Це рішення стане остаточним відповідно до умов, зазначених у пункті 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Логвінов проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою у складі:

пан П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

пані С.Ботучарова (S.Botoucharova),

пан В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

пан Р.Маруст (R.Maruste),

пан Дж.Боррего Боррего (J.Borrego Borrego),

пані Р.Ягер (R.Jaeger), судді,

та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 22 травня 2007 року,

виносить таке рішення, що було прийняте того ж дня:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 1371/03), поданою до Суду громадянином України паном Логвіновим Миколою Кузьмичем (далі - заявник) 2 листопада 2002 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженими - пані Валерією Лутковською та паном Юрієм Зайцевим.

3. 15 березня 2005 року Суд вирішив направити скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції стосовно невиконання рішення, винесеного на користь заявника, на комунікацію Уряду. Відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо суті заяви і її прийнятності одночасно.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник проживає у місті Харкові, Україна.

5. У невизначену дату заявник звернувся до Полтавського районного суду з позовною заявою до Науково-дослідного господарства ім. Макаренка, яке на той час належало державі, вимагаючи компенсації матеріальної та моральної шкоди. 29 травня 2001 року суд присудив заявнику 19 344,85 грн(1).

(1) На той час близько 4157,89 євро.

6. 19 вересня 2001 року відділ державної виконавчої служби відкрив виконавче провадження.

7. Листами від 10 та 14 травня 2002 року виконавча служба проінформувала заявника про неможливість продажу майна боржника, оскільки відповідно до Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" від 26 грудня 2001 року було накладено заборону на примусову реалізацію майна підприємств, частка держави в яких складала понад 25%.

8. У невизначену дату до липня 2003 року підприємство було приватизоване.

9. 14 листопада 2003 року рішення від 29 травня 2001 року було виконано повністю.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

10. Відповідне національне законодавство було викладене в рішенні у справі "Ромашов проти України" (заява N 67534/01, пункти 16-18, рішення від 27 липня 2004 року).

11. Посилаючись на пункт 1 статті 6, статтю 13 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, заявник скаржився на тривале невиконання рішення, винесеного на його користь. У цих статтях, зокрема, зазначено:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на справедливий та публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру".

Стаття 13

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіціальні повноваження".

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів".

I. ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

12. Уряд надав зауваження стосовно статусу жертви заявника та вичерпання національних засобів юридичного захисту, подібні до тих, які Суд вже відхилив у справі "Ромашов проти України" (заява N 67534/01, пункти 23-33, рішення від 27 липня 2004 року). Суд вважає, що ці зауваження повинні бути відхилені з тих самих підстав.

13. Суд вважає, що скарги заявника на затримку у виконанні рішення Полтавського районного суду слід розглянути у світлі пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Ці скарги не є явно необґрунтовані у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Більше того, Суд зазначає, що ці скарги не є неприйнятними за будь-яких інших підстав. Отже, вони повинні бути оголошені прийнятними.