Це рішення стане остаточним відповідно до умов, зазначених у пункті 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Кіріченко та Бєлінський проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

п. Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

п. Володимир Буткевич (Volodymyr Butkevych),

пані Рената Ягер (Renate Jaeger),

п. Марк Віллігер (Mark Villiger),

пані Ізабелль Берро-Лефевр (Isabefle Berro-Lefevre),

пані Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska), судді,

та пані Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 22 квітня 2008 року, постановляє таке рішення, що було прийнято того дня:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 36283/02), поданою до Суду 19 липня 2001 року двома громадянами України, пані Кіріченко Раїсою Павлівною та п. Белінським Віктором Олександровичем (далі - заявники), відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - пані В.Лутковською, яку змінив п. Ю.Зайцев.

3. 15 березня 2005 року Суд вирішив направити Уряду скаргу заявників щодо тривалості провадження. Відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо суті заяви та її прийнятності одночасно.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявники, 1940 та 1937 років народження, проживають у місті Одесі.

5. У 1994 та 1995 роках відповідно заявники зробили внески до Трастової компанії "У" (далі - Трастова компанія), яка інвестувала їх у будівництво житлового будинку, що здійснювалось Виробничо-комерційним об'єднанням "М" (далі - Виробниче об'єднання), засновниками якого були місцеві органи влади та інші невизначені учасники. Спочатку за кожним заявником закріплювалась конкретна квартира. Проте пізніше інвестиційний договір між Трастовою компанією та Виробничим об'єднанням було розірвано. Виробниче об'єднання уклало договір з іншою компанією, згідно з яким вказані вище квартири передавались іншим особам.

6. 28 травня 1996 року заявниця та 10 червня 1996 року заявник звернулись до Суворовського районного суду міста Одеси з позовом до Трастової компанії та Виробничого об'єднання щодо порушення умов договорів. 24 червня 1996 року ці позови було об'єднано в одне провадження.

7. 12 серпня 1996 року суд встановив, що Трастова компанія виконала свої зобов'язання перед заявниками. Також суд постановив, що Виробнича компанія порушила зобов'язання, визнав кожного із заявників власником квартири та присудив стягнути з відповідача пеню і компенсацію моральної шкоди. 21 серпня 1996 року суд виніс додаткове рішення, у якому точно визначив конкретні квартири, які мали бути надані заявникам.

8. 29 жовтня 1996 року Одеський обласний суд (1), розглянувши апеляційну скаргу Виробничої компанії, скасував рішення суду першої інстанції в частині, яка стосувалась присудження коштів, та направив справу в цій частині на новий розгляд. Рішення у частині визнання права заявників на квартири було залишено без змін та набрало законної сили.

9. 5 лютого 1997 року президія Одеського обласного суду задовольнила протест (екстраординарне оскарження) голови обласного суду, скасувала попередні ухвали, які стосувались залишення без змін рішення щодо права власності заявників на квартири, та направила справу на новий розгляд в частині цих вимог. Кілька разів заявники безуспішно намагались оскаржити постанову президії. Зокрема, вони звернулись до Конституційного Суду із конституційним зверненням щодо тлумачення положень законодавства, яке застосовувалось у справі. У листопаді 2000 року заявникам було відмовлено у відкритті конституційного провадження.

10. Між тим, у березні 1998 року скасовано державну реєстрацію Виробничого об'єднання, та його засновників було зобов'язано здійснити процедуру ліквідації. У травні 2000 року генерального директора Виробничого об'єднання, його заступника та головного бухгалтера було визнано винними у вчиненні низки злочинів, пов'язаних з управлінням цим підприємством.

11. 25 вересня 2001 року заявники звернулись до Верховного Суду України з касаційною скаргою на постанову від 5 лютого 1997 року згідно із новою процедурою касаційного оскарження.

12. 10 січня 2002 року Верховний Суд України відмовив заявникам у порушенні касаційного провадження.

13. 3 квітня 2002 року по квітень 2004 року провадження було зупинено у зв'язку з відсутністю інформації про місцезнаходження підприємств-відповідачів.

14. З 14 липня по 29 листопада 2004 року не було призначено жодного судового засідання у зв'язку із хворобою заявника.

15. 16 березня 2005 року районний суд ухвалив залишити позови заявників без розгляду у зв'язку з їх повторною неявкою у судове засідання. Заявники оскаржили цю ухвалу.

16. 22 грудня 2005 року обласний суд скасував ухвалу від 16 березня 2005 року, оскільки не було доказів того, що заявники були належним чином повідомлені про судові засідання.

17. 27 липня 2006 року провадження було зупинене у зв'язку з хворобою заявника. За інформацією заявників з цього часу не було призначено жодного судового засідання та до цього часу провадження триває у суді першої інстанції.

18. Починаючи з вересня 1997 року до цього часу судом було призначено у загалом більш сорока судових засідань, з них було проведено тільки три. Інші судові засідання були відкладені переважно у зв'язку з відсутністю одного чи обох відповідачів.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

19. Заявники скаржились на те, що тривалість провадження у їх справі не відповідала вимозі "розумного строку", передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції, який передбачає таке:

"Кожен має право на... розгляд його справи упродовж розумного строку... судом,... який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

20. Уряд висловив заперечення щодо скарги заявників.

21. Період, який має розглядатись, починається тільки з 11 вересня 1997 року, коли Україною було визнано право на звернення до Суду. Однак, оцінюючи розумність тривалості провадження після зазначеної дати, потрібно взяти до уваги стан провадження на той час.

Період, який розглядається, ще не закінчився. Таким чином, цей період триває більше десяти з половиною років у судах двох інстанцій.

A. Щодо прийнятності

22. Уряд висловив заперечення щодо недотримання шестимісячного строку та невичерпання національних засобів юридичного захисту, подібні до тих, які вже були відхилені Судом у інших справах (див., наприклад, "Журба проти України" (Zhurba v. Ukraine), N 11215/03, 19 червня 2007 року, та "Мороз та інші проти України" (Moroz and Others v. Ukraine), N 36545/02, пп. 46-49, 21 грудня 2006 року). Суд вважає, що ці заперечення повинні бути відхилені з таких же підстав.