Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Погребна проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

пані С.Ботучарова (S.Botoucharova),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Р.Маруст (R.Maruste),

п. Дж.Боррего Боррего (J.Borrego Borrego),

п. Р.Ягер (R.Jaeger), судді,

та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 22 січня 2007 року,

виносить таке рішення, що було прийняте того ж дня:

1. Справа порушена за заявою (N 25476/02), поданою проти України до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянкою України пані Любов'ю Григорівною Погребною (далі - заявниця) 17 листопада 2001 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженими - пані З.Бортновською, пані В.Лутковською та паном Ю.Зайцевим.

3. 9 вересня 2004 року Суд вирішив направити на комунікацію Уряду скарги відповідно до пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції щодо тривалого виконання рішень, винесених на користь заявниці. Відповідно до положень пункту 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо прийнятності та суті заяви одночасно.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявниця 1957 року народження і на даний час проживає в м. Васильків Київської області, Україна.

5. Заявниця і її колишній чоловік лікарі. Вони заснували декілька громадських організацій, серед яких "Любава" та "Родина".

6. 15 квітня 1999 року була порушена кримінальна справа щодо колишнього чоловіка заявниці за незаконне привласнення гуманітарної допомоги. Цього самого дня, у рамках цієї кримінальної справи, було заарештовано заявницю, проведено обшук її будинку і гаражів та вилучено деяке майно заявниці. Працівники правоохоронних органів також вилучили деякі документи громадської організації "Любава".

7. 16 квітня 1999 року суддя Васильківського міського суду ухвалив накласти на заявницю адміністративне стягнення у вигляді трьох діб арешту за невиконання наказів працівників правоохоронних органів і відмову дозволити працівникам правоохоронних органів провести обшук помешкання.

8. 19 квітня 1999 року заявницю було заарештовано за підозрою у скоєнні злочину. Відповідно до тверджень заявниці її допитували вночі, працівники правоохоронних органів погрожували їй і її було піддано нелюдському і такому, що принижує гідність, поводженню під час допитів і тримання.

9. 20 квітня 1999 року, за твердженням заявниці, у зв'язку з психічними розладами і загальним погіршенням стану здоров'я, співробітники МВС відвезли її до психіатричної лікарні. 21 квітня 1999 року заявниця була звільнена під підписку про невиїзд, однак залишилась в лікарні до 30 квітня 1999 року. 30 квітня 1999 року було скасовано підписку про невиїзд. Відповідно до тверджень заявниці її було повідомлено про це листом тільки 23 червня 2006 року.

10. 23 травня 2000 року голова Київського обласного суду скасував ухвалу від 16 квітня 1999 року і закрив справу у зв'язку з відсутністю доказів адміністративного порушення.

11. 20 квітня 2001 року Васильківський міський суд присудив заявниці 2000 грн (1) на відшкодування нематеріальної шкоди, завданої незаконною ухвалою суду, 8,68 грн (2) компенсації втрачений заробіток та 300 грн (3) на відшкодування судових витрат, які мали бути виплачені з державного бюджету. Ця ухвала була залишена без змін 22 травня 2001 року Київським обласним судом в тій частині, що стосувалась відшкодування нематеріальної шкоди. Скарга заявниці щодо матеріальної шкоди (втрати заробітку) була направлена на новий розгляд. Суд не прокоментував вимогу щодо компенсації витрат.

(1) В той час приблизно 412 євро.

(2) В той час приблизно 1,79 євро.

(3) В той час приблизно 61,80 євро.

12. 8 серпня 2001 року Васильківський міський суд присудив заявниці 412 грн (4) на відшкодування втрат заробітку і судових витрат.

(4) В той час приблизно 87,85 євро.

13. 9 жовтня 2001 року Верховний Суд України залишив без змін рішення Васильківського міського суду від 20 квітня та 8 серпня 2001 року.

14. 26 квітня 2002 року рішення від 20 квітня та 8 серпня 2001 року були повністю виконані.

15. Заявниця звернулась з новим позовом до Васильківського міського суду, вимагаючи компенсацію за втрату заробітку та нематеріальну шкоду, завдану їй незаконним арештом, триманням та незаконними діями правоохоронних органів. 11 жовтня 2001 року суд присудив заявниці 15 030 грн (5) на відшкодування нематеріальної шкоди та 950 грн (6) на відшкодування судових витрат. 19 лютого 2002 року Київський обласний апеляційний суд (колишній Київський обласний суд) зменшив суму компенсації нематеріальної шкоди до 10 030 грн (7). 23 вересня 2003 року Верховний Суд України залишив без змін це рішення.

(5) В той час приблизно 3092,75 євро.

(6) В той час приблизно 195,48 євро.

(7) В той час приблизно 2254,25 євро.

16. 11 травня 2002 року рішення від 19 лютого 2002 року було повністю виконане.

17. 31 січня 2002 року Васильківський міський суд зобов'язав Васильківське міське управління МВС повернути майно, конфісковане у заявниці в квітні 1999 року під час обшуку її помешкання. Він також зобов'язав управління виплатити заявниці 1050 грн (8) компенсації витрат. 26 квітня 2002 року заявниця отримала вищезазначену суму. Відповідно до тверджень заявниці вона також отримала 6% вилученого майна.

(8) В той час приблизно 229,57 євро.

18. 18 червня 2002 року Печерський районний суд м. Києва відмовився розглядати адміністративний позов заявниці, поданий проти Обласного відділення державного казначейства, Національного банку України та відділу державної виконавчої служби Печерського управління юстиції щодо неналежного виконання рішень, винесених на її користь, оскільки він повинен розглядатись в цивільному порядку, а не в ході адміністративного провадження.

19. 28 жовтня 2003 року Печерський районний суд м. Києва відхилив скаргу заявниці щодо відшкодування матеріальної та нематеріальної шкоди, завданої тривалим виконанням рішень, винесених на її користь. 28 січня 2004 року Київський апеляційний суд залишив це рішення без змін. 17 квітня 2006 року Верховний Суд України відхилив апеляційну скаргу заявниці.

II ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

20. Відповідне національне законодавство викладене в рішенні "Ромашов проти України" (N 67534/01, пп. 16-18, рішення від 27 липня 2004 року).

I. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 ТА СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

21. Посилаючись на статтю 13 Конвенції, заявниця скаржилась на те, що рішення, винесені на її користь, залишались невиконаними. Ця стаття, у відповідних частинах, передбачає наступне:

Стаття 13 "Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

22. Суд вважає, що скарга заявниці щодо тривалості виконання рішень, винесених на її користь, вимагає також розгляду відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, яка передбачає:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

А. Щодо прийнятності

23. Уряд надав зауваження щодо статусу жертви заявника та вичерпання національних засобів юридичного захисту, подібні до тих, які Суд уже відхилив у справі "Ромашов проти України" (див. рішення у справі Ромашов, зазначене вище, пп. 23-33). Суд вважає, що ці зауваження мають бути відхилені з тих самих підстав.

1. Невиконання рішень від 20 квітня 2001 року, 8 серпня 2001 року, 19 лютого 2002 року та рішення від 31 січня 2002 року в частині грошових виплат

24. Суд зазначає, що період виконання рішень від 20 квітня 2001 року, 8 серпня 2001 року, 19 лютого 2002 року та рішення від 31 січня 2002 року в частині грошових виплат, винесених на користь заявниці, становив менше одного року. Суд далі зазначає, що цей період не є настільки надмірним, щоб вказувати на ознаки порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Більше того, зазначено, що борги за рішеннями суду не стосувались основного джерела доходу заявниці, відсутні і інші особливі обставини, які змусили б дійти висновку про те, що періоди, які тривали з винесення рішень на користь заявниці до їх виконання, були нерозумними. Відповідно ця скарга є явно необґрунтована в значенні пункту 3 статті 35 і має бути відхилена відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції.