Текст рішення може підлягали редакційним правкам.

У справі "Нестерова проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Рената Ягер (Renate Jaeger),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefevre),

Здравка Калайджиєва (Zdravka Kalaydjieva), судді,

Станіслав Шевчук (Stanislav Shevchuk), суддя ad hoc,

а також Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 5 травня 2009 року, постановляє таке рішення, винесене того самого дня:

1. Справа порушена за заявою (N 10792/04), поданою проти України до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянкою України Оленою Павлівною Нестеровою (далі - заявниця) 21 лютого 2004 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. Ю.Зайцевим.

3. 30 квітня 2008 року Голова п'ятої секції вирішив направити Уряду скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції стосовно надмірної тривалості першого провадження. Також Суд відповідно до пункту З статті 29 Конвенції вирішив розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви одночасно.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявниця, 1950 року народження, проживає у місті Києві, Україна.

A. Перше провадження

5. Заявниця була працівником відкритого акціонерного товариства В. з 1968 року. 4 листопада 1996 року її було звільнено.

1. Судовий розгляд та апеляційне оскарження

6. 29 листопада 1996 року заявниця звернулася до Старокиївського районного суду м. Києва з позовом до ВАТ про поновлення на роботі та стягнення належної їй заробітної плати за час вимушеного прогулу через, як стверджувала заявниця, незаконне звільнення.

7. 28 січня 1998 року суд виніс рішення про відмову в задоволенні позову заявниці як безпідставного.

8. 18 березня 1998 року Київський міський суд (з червня 2001 року - апеляційний суд міста Києва) скасував рішення суду від 28 січня 1998 року та повернув справу на новий розгляд у зв'язку з тим, що суд першої інстанції не дослідив важливі у справі докази.

9. Із одинадцяти слухань, що відбулися у період з 29 листопада 1996 року по 18 березня 1998 року, два судових засідання було перенесено через неявку заявниці чи її адвоката; 4 судових засідання було перенесено через неявку відповідача. Крім того, 19 травня 1997 року відповідач подав клопотання про призначення наступного судового засідання після 1 серпня 1997 року у зв'язку з відпусткою представника відповідача. Це клопотання було задоволено, та наступне слухання було призначено на 22 жовтня 1997 року.

2. Новий розгляд та апеляційне оскарження

10. У квітні 1998 року справу було передано на розгляд до Московського районного суду міста Києва (з жовтня 2001 року - Голосіївський районний суд м. Києва, далі - районний суд).

11. Два судових засідання, призначені на 4 та 25 червня 1998 року, було перенесено за клопотанням заявниці, оскільки вона найняла адвоката, а він брав участь у іншому судовому засіданні.

12. 12 січня 1999 року заявниця заявила додаткові позовні вимоги щодо стягнення невиплаченої належної їй заробітної плати за 1992-1996 роки.

13. У невстановлену дату заявниця подала клопотання до суду про призначення судово-технічної експертизи та про звільнення від сплати за проведення цієї експертизи. 20 квітня 1999 року районний суд задовольнив клопотання заявниці, призначив проведення судово-технічної експертизи та зупинив провадження у справі на час проведення експертизи; ймовірно суд не задовольнив клопотання заявниці про звільнення її від сплати за проведення експертизи. Потім заявниця подала до суду клопотання про зупинення проведення експертизи, оскільки вона оскаржила ухвалу від 20 квітня 1999 року. Незрозумілим залишається те, коли скаргу заявниці було розглянуто та який був результат розгляду. Суд відновив провадження у справі 10 серпня 1999 року.

14. Наприкінці вересня 1999 року заявниця подала клопотання до районного суду про призначення нової судової експертизи та про покладення на Міністерство юстиції України обов'язку сплатити за проведення цієї експертизи. Після відхилення судом зазначеного клопотання заявниця звернулась до Міністерства юстиції України із заявою про виділення коштів для проведення судової експертизи та подала клопотання до районного суду про оголошення перерви у судовому засіданні до отримання нею відповіді на її звернення до Міністерства. Судовий розгляд було відновлено 16 грудня 1999 року.

15. У період з 5 вересня 2000 року по 8 січня 2001 року за клопотанням заявниці судовий розгляд було зупинено у зв'язку з поданням заявницею заяви до прокуратури про відкриття кримінальної справи щодо керівника підприємства-відповідача.

16. 14 та 28 січня 2002 року заявницею було доповнено позовні вимоги щодо визначення посадового окладу і про захист честі та гідності.

17. 11 березня 2002 року Голосіївський районний суд міста Києва відмовив у задоволенні позовних вимог заявниці. Заявниця оскаржила це рішення.

18. У період з 29 травня по 17 липня 2002 року розгляд справи було зупинено у зв'язку із розглядом скарги заявниці Київським міським управлінням юстиції.

19. 24 липня 2002 року апеляційний суд міста Києва скасував рішення суду від 11 березня 2002 року та повернув справу на новий розгляд, оскільки суд першої інстанції не розглянув всі скарги заявниці.

20. Із шістдесяти судових засідань, які відбулися у період із квітня 1998 року по 24 липня 2002 року, у п'ятнадцяти (включаючи всі судові засідання з 7 червня по 8 жовтня 2001 року) було оголошено перерву у зв'язку із неявкою відповідача. Більше того, з 17 липня 1998 року по 6 жовтня 1998 року засідання суду не відбулися у зв'язку із відпусткою представника відповідача. Також із згаданих вище шістдесяти судових засідань вісім запланованих засідань було перенесено у зв'язку з тим, що суддя брав участь у судовому засіданні щодо іншої справи, та засідання, як виявлялося згодом, було призначено на вихідний день.

За цей період заявниця п'ять разів заявляла відвід суддям та справу передавали іншим суддям. Також заявниця кілька разів оскаржувала протокол судового засідання (зокрема, 25 лютого, 7 та 25 березня заявниця оскаржувала протокол судового засідання, проте їй було відмовлено у задоволенні скарги).

3. Другий новий розгляд скарги та апеляційне оскарження

21. 2 серпня 2002 року справа заявниці надійшла до районного суду.

22. 23 квітня 2003 року заявницею було подано додаткові позовні вимоги щодо стягнення з відповідача виплат.

23. 27 травня 2003 року Голосіївський районний суд міста Києва відмовив у задоволенні позовних вимог заявниці.

24. 22 серпня 2003 року апеляційний суд міста Києва залишив без змін рішення суду від 27 травня 2003 року. Заявниця подала касаційне оскарження.

25. У період з 27 жовтня 2003 року по 31 березня 2004 року суди визначали, чи підлягає скарга заявниці розгляду. Зрештою було прийнято рішення на користь заявниці.

26. 26 вересня 2005 року Верховний Суд України залишив у силі рішення від 27 травня 2003 року.

27. Із дев'ятнадцяти судових засідань, які відбулися у період між 2 серпня 2002 року та 26 вересня 2005 року, чотири були відкладені через неявку відповідача до районного суду. У дев'яти випадках заявниця оскаржувала протоколи судових засідань, переважно безуспішно.

28. У лютому 2007 року заявниця подала заяву до Верховного Суду України про перегляд її справи у порядку виключного провадження. 25 липня 2007 року суд відмовив у задоволенні заяви заявниці.

B. Друге провадження

29. Після звільнення з роботи 17 липня 1998 року заявниця була виключена зі списку осіб, що потребують поліпшення житлових умов, який ведеться відповідними місцевими органами влади (підприємства, які інвестують у будівництво житла, можуть включати своїх працівників до списку у випадку дотримання певних умов).

30. У серпні 2004 року заявниця звернулася до Печерського районного суду міста Києва з позовом до Київської міської державної адміністрації, Печерської районної у місті Києві державної адміністрації та до підприємства В. з вимогою зобов'язати відповідачів надати їй житло.

31. 26 січня 2005 року суд відмовив у задоволенні її позову. Судом було встановлено, зокрема, що включення до списку залежало від наявності трудового договору із певними підприємствами, та, оскільки заявниця була звільнена з підприємства В., вона не мала більше права бути включеною до списку. Зі слів заявниці, її представник Р. не був повідомлений про дату засідання та, незважаючи на її клопотання про відкладення розгляду справи, судове засідання відбулося лише за її участі.

32. 1 червня 2005 року апеляційний суд м. Києва залишив вказане рішення у силі. Що стосується скарг заявниці про проведення судового засідання за відсутності її представника, суд зазначив, що заявниця не подала до суду першої інстанції довіреність на представлення її інтересів адвокатом Р. Заявниця стверджувала, що вона подала копію цього документа.

33. 14 серпня 2007 року апеляційний суд Донецької області, засідаючи як суд касаційної інстанції, відмовив у задоволенні касаційної скарги заявниці.

C. Трете провадження

34. У невстановлену дату заявниця звернулася до Печерського районного суду м. Києва із позовом до підприємства В. щодо поновлення її у вказаному списку осіб. Як випливає із матеріалів, поданих заявницею, її позов не було задоволено. 13 листопада 2006 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні клопотання заявниці щодо оскарження в касаційному порядку.

I. ТРИВАЛІСТЬ ПЕРШОГО ПРОВАДЖЕННЯ

35. Заявниця скаржилася, що тривалість першого провадження не відповідала вимозі "розумного строку", встановленій пунктом 1 статті 6 Конвенції, яка передбачає:

"Кожен має право на... розгляд його справи упродовж розумного строку... судом,..., який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

36. Період, який має розглядатися, розпочався лише 11 вересня 1997 року, коли визнання Україною права на подання індивідуальних заяв набуло чинності. Однак, оцінюючи тривалість провадження після цієї дати, потрібно взяти до уваги стан провадження на той час.

Період, що розглядається, завершився 26 вересня 2005 року. Наступні провадження не повинні братися до уваги, оскільки перегляд справи у порядку виключного провадження не є засобом юридичного захисту у розумінні пункту 1 статті 35 Конвенції (див. ухвалу у справі "Козак проти України" (Kozak v. Ukraine), заява N 21291/02, ухвала від 17 грудня 2002 року). Таким чином, період, який розглядається, тривав 8 місяців та 17 днів і охоплював розгляд справи судами трьох інстанцій.