Це рішення стане остаточним за обставин, зазначених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Карпенко проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою у складі:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

пані С.Ботучарова (S.Botoucharova),

п. К.Юнгвірт (K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Р.Маруст (R.Maruste),

п. Дж.Боррего Боррего (J.Borrego Borrego), судді,

і пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення у нарадчій кімнаті 10 липня 2006 року,

виносить таке рішення, що було прийняте цього дня:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 10559/03), поданою до Суду громадянином України п. Карпенком Василем Івановичем (далі - заявник) 20 березня 2003 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженими - пані З.Бортновською, пані В.Лутковською і п. Ю.Зайцевим.

3. 2 червня 2004 року Суд вирішив надіслати Уряду на комунікацію скарги заявника на порушення п. 1 статті 6 Конвенції і статті 1 Першого протоколу щодо невиконання судових рішень, винесених на користь заявника. Відповідно до п. 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви разом.

4. 1 квітня 2004 року дану справу було передано на розгляд новоствореній п'ятій секції (п. 5 правила 25 та п. 1 правила 52).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився в 1950 році, проживає в місті Новогродівка Донецької області, Україна.

6. У січні 2002 року заявник подав позов до Новогродівського міського суду Донецької області проти державного підприємства "Шахта 1/3 Новогродівська", вимагаючи стягнення заборгованості по заробітній платі.

7. 28 лютого 2002 року Новогродівський міський суд Донецької області виніс рішення на користь заявника і присудив йому 2655 грн 70 коп (1). 12 серпня 2002 року апеляційний суд Донецької області залишив без змін рішення суду першої інстанції. 4 січня 2003 року Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу заявника.

(1) Що на той час складало приблизно 422,17 ЄВРО.

8. 16 вересня 2002 року відділом державної виконавчої служби Новогродівського міського управління юстиції було відкрито виконавче провадження.

9. У березні 2003 року заявник звернувся зі скаргою до Новогродівського міського суду на бездіяльність державного виконавця у зв'язку з невиконанням рішення від 28 лютого 2002 року, винесеного на його користь. 9 квітня 2003 року міський суд відхилив зазначену скаргу, визнавши дії державних виконавців законними. Суд встановив, що державним виконавцем було вжито всіх заходів для виконання рішення суду від 28 лютого 2002 року. Проте ухвалами господарського суду Донецької області було заборонено відділу державної виконавчої служби вчиняти будь-які дії щодо реалізації майнових активів шахти в зв'язку з процедурою банкрутства шахти. Суд також зазначив, що відповідно до Закону "Про введення мораторію на примусовий продаж майна" з 26 грудня 2001 року було введено заборону на примусовий продаж майна підприємств, у статутному фонді яких частка держави складала не менше 25%. 9 червня 2003 року апеляційний суд Донецької області залишив без змін рішення суду першої інстанції. Заявник оскаржив це рішення. Сторони не надали будь-якої додаткової інформації щодо подальшого судового розгляду.

10. У лютому 2003 року Новогродівську шахту було реорганізовано, і як структурний підрозділ вона ввійшла до складу видобувної компанії "Селидіввугілля". Оскільки остання, таким чином, набула статусу боржника, то виконавче провадження було направлене до відділу державної виконавчої служби Селидівського міського управління юстиції.

11. У серпні 2004 року рішення суду, винесене на користь заявника, було повністю виконано.

12. Заявник подав скаргу до Селидівського міського суду Донецької області на дії державного виконавця відділу державної виконавчої служби Селидівського міського управління юстиції з вимогою компенсації матеріальної і моральної шкоди, спричиненої невиконанням судового рішення, винесеного на його користь. 19 грудня 2004 року суд виніс рішення в цій справі, але сторони не надали Суду інформації щодо результатів цього судового розгляду. 25 січня 2005 року суд повернув заявнику його апеляційну скаргу на зазначене рішення, оскільки вона не відповідала процесуальним нормам, передбаченим законодавством. Заявник оскаржив рішення від 25 січня 2005 року.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

13. Відповідне національне законодавство наведено в судовому рішенні у справі "Сокур проти України" (N 29439/02, пп. 17-22, 26 квітня 2005 року).

I. ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

А. Скарги щодо порушення п. 1 статті 2 і п. 1 статті 4 Конвенції

14. Заявник скаржився на той факт, що дана ситуація порушує його право на життя відповідно до п. 1 статті 2 Конвенції, приймаючи до уваги його низький рівень життя. Суд нагадує, що відповідно до прецедентної практики ні стаття 2, ні будь-які інші положення Конвенції як такі не надають особі право на певний рівень життя (див. справу "Васілєвскі проти Польщі", заява N 32734/96, рішення від 20 квітня 1999 р.). Більше того, заявник не надав доказів того, що він перебував у таких злиднях, за яких його життя піддавалось ризику (див. справу "Сокур проти України", заява N 29439/02, рішення від 26 листопада 2005 року). Таким чином, ця скарга не відповідає принципу ratione materiae відповідно до положень Конвенції і повинна бути відхилена відповідно до пп. 3 та 4 статті 35 Конвенції.

15. Заявник також скаржився на порушення п. 1 статті 4 Конвенції, посилаючись на те, що він був вимушений працювати, не отримуючи оплати своєї праці. Суд зауважив, що заявник виконував свою роботу добровільно і його право на оплату праці ніколи не заперечувалось. Таким чином, даний спір порушував питання суспільних прав і обов'язків, але не виявляв жодних ознак рабської, примусової або обов'язкової праці, як це визначається положеннями даної статті (див. вищезгадану справу "Сокур проти України". За цих обставин Суд вирішує, що ця частина заяви повинна бути відхилена як очевидно необґрунтована, що визначається пп. 3 і 4 статті 35 Конвенції.

Б. Скарги щодо порушення п. 1 статті 6 Конвенції і статті 1 Першого протоколу