Рішення у справі набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним правкам.

У справі "ТОВ "Солаз" проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

п. Райт Маруст (Rait Maruste),

п. Володимир Буткевич (Volodymyr Butkevych),

пані Рената Ягер (Renate Jaeger),

пані Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefevre),

пані Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),

пані Здравка Калайджиєва (Zdravka Kalaydjieva), судді,

та пані Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 20 травня 2008 року, виносить таке рішення, що було ухвалене того ж дня:

1. Справа порушена за заявою (N 35184/02), поданою до Суду проти України відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) російським товариством з обмеженою відповідальністю "Солаз" (далі - заявник) 13 червня 2002 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - паном Ю.Зайцевим із Міністерства юстиції.

3. 29 травня 2007 року Суд вирішив направити Уряду заяву заявника. Суд відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції вирішив розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви одночасно.

4. Відповідно до пункту 1 статті 36 Конвенції Уряд Російської Федерації був запрошений для реалізації його права брати участь у розгляді справи, але він відмовився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник є товариством з обмеженою відповідальністю, зареєстрованим у місті Москві.

6. 2 вересня 1992 року заявник придбав літак у Харківського державного авіаційного підприємства (далі - підприємство) за 5 мільйонів доларів Сполучених Штатів Америки. До лютого 1993 року ця сума була повністю сплачена підприємству. 19 квітня 1993 року заявник та підприємство підписали акт прийому-передачі літака, відповідно до якого, за твердженнями заявника, передавалося право власності на літак. 20 квітня 1993 року український екіпаж - включаючи командира літака пілота пана І.- доправив літак до Росії.

7. До квітня 1994 року літак здійснював тестові польоти на летовищі "Рамєнскоє", яке розташовано у Московській області. 5 квітня 1994 року з невизначених причин літак було доправлено назад до України, де він приземлився на летовищі підприємства.

8. Тимчасом, а саме 30 березня 1994 року, працівник митної служби України склав протокол про порушення митних правил. Згідно з протоколом, коли літак перетнув українсько-російський кордон у квітні 1993 року, його було задекларовано працівниками підприємства як такий, що тимчасово відлітає для випробувальних польотів, у той час як фактично він експортувався шляхом продажу його заявнику.

9. 27 травня 1994 року митні органи України порушили кримінальну справу за контрабанду літака до Росії. У невизначену дату справу було передано до Управління Служби безпеки України по Харківській області (далі - УСБУ).

10. Постановами від 3 грудня 1994 року та 13 листопада 1995 року слідчий УСБУ визнав літак речовим доказом та приєднав до кримінальної справи до закінчення кримінального провадження.

11. 14 грудня 1995 року заступник начальника слідчого відділу УСБУ виніс ухвалу про долю речового доказу, згідно з якою літак було передано на реалізацію.

12. Листом від 17 січня 1995 року виконуючий обов'язки начальника слідчого відділу УСБУ повідомив заявнику, що літак було придбано Міністерством внутрішніх справ (далі - Міністерство) за 25 тисяч доларів США.

13. У невизначену дату слідчий УСБУ пред'явив пану І. обвинувачення у контрабанді. У серпні 1996 року таке ж саме обвинувачення було пред'явлено заступнику генерального директора підприємства пану Н., а також у липні 1997 року - генеральному директору підприємства. Кримінальну справу в частині обвинувачення останнього пізніше було закрито через відсутність в його діянні складу злочину.

14. Листом від 6 вересня 1997 року заступник Прем'єр-міністра Російської Федерації звернувся до Прем'єр-міністра України з проханням прискорити розслідування кримінальної справи щодо літака.

15. 16 серпня 1997 року справу було передано до Київського районного суду міста Харкова для судового розгляду. 16 жовтня 1997 року Київський районний суд виніс ухвалу про визнання заявника цивільним позивачем у кримінальній справі. Пізніше, у невстановлену дату, Міністерство було притягнуто до справи як цивільний відповідач.

16. Під час засідання 1 грудня 1997 року Київський районний суд міста Харкова виніс ухвалу про повернення справи на додаткове розслідування до прокуратури Харківської області (далі - прокуратура), яка її оскаржила.

17. 20 січня 1998 року Харківський обласний суд залишив без задоволення скаргу прокуратури, зокрема, вказавши:

"Літак АН-72, який є речовим доказом, з порушенням закону було реалізовано під час попереднього слідства. Таким чином, будь-яке судове рішення у справі завчасно проігноровано.

Враховуючи те, що факт належності літака АН-72 підприємству "Солаз" ніким не оскаржується і що цим підприємством у справі подано цивільний позов про повернення літака, органам слідства слід застосувати передбачені законом заходи для забезпечення позову в натурі чи у вартісному еквіваленті".

18. Заступник прокурора Харківської області вніс протест (екстраординарна скарга) в порядку нагляду на постанови Київського районного суду міста Харкова від 16 жовтня 1997 року та 1 грудня 1997 року. 24 червня 1998 року президія Харківського обласного суду залишила цей протест без задоволення. Стосовно постанови від 16 жовтня 1997 року президія не встановила підстав для відмови у визнанні заявника як цивільного позивача у кримінальній справі.

19. 1 липня 1999 року прокуратура направила справу до Київського районного суду міста Харкова, який виніс постанову про віддання обвинувачених пана І. та пана Н. до суду.

20. 17 листопада 2000 року заявник звернувся до Київського районного суду міста Харкова з клопотанням про скасування ухвали від 14 грудня 1995 року про долю речового доказу, згідно з якою літак було передано на реалізацію, або накласти на літак арешт до вирішення справи. Того ж дня Київський районний суд міста Харкова відмовив у задоволенні клопотання та, погодившись з аргументом заявника, що використання літака призведе до його зносу та завдання йому шкоди, а також до зниження його вартості, задовольнив клопотання про накладення на літак арешту на період кримінального провадження.

21. 20 лютого 2001 року відділ державної виконавчої служби Залізничного районного управління юстиції міста Києва наклав арешт на літак, який у той час знаходився в аеропорту "Київ". Проте відповідно до листа від 30 березня 2001 року начальника відділу державної виконавчої служби Залізничного районного управління юстиції міста Києва арешт не може бути накладено, через те що літак зник із місця своєї стоянки у цьому аеропорту.

22. 2 квітня 2001 року Київський районний суд міста Харкова своєю постановою зобов'язав Міністерство внутрішніх справ поінформувати суд про місцезнаходження літака та виконати його постанову про накладення арешту на літак від 17 листопада 2000 року.

23. З квітня 2001 року Міністерство закордонних справ Російської Федерації направило ноту Міністерству закордонних справ України, у якій було зазначено, що: "Російська сторона була б вдячна Українській стороні за якнайшвидше повернення літака АН-72 (заявнику)".

24. 22 травня 2001 року Міністерство внутрішніх справ подало скаргу на постанову про накладення арешту на літак від 17 листопада 2000 року до голови Харківського обласного суду із вимогою призупинити виконання постанови до вирішення скарги. 28 травня 2001 року Київський районний суд міста Харкова задовольнив цю скаргу та призупинив провадження з виконання постанови про арешт літака. У подальшому жодної інформації щодо оскарження цієї постанови заявником не надавалося. Очевидно, постанова про арешт так і не була виконана.

25. 22 червня 2001 року Київський районний суд міста Харкова вирішив виділити із кримінальної справи в окреме провадження цивільний позов заявника, вважаючи, що цей позов було б доцільніше розглядати у цивільному провадженні. Заявник подав скаргу на цю постанову.

26. 6 липня 2001 року Київський районний суд міста Харкова постановив, що попереднє слідство було неповним та повернув справу для додаткового розслідування до прокуратури. Обвинувачений пан Н. подав скаргу на цю постанову.

27. 22 січня 2002 року обласний суд Харківської області розглянув обидві скарги. Він залишив без змін постанову Київського районного суду міста Харкова щодо передачі справи на додаткове розслідування, але скасував оскаржувану постанову від 22 червня 2001 року та визнав заявника цивільним позивачем у кримінальному провадженні.

28. 30 липня 2002 року прокурор Харківської області передав справу на розгляд до Червонозаводського районного суду міста Харкова (далі - Червонозаводський районний суд).