Це рішення стане остаточним відповідно до умов, зазначених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Олександр Шевченко проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

п. К.Юнгвірт (K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Дж.Боррего Боррего (J.Borrego Borrego),

пані Р.Ягер (R.Jaeger), судді,

п. М.Віллігер (Mr M.Villiger), судді,

та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 27 березня 2007 року,

виносить таке рішення, що було прийняте того ж дня:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 8371/02), поданою до Суду громадянином України п. Олександром Олександровичем Шевченком (далі - заявник) 31 січня 2002 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Заявник був представлений у Суді п. І.Погасієм, адвокатом, що працює у м. Кіровограді. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженими - пані Валерією Лутковською та п. Юрієм Зайцевим.

3. 21 січня 2005 року Суд вирішив направити скарги за пунктом 1 статті 6, статтею 13 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу стосовно тривалого невиконання рішення, винесеного на користь заявника, на комунікацію Уряду. Відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви одночасно.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1963 році та проживає у м. Кіровограді, Україна.

А. Перше провадження

5. У невстановлений день заявник подав позов до Ленінського районного суду м. Кіровограда до свого колишнього роботодавця, Кіровоградського воєнторгу N 72, вимагаючи виплати заборгованості по заробітній платі. 11 вересня 1998 року суд присудив заявнику 1834,92 грн (1).

(1) На той час близько 396,08 євро.

6. Уряд зауважив, що 16 жовтня 2003 року боржник у справі заявника перерахував суму, присуджену рішенням від 11 вересня 1998 року, на банківський рахунок державної виконавчої служби.

Листом від 30 січня 2004 року до заявника звернулись з проханням надати інформацію для оформлення банківського або поштового переведення цієї суми з рахунку державної виконавчої служби заявнику. Оскільки заявник не надав такої інформації, ця сума залишається не виплаченою йому.

Б. Друге провадження

7. 28 жовтня 2001 року заявник подав адміністративний позов до Ленінського районного суду м. Кіровограда до державної виконавчої служби, вимагаючи компенсацію за невиконання рішення, винесеного на його користь. 9 листопада 2001 року суд повернув скаргу заявника, оскільки її слід було подати відповідно до процесуальних вимог. 21 грудня 2001 року той же суд повернув апеляційну скаргу заявника на рішення від 9 листопада 2001 року через невідповідність процесуальним вимогам.

В. Третє провадження

8. 31 січня 2002 року заявник подав позов до Ленінського районного суду проти свого колишнього роботодавця, Кіровоградського воєнторгу N 72, вимагаючи компенсацію за втрату заробітку, спричинену тривалим невиконанням рішення, винесеного на його користь. 5 вересня 2002 року суд залишив без розгляду скаргу заявника, оскільки сторони двічі не з'явились у судові засідання. Відповідно до тверджень заявника, його проінформували про це рішення тільки у відповідь на його запит, поданий до суду у грудні 2003 року. У лютому 2004 року заявник подав апеляційну скаргу на ухвалу суду від 5 вересня 2002 року. 2 червня 2004 року апеляційний суд Кіровоградської області скасував це рішення та направив справу на новий розгляд, 25 квітня 2005 року Ленінський районний суд прийняв рішення проти заявника. Заявник зазначив, що він дізнався про це рішення лише із зауважень Уряду, поданих до Суду у вересні 2005 року. Він не подав клопотання щодо продовження строку для подання апеляційної скарги проти цього рішення.

Г. Четверте провадження

9. 15 вересня 2003 року заявник подав позов до Ленінського районного суду проти державної виконавчої служби, Міністерства юстиції України та Державного казначейства, вимагаючи компенсації за матеріальну та нематеріальну шкоду, завдану невиконанням рішення, винесеного на його користь. 11 лютого 2004 року суд прийняв рішення, яким відмовив у задоволенні вимог заявника. 7 квітня 2004 року той же суд повернув касаційну скаргу заявника через несплату державного мита. 8 липня 2004 року апеляційний суд Кіровоградської області залишив без змін рішення від 7 квітня 2004 року. Заявник подав касаційні скарги на ці ухвали, провадження по яких досі тривають.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА СУДУ

10. Відповідне національне законодавство було викладене в рішенні у справі "Ромашов проти України" (N 67534/01, пункти 16-18, рішення від 27 липня 2004 року).

11. Заявник скаржився на тривале невиконання рішення суду від 11 вересня 1998 року, винесеного на його користь, посилаючись на статтю 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу. Заявник також скаржився, що у нього не було ефективних засобів юридичного захисту стосовно викладених вище скарг відповідно до статті 13 Конвенції. Заявник також скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривалість та несправедливість другого, третього та четвертого проваджень. Заявник скаржився відповідно до статті 13 Конвенції на неефективність судової системи в цілому. У цих статтях, зокрема, зазначено таке:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру".

Стаття 13

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

Стаття 1 Першого протоколу

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів".

I. НЕВИКОНАННЯ РІШЕННЯ, ВИНЕСЕНОГО НА КОРИСТЬ ЗАЯВНИКА

А. Щодо прийнятності

12. Уряд подав зауваження щодо статусу жертви заявника та використання національних засобів юридичного захисту, подібні до тих, які Суд уже відхилив у справі "Ромашов проти України" (див. рішення у справі "Ромашов проти України", згадане вище, пункти 23-33). Уряд вважає, що ці зауваження повинні бути відхилені за тих же підстав.

13. Суд доходить висновку, що скарги заявника за пунктом 1 статті 6, статтею 13 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу піднімають питання факту та права відповідно до Конвенції, визначення яких вимагає вивчення справи по суті. Він не вбачає підстав для оголошення їх неприйнятними.

Б. Щодо суті

7. Скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу

14. Уряд твердив, що рішення від 11 вересня 1998 року, винесене на користь заявника, було виконано повністю, оскільки відповідна сума боргу була переведена на рахунок державної виконавчої служби. Більше того, Уряд стверджував, що державна виконавча служба здійснила всі необхідні дії та не може бути звинувачена за затримку.

15. Заявник не погодився. Він наполягав на тому, що доступність сум, присуджених йому, на банківському рахунку державної виконавчої служби не могла вважатися виконанням рішення, винесеного на його користь.

16. Суд зазначає, що сума, присуджена заявнику рішенням від 11 вересня 1998 року, була доступною йому з 16 жовтня 2003 року, коли вона була переведена на банківський рахунок державної виконавчої служби. Отже, Суд вважає, що рішення, яке розглядається, може вважатися виконаним 16 жовтня 2003 року.