Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою 6 листопада 2006 року, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

п. К.Юнгвірт (K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Дж.Боррего Боррего (J.Borrego Borrego),

пані Р.Єгер (R.Jaeger),

п. М.Віллігер (M.Villiger), судді,

та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

беручи до уваги вищезазначену заяву, подану 8 листопада 2001 року,

беручи до уваги рішення розглянути питання щодо прийнятності та суті справи разом, керуючись п. 3 ст. 29 Конвенції,

беручи до уваги декларації щодо досягнення дружнього врегулювання спору у цій справі,

після обговорення вирішує таке:

Заявник, п. Віталій Терентійович Лі, громадянин України, народився у 1960 році. На цей час він відбуває покарання у Торезькій виправній колонії N 28 Донецької області, Україна. У Суді його представляє п. В'ячеслав Леонідович Булаєв, адвокат, що практикує у Донецьку. Уряд-відповідача представляє його уповноважений п. Ю.Зайцев.

А. Обставини справи

Факти справи, надані сторонами, можуть бути викладені таким чином.

23 жовтня 1997 проти заявника була порушена кримінальна справа за вимагання.

27 лютого 1998 року заявник був затриманий за підозрою у вчиненні вимагання, здійсненого організованим кримінальним угрупуванням з трьох осіб (ст. 144 Кримінального кодексу України).

30 грудня 1998 року Центрально-Міський районний суд м. Горлівки під головуванням судді С.В.І. засудив заявника до двох років позбавлення волі і призначив штраф у сумі 300 грн за шкоду, завдану ним у складі організованої групи осіб, приватній особі. Заявник був виправданий за обвинуваченням у вимаганні. 23 лютого 1999 року Донецький обласний суд у складі суддів С.А.І., Н.Г.І. та К.В.Ф. залишив вирок без змін, який став остаточним.

Заступник голови Донецького обласного суду подав до президії цього ж суду протест, вимагаючи перегляду провадження у справі в порядку нагляду.

27 лютого 1999 року президія Донецького обласного суду скасувала вирок від 30 грудня 1998 року і ухвалу від 23 лютого 1999 року і направила справу на додаткове розслідування. Вона також вирішила не змінювати заходи, застосовані до заявника.

22 липня 1999 року Центрально-Міський районний суд м. Горлівки під головуванням судді Т.А.Б. визнав заявника винним у тому, що він, діючи у складі групи, завдав приватній особі тілесні ушкодження (статті 102, 107 і 123 Кримінального кодексу України). Він засудив заявника до позбавлення волі строком на 3 роки і 6 місяців. 30 листопада 1999 року Донецький обласний суд у складі суддів К.І.І., Ф.А.В. та М.Н.А. скасував рішення від 22 липня 1999 року і направив справу на новий розгляд по суті в інший суд і інстанції, зазначивши, що суд недостатньо дослідив обвинувачення у вимаганні. Він також вирішив не змінювати заходи, застосовані до заявника.

22 червня 2000 року Куйбишевський районний суд м. Донецька під головуванням судді Ф.В.І. у закритому судовому засіданні в присутності сторін засудив заявника до десяти років позбавлення волі з конфіскацією майна за вимагання, скоєне злочинною групою у складі трьох осіб. Суд також вирішив перевести заявника до СІЗО. Суд присудив до виплати заявником та його двома співучасниками відповідно 28799 грн (1) та 50250 грн (2) компенсації моральної та матеріальної шкоди потерпілим.

(1) 5601,82 ЄВРО

(2) 9774,36 ЄВРО

1 червня 2001 року Донецький обласний суд залишив без змін вирок від 2 червня 2000 року стосовно покарання, але скасував у частині виплати сум компенсації та направив на новий розгляд до Куйбишевського районного суду міста Донецька для слухання в іншому складі суду. Вирок вступив у законну силу щодо засудження заявника.

Б. Відповідне національне законодавство та практика

Відповідне національне законодавство та практика стосовно скарг заявника на порушення статей 3 та 5 Конвенції наведені в рішенні "Невмержицький проти України" (no. 54825/00, пп. 54 та 60, ЄСПЛ 2005-... (витяги)). Відповідне національне законодавство та практика стосовно скарг заявника на порушення статті 6 Конвенції наведене в рішенні "Салов проти України" (no. 65518/01, пп. 38-40, від 6 вересня 2005 року).

Заявник скаржився на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з тим, що державними органами було порушено його право на розгляд справи у розумний строк незалежним та безстороннім судом, встановленим законом. Він також скаржився на те, що суд першої інстанції мав виконувати інструкції обласного суду стосовно пошуку вини заявника у вимаганні і, таким чином, дав помилкову оцінку фактам та невірно застосував законодавство. Він також скаржився на відсутність публічного слухання справи Куйбишевським районним судом м. Донецька 22 червня 2000 року.

Далі заявник скаржився на надмірну тривалість та погані умови його утримання, поки він очікував вирішення його справи по суті. Він посилається на статтю 3 Конвенції. Більше того, він стверджує, що його ув'язнення було незаконним і що він не мав жодних ефективних засобів оскарження цього (пункт 4 статті 5 Конвенції). Він також посилається на пункти 1 (с) та З статті 5 Конвенції.

Нарешті, він скаржився на те, що був засуджений удруге за злочин, за який він уже був виправданий. Він посилається на статтю 4 Протоколу N 7 до Конвенції.

16 вересня 2006 року Суд отримав таку декларацію, підписану заявником:

"Я, Віталій Терентійович Лі, зазначаю, що Уряд України готовий сплатити мені ex gratia суму в розмірі 10000 ЄВРО з метою досягнення дружнього врегулювання у зазначеній вище справі, яка на цей час розглядається Європейським судом з прав людини.