Рішення у справі набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним правкам.

У справі "Єрошкіна проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Рената Ягер (Renate Jaeger),

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefevre),

Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),

Здравка Калайджиева (Zdravka Kalaydjieva), судді,

Станіслав Шевчук (Stanislav Shevchuk), суддя ad hoc,

та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 26 травня 2009 року, виносить таке рішення, ухвалене того самого дня:

1. Справа порушена за заявою (N 31572/03) проти України, поданою до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянкою України Марією Іванівною Єрошкіною (далі - заявниця) 16 вересня 2003 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. Ю.Зайцевим.

3. 30 квітня 2008 року голова п'ятої секції вирішив направити Уряду скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції стосовно тривалості провадження. Також Суд відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції вирішив розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви одночасно.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявниця, 1954 року народження, проживає у місті Одеса, Україна.

5. На час подій, про які йдеться у справі, заявниця працювала в Одеському морехідному коледжі технічного флоту (далі - ОМК), державному навчальному закладі. За твердженням заявниці, у липні 1990 року ОМК надав її сім'ї житло. Однак відповідних правовстановлюючих документів заявниця не отримала.

6. У червні 1997 року ОМК звернувся до Жовтневого районного суду м. Одеси з позовом до заявниці, вимагаючи виселення її сім'ї. У цьому зв'язку ОМК стверджував, що приміщення, про яке йдеться, є адміністративною будівлею коледжу і що заявниця займала його без відповідного дозволу. Заявниця подала зустрічний позов, вимагаючи визнати житловий статус зазначеного приміщення, а також її право проживати в ньому на умовах оренди. Вона також вимагала зобов'язати ОМК укласти з нею договір оренди цього приміщення.

7. 9 вересня 1997 року суд виніс постанову про залучення міської адміністрації до провадження у справі заявниці як третю сторону.

8. З 25 вересня до 6 листопада 1997 року та з 2 грудня 1997 року до 15 січня 1998 року провадження у справі тимчасово не проводилося у зв'язку з хворобою заявниці.

9. 16 квітня 1998 року суд виніс постанову про призначення судової експертизи зазначеного приміщення. Експертний висновок було підготовлено до 20 жовтня 1998 року.

10. 9 листопада 1998 року заявниця подала додаткову позовну вимогу про відшкодування моральної шкоди.

11. 31 грудня 1998 року суд задовольнив позов ОМК і відхилив зустрічні вимоги заявниці. Відповідно суд постановив виселити сім'ю заявниці.

12. 23 березня 1999 року за результатами розгляду апеляційної скарги заявниці Одеський обласний суд (з червня 2001 року - апеляційний суд Одеської області) скасував зазначені рішення, визнавши, що суд нижчого рівня не встановив членів сім'ї заявниці і не залучив їх до участі у справі як співвідповідачів. У зв'язку з цим суд повернув справу на новий розгляд.

13. 28 травня 1999 року справу було направлено на розгляд до Ленінського районного суду м. Одеси.

14. З 9 червня 1999 року суд неодноразово звертався до командира військової частини, в якій працював чоловік заявниці, з вимогою подати необхідні для справи документи. Необхідну відповідь було надіслано до суду лише 12 жовтня 1999 року.

15. 25 червня 1999 року чоловіка та сина заявниці було залучено до участі у справі як співвідповідачів.

16. З 29 лютого до 26 квітня 2000 року не відбулося жодного судового засідання, оскільки суддя у справі або перебував у відрядженні, або хворів.

17. 26 квітня 2000 року суд у своєму рішенні дійшов тих самих висновків, що й Жовтневий районний суд м. Одеси.

18. 18 липня 2000 року Одеський обласний суд скасував це рішення на тій підставі, що суд нижчого рівня не розглянув питання строку позовної давності у справі та вимогу заявниці про відшкодування. Отже, суд повернув справу на новий розгляд.

19. 3 одинадцяти судових засідань, які було проведено у період з квітня 1999 року до 18 липня 2000 року, два було перенесено у зв'язку з неявкою заявниці або членів її сім'ї, чотири - у зв'язку з неявкою представника ОМК. Одне із судових засідань, яке відбулося 20 грудня 1999 року, було перенесено у зв'язку з неявкою в судове засідання всіх зазначених осіб.

20. У липні - вересні 2000 року суди розглядали клопотання заявниці про розгляд її справи по суті колегією суддів апеляційного суду Одеської області. У кінцевому підсумку клопотання було задоволено, і справу знову було направлено до апеляційного суду Одеської області, який прийняв її у своє провадження 20 вересня 2000 року.

21. У період з 27 вересня до 21 листопада 2001 року чотири судових засідання було перенесено у зв'язку з неявкою представника ОМК або за його клопотанням. Чотири судових засідання, призначені у період з 27 березня до 13 травня 2002 року, було перенесено у зв'язку з неявкою заявниці. За твердженням заявниці, суд не повідомив її належним чином про ці слухання, тому затримки сталися не з її вини.

22. 29 травня 2002 року апеляційний суд Одеської області встановив, що приміщення, про яке йдеться, є нежилим і призначене виключно для службового використання. Суд також зазначив, що приміщення було надано заявниці тимчасово - за умови її подальшої роботи в ОМК, тоді як вона в коледжі вже не працює. Тому суд відмовив заявниці в задоволенні її позову і постановив виселити її сім'ю з приміщення.

23. Із двадцяти чотирьох судових засідань, проведених з липня 2000 року до 29 травня 2002 року, два судових засідання було перенесено у зв'язку з неявкою заявниці і два - у зв'язку з неявкою в судове засідання представника ОМК; це - на додаток до судових засідань, про перенесення яких ішлося вище (див. пункт 21). Чотири судових засідання було перенесено у зв'язку з відсутністю судді - він перебував або у відрядженні, або на лікарняному.

24. 13 березня 2003 року Верховний Суд України залишив рішення суду від 29 травня 2002 року без змін.

25. Як видається, рішення від 29 травня 2002 року досі залишається невиконаним.

I. ТРИВАЛІСТЬ ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВІ

26. Заявниця скаржилася, що тривалість провадження в її справі не відповідала вимозі "розумного строку", встановленій пунктом 1 статті 6 Конвенції, в якому зазначено:

"Кожен має право на... розгляд його справи упродовж розумного строку... судом, ...який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

27. Період, який має братися до уваги, почався 11 вересня 1997 року, коли Україна визнала право громадян подавати індивідуальні заяви. Однак, оцінюючи розумність тривалості провадження у справі після зазначеної дати, слід взяти до уваги й те, що на той час провадження вже тривало з червня 1997 року.

Період, який розглядається, закінчився 13 березня 2003 року. Таким чином, провадження у справі тривало п'ять років і шість місяців, протягом яких справу розглядали суди трьох інстанцій.

A. Щодо прийнятності

28. Уряд доводив, що шестимісячний строк сплинув 13 вересня 2003 року. Оскільки заявниця подала заяву 16 вересня 2003 року, Уряд просив Суд відхилити її як подану із порушенням шестимісячного строку.

29. Заявниця стверджувала, що вона дізналася про відповідне рішення лише у травні 2003 року.

30. Суд повторює, що саме Уряд, який посилається на недотримання вимоги шестимісячного строку, має довести, на яку дату заявниці стало відомо про остаточне рішення (див. ухвалу у справі "Алі Шахмо проти Туреччини" (Ali Sahmo v. Turkey) від 1 квітня 2003 року, N 37415/97). Оскільки Уряд не довів цього, Суд відхиляє його заперечення.

31. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною за якихось інших підстав. Отже, заява оголошується прийнятною.

B. Щодо суті

32. Уряд посилався на те, що справа, яку розглядали національні суди, була складною з огляду на кількість учасників провадження і висунуті позовні вимоги. У цьому зв'язку Уряд також зазначив, що органи влади мали встановити деякі факти, які мали місце ще в 1990 році, тобто за сім років до відкриття провадження у справі, а також провести кілька судових експертиз та оглядів приміщення, про яке йдеться. Уряд також стверджував, що тривалість провадження зумовлювалася поведінкою сторін у справі, які не з'являлися на судові засідання, подавали численні клопотання та оскаржували судові рішення. На думку Уряду, держава не може нести відповідальність за поведінку сторін у справі та затримки, що сталися з їхньої вини.