Текст рішення може зазнати редакційної правки.

У справі "Васильєва проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Рената Ягер (Renate Jaeger),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),

Здравка Калайджиєва (Zdravka Kalaydjieva), судді,

Станіслав Шевчук (Stanislav Shevchuk), суддя ad hoc,

та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 26 травня 2009 року, виносить таке рішення, що було прийняте того ж дня:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 20511/05), поданою до Суду 19 травня 2005 року громадянкою України пані Тетяною Станіславівною Васильєвою (далі - заявниця) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. Ю.Зайцевим, Міністерство юстиції.

3. 6 вересня 2007 року Суд вирішив направити Уряду скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу. Відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції було вирішено розглядати питання щодо прийнятності та суті заяви одночасно.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A. Провадження за позовною заявою до управління освіти міської ради

4. Заявниця народилась у 1958 році та проживає у м. Чернігові, працює вчителем у середній школі.

5. Рішенням від 26 березня 2004 року Деснянський районний суд м. Чернігова зобов'язав управління освіти Чернігівської міської ради сплатити на користь заявниці 2324,78 гривень (1) заборгованості із заробітної плати відповідно до статті 57 Закону України "Про освіту".

(1) Приблизно 352 євро.

6. 29 липня 2004 року районний суд відхилив клопотання управління освіти Чернігівської міської ради стосовно відстрочення виконання рішення, винесеного на користь заявниці, у зв'язку з бюджетними обмеженнями.

7. Рішення від 23 березня 2004 року було виконане 12 квітня 2007 року.

B. Провадження щодо оскарження дій державної виконавчої служби

8. Оскільки на той час рішення від 26 березня 2004 року не було виконане, у жовтні 2004 року заявниця звернулась до Деснянського районного суду м. Чернігова із позовною заявою до відділу державної виконавчої служби Деснянського районного управління юстиції м. Чернігова і до управління Державного казначейства в Чернігівській області про відшкодування матеріальної і моральної шкоди.

9. 26 січня 2005 року районний суд відмовив заявниці у задоволенні позовних вимог.

10. 22 квітня 2005 року апеляційний суд Чернігівської області (далі - апеляційний суд) скасував згадане рішення суду першої інстанції та ухвалив нове, присудивши заявниці 1000 гривень (2) відшкодування моральної шкоди. 10 травня 2007 року Вищий адміністративний суд України вищезгадане рішення залишив без змін.

(2) Приблизно 150 євро.

11. У період з травня 2005 року по жовтень 2007 року виконавче провадження відкривалось і закривалось декілька разів.

12. Жодні спроби оскарження постанов про закриття не призвели до позитивного результату. Нарешті 23 січня 2008 року апеляційний суд закрив провадження на підставі того, що дана справа повинна була розглядатись в рамках адміністративного судочинства.

13. Рішення від 22 квітня 2005 року на сьогодні залишається невиконаним.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Провадження за позовною заявою до управління освіти міської ради

14. Відповідне національне законодавство, що відноситься до частини заяви, яка стосується надмірної тривалості виконання рішення, боржником за яким було управління освіти міської ради, викладене у рішенні "Скрипняк та інші проти України" ((Skrypnyak et autres c. Ukraine), NN 9177/05, 14241/05, 10596/06, 7346/06, 20912/06 та 34604/06, пп. 7-13, від 10 липня 2008 року).

B. Провадження щодо оскарження дій державної виконавчої служби

15. Відповідне національне законодавство, що відноситься до частини заяви, яка стосується надмірної тривалості виконання рішення, боржником за яким є державна виконавча служба, викладене у рішенні "Ромашов проти України" ((Romachov c. Ukraine), N 67534/01, пп. 16-19, від 27 липня 2004 року).

I. ЩОДО ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ТА СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ

16. Заявниця стверджує, що тривале невиконання рішення, винесеного на її користь, становить порушення її прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, які викладені наступним чином:

Пункт 1 статті 6 Конвенції

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку... судом,..., який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

Стаття 1 Першого протоколу

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів..."

A. Щодо прийнятності

1. Щодо невичерпання всіх національних засобів юридичного захисту

17. Уряд зазначає, що заявниця не вжила необхідних заходів для заміни боржника у виконавчому провадженні. Фактично реєстрацію відділу державної виконавчої служби було припинено 6 березня 2006 року. За даними Уряду, заявниця не подавала заяву до національних судів про відповідну заміну.

18. Заявниця стверджує, що заперечення Уряду стосовно відсутності зусиль з її боку щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту не відповідають дійсності. 22 жовтня 2007 року вона звернулась до суду із позовною заявою (див. вище пп. 15-18).

19. Суд вважає, що Уряд не зміг продемонструвати, як і в якій мірі запропонована процедура може бути необхідною заявниці для того, щоб рішення, винесене на її користь, було виконане.

20. Відповідно Суд вважає, що заявниця не була зобов'язана використовувати засоби юридичного захисту, зазначені Урядом.

2. Щодо заперечення ratione personae

21. Уряд вважає, що заявниця не є жертвою за змістом статті 34 Конвенції, оскільки рішення від 26 березня 2004 року було виконане 12 квітня 2007 року.