Це рішення стає остаточним відповідно до умов, зазначених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Грабчук проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (Mr P.Lorenzen), Голова,

п. К.Юнгвірт (Mr K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (Mr V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (Mrs M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Р.Маруст (Mr R.Maruste),

п. Дж.Боррего Боррего (Mr J.Borrego Borrego),

пані Р.Ягер (Mrs. R.Jaeger), судді,

та пані К.Вестердік (Mrs. C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 30 серпня 2006 року,

виносить таке рішення, що було прийняте цього дня:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 8599/02), поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянкою України Марією Михайлівною Грабчук (далі - заявниця) 23 жовтня 2001 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженими - пані Валерією Лутковською та паном Юрієм Зайцевим.

3. 5 липня 2005 року Суд визнав заяву частково неприйнятною та вирішив комуні кувати скарги за п. 2 ст. 6 та ст. 13 Конвенції стосовно дотримання презумпції невинуватості заявниці та наявності ефективних засобів захисту. На підставі положень п. З ст. 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо прийнятності та суті заяви одночасно.

4. 1 квітня 2006 року ця справа була передана в новостворену п'яту секцію (п. 5 правила 25 та п. 1 правила 52).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявниця, 1949 року народження, мешкає в селі Ліски Волинської області, Україна.

6. У 1993-1994 роках заявниця працювала директором кафе у м. Володимир-Волинському Волинської області, Україна.

А. Кримінальне провадження проти заявниці

7. 14 лютого 1995 року проти заявниці було порушено кримінальну справу за обвинуваченням у розкраданні державного майна (ч. 1 ст. 84 Кримінального кодексу України).

8. 6 червня 1995 року заявниці було пред'явлено обвинувачення у розкраданні державного майна в особливо великих розмірах (ч. 1 ст. 86 Кримінального кодексу України). Того ж дня її було заарештовано.

9. 9 червня 1995 року заявницю було звільнено з-під варти під заставу та підписку про невиїзд.

10. 26 грудня 1997 року кримінальну справу проти заявниці було закрито за недоведеністю участі у вчиненні злочину.

11. 13 липня 1999 року Володимир-Волинський міжрайонний прокурор скасував постанову від 26 грудня 1997 року та направив справу для подальшого розслідування.

12. Постановою від 5 жовтня 1999 року кримінальну справу проти заявниці було частково закрито за недоведеністю її участі у вчиненні злочину та частково у зв'язку із закінченням строків давності. Слідчим не було доведено, що заявниця здійснювала розкрадання, проте він дійшов висновку, що її дії можуть бути класифіковані як халатність, що складало злочин відповідно до статті 167 Кримінального кодексу України у редакції, яка діяла на той час (див. п. 27). Однак, враховуючи те, що строк давності притягнення заявниці до відповідальності за халатність минув, кримінальну справу за цим обвинуваченням було закрито у зв'язку із закінченням строків давності.

13. 22 жовтня 1999 року заявниця подала скаргу до прокурора Володимир-Волинського району на рішення від 5 жовтня 1999 року. Цю скаргу було відхилено. Заявниця звернулась до суду.

14. 22 грудня 1999 року Володимир-Волинський районний суд задовольнив скаргу заявниці та скасував рішення від 5 жовтня 1999 року. Суд зазначив, що кримінальну справу може бути закрито за нереабілітуючих обставин, наприклад, у зв'язку із закінченням строків давності, лише за згодою обвинуваченої особи. Оскільки заявниця ніколи не погоджувалась на закриття справи на цій підставі, розслідування слід було продовжити.

15. 29 лютого 2000 року слідчий закрив кримінальну справу на тих же підставах, що і в попередній раз.

16. З листопада 2000 року той самий суд за скаргою заявниці скасував це рішення та направив справу на новий розгляд.

17. 4 грудня 2000 року кримінальну справу проти заявниці було закрито за недоведеністю її участі у вчиненні злочину. В той же час у постанові про закриття кримінальної справи проти заявниці слідчий зазначив, що суди скасували попередні постанови про закриття кримінальної справи за нереабілітуючих підстав, оскільки заявниця не погоджувалась. На думку слідчого, у згоді заявниці не було необхідності, тому що, хоча її поведінка може бути кваліфікована як халатність, кримінальну справу проти неї не може бути порушено, оскільки переслідування її у судовому порядку неможливе через сплив строків давності, а її саму через це не може бути визнано обвинуваченою. Відповідно слідчий дійшов такого висновку:

"В діях Марії Михайлівни Грабчук є склад злочину, передбачений статтею 167 Кримінального кодексу України, тобто халатність, у вчиненні якого вона визнала себе винною. Враховуючи, що з моменту вчинення нею даного злочину минули строки давності притягнення до кримінальної відповідальності, кримінальна справа за статтею 167 Кримінального кодексу України не може бути порушена у зв'язку із закінченням строків давності..."

18. Заявниця оскаржила рішення від 4 грудня 2000 року, стверджуючи, що її винуватість має бути доведена судом відповідно до статті 62 Конституції України. Вона також скаржилась, що закриття кримінальної справи проти неї за нереабілітуючих підстав позбавило її права на отримання компенсації за вчинення незаконних дій проти неї.

19. 26 квітня 2001 року Володимир-Волинський місцевий суд відхилив скаргу заявниці на рішення від 4 грудня 2000 року. У рішенні суд, зокрема, зазначив таке:

"Як вбачається з матеріалів кримінальної справи щодо Грабчук М.М. і постанови начальника слідчого відділення Володимир-Волинського МВ УМВСУ у Волинській області від 4 грудня 2000 року, в діяннях Грабчук М.М. вбачаються ознаки злочину, передбаченого ст. 167 Кримінального кодексу України, і що у вчиненні цього злочину вона визнавала себе винною.

Згідно із санкцією ст. 167 Кримінального кодексу України, що діяла в редакції протягом 1993-1994 років... за цей злочин могло бути призначено позбавлення волі на строк не більше двох років.

Згідно зі ст. 48 ч. 1 п. 2 Кримінального кодексу України особу не може бути притягнуто до кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину, за який згідно із законом може бути призначено позбавлення волі на строк не більше 2-х років, минуло три роки.

Згідно зі ст. 6 ч. 1 п. 3 кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю за закінченням строків давності.

Отже, при названих вище обставинах кримінальну справу щодо обвинувачення Грабчук М.М. за ст. 167 Кримінального кодексу України не може бути порушено у зв'язку із закінченням строків давності притягнення її до кримінальної відповідальності".

Це рішення не було оскаржене.

Б. Цивільне провадження щодо компенсації

20. У невизначену дату заявниця звернулася з позовом до Володимир-Волинського міського суду, вимагаючи компенсації шкоди, завданої незаконним кримінальним провадженням проти неї.

21. 30 червня 1999 року суд частково задовольнив позов заявниці та присудив їй 70 000 грн компенсації. Ухвала суду не була оскаржена та стала остаточною.

22. Листом від 5 серпня 1999 року управління державного казначейства у Волинській області, відповідальне за виконання рішення суду, звернулось до прокурора Волинської області з проханням про внесення протесту в порядку нагляду на підставі того, що Державним бюджетом на 1999 рік не передбачено видатків з цього приводу. За вказаною скаргою прокуратура внесла протест, доводячи, що дії міліції були законними, а присуджена заявниці сума надто велика, особливо враховуючи складне економічне становище в країні.

23. 20 вересня 1999 року за протестом прокурора президія Волинського обласного суду скасувала рішення Володимир-Волинського міського суду від 30 червня 1999 року та повернула справу на новий розгляд.

24. 6 червня 2001 року Володимир-Волинський місцевий суд відхилив позов заявниці, оскільки кримінальну справу проти неї було закрито за нереабілітуючими ознаками, а саме у зв'язку із закінченням строків давності. Суд зазначив, що це випливає з постанов від 5 жовтня 1999 року, 29 лютого та 4 грудня 2000 року про закриття кримінальної справи проти заявниці, в її діяннях вбачаються ознаки злочину, передбаченого ст. 167 Кримінального кодексу України (халатність), а саме неналежне виконання службовою особою своїх службових обов'язків через недбале ставлення до них, що завдало істотної шкоди державним інтересам. З протоколу її допиту від 6 червня 1995 року вбачається, що заявниця визнає свою вину у халатності. Судом у подальшому було зазначено, що, враховуючи той факт, що кримінальну праву було закрито за нереабілітуючих підстав, заявниця втратила право на компенсацію згідно із Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду".

25. Заявниця не оскаржувала це рішення.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

А. Конституція України

26. Статтею 62 Конституції України передбачено наступне:

"Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням".

Б. Кримінальний кодекс України від 28 грудня 1960 року (втратив чинність з 1 вересня 2001 року)

27. Відповідними положеннями кодексу передбачено наступне:

Стаття 48. Давність притягнення до кримінальної відповідальності

"1. Особу не може бути притягнуто до кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину минули такі строки:

... 2. три роки з дня вчинення злочину, за який згідно з законом може бути призначено позбавлення волі на строк не більше двох років;..."

Стаття 84. Розкрадання державного або колективного майна шляхом привласнення, розтрати або зловживання посадовим становищем

"1. Привласнення чи розтрата державного або колективного майна, яке було ввірено винному чи перебувало в його віданні, карається позбавленням волі на строк від двох до чотирьох років, або штрафом у розмірі від десяти до п'ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, з позбавленням права займати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого...

3. Дії, передбачені частинами 1 або 2 цієї статті, вчинені повторно або за попереднім зговором групою осіб, караються позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років з конфіскацією майна або без такої з позбавленням права займати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років..."