Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Ляшко проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

пані С.Ботучарова (S.Botoucharova),

п. К.Юнгвірт (K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Р.Маруст (R.Maruste),

п. Дж.Боррего Боррего (J.Borrego Borrego),

та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 10 липня 2006 року,

виносить таке рішення, яке було прийняте в той день:

1. Справу порушено за заявою (N 21040/02) проти України, поданою до Суду відповідно до ст. 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України паном Олегом Валерійовичем Ляшком (далі - заявник) 18 квітня 2002 року.

2. Інтереси заявника представляла Наталя Петрова, адвокат, що практикує в Києві. Український Уряд (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - пані Валерією Лутковською.

3. З лютого 2005 року Суд вирішив надіслати заяву Уряду для надання зауважень. Відповідно до положень п. З статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви разом.

4. 1 квітня 2006 року ця справа була передана до новоствореної п'ятої секції (п. 5 правила 25 та п. 1 правила 52).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився в 1972 році, мешкає в Києві.

6. Заявник був головним редактором щоденної газети "Політика". Видання припинило публікації.

1. Газетні статті, опубліковані заявником

7. 2 липня 1997 року заявник опублікував статтю про пана Дурдинця, який на момент виходу статті виконував обов'язки Прем'єр-міністра України. Стаття мала назву "Дурдинцовщина" (перша стаття), де йшлося про відставку пана А.Стогнієнка, президента державного підприємства "Чорноморське морське пароплавство" (далі - ЧМП). Заявник заявляв, що пан Дурдинець звільнив пана Стогнієнка через його причетність до фінансування видання "Політика". Стаття у відповідній частині містить таке:

"Ну кто бы мог подумать, что бывший комсомольский функционер, милицейский аппартчик и околополитический интриган Василий Дурдинец сегодня будет занимать один из высших постов в государстве? Больше всего зловещий "премьер" не любит прессу, страшится общественного мнения. Когда наша газета в марте сего года виступила с обвинением в его адресс по поводу участия в заговоре против премьер-министра Лазаренко, Дурдинец не забыл этого. И как только пришло его время, он сразу же запустил карательный механизм, дабы расправиться с независимым изданием. Например, обвинил в финансировании "Политики" Александра Стогниенко, президента Черноморского пароходства. "Вина" Стогниенко состояла в том, что он заключил с нами договор на изготовление рекламной продукции для ЧМП. Редакция истратила на этот заказ в декабре прошлого года собственные десятки тысяч долларов, но по сей день полную оплату за изготовленную продукцию от пароходства так и не получила.

Не дождавшись результатов служебного раселедования, и.о. премьера в позапрошлый понедельник, в отсутствие Президента, находящегося в Нью-Йорке, и премьер-министра, проходящего курс лечения, в срочном порядке созывает Кабмин, где протягивает решение об освобождении от должности президента ЧМП Александра Стогниенко".

8. 16 липня 1997 року заявник опублікував статтю "Экономьте колючую проволоку гражданин Дурдинец" (друга стаття), де він стверджував, що пан Дурдинець особисто наказав Генеральному прокурору порушити кримінальне провадження проти нього. Нижче відповідні витяги з статті:

"...А сейчас поведаем нашим читателям о его реакции на материал "Дурдинцовщина". Сразу же после выхода статьи Дурдинец, как нам стало известно, вызвал к себе Генпрокурора Григория Ворсинова и, предьявив ему газету, потребовал возбудить против автора этих строк уголовное дело по ст. 125 ч. 2 Уголовного кодекса (клевета)... Любой другой человек, если его оклеветали либо оскорбили, пошел бы в народний суд и публично пытался бы доказать свою правоту. Дурдинцу гражданские правила не писаны, поэтому он пытается использовать возможности государственного чиновника високого ранга в личних интересах. И тут впору говорить о злоупотреблении властью и служебным положением. Ведь ни я, ни другой наш читатель Ворсинова к себе вызвать не может, тем более требовать от него уголовного преследования в отношении своих оппонентов. И.о. премьера считает, что он вправе указывать Генпрокурору (хотя закон говорит о независимости последнего), а посему и так поступает".

9. 5 листопада 1997 року заявник написав статтю під заголовком "Аферист и генерал" (третя стаття), де йшлося про відносини генерала Г, на той час голови Одеського обласного управління міліції, та пана С., який, як стверджувалось, мав відношення до кримінальної діяльності. Газета заявника також опублікувала декілька фотографій, на яких вони були зображені разом. Ці фото було зроблено під час приватної події і пізніше було опубліковано в газеті та продемонстровано на телебаченні (див. п. 15 нижче).

Стаття, inter alia, зазначає, що:

"В ходе последовавшей проверки оказалось, что С. никогда в госналогадминистрации не работал. Гражданином, шантажировавшим местного бизнесмена, является бывший работник Черноморского УВДТ С, а на фотографиях лжеинспектора запечатлены руководители Одесского облУВД.

Как же так? Откуда экс-милиционер взял фотографии Г. и его заместителей, да не просто взял, но и сам с ними пьет и обнимаетея? А потом ходит по одесским барменам, предьявляет эти снимки и "доит" клиентов на жизнь блатную.

После изучения этой взаимосвязи нам стали более чем поняты заявления С....., что они будут стоять за него горой...

Не является ли рассказанная нами история подтверждением коррумпированности руководства Одесского УВД?"

10. 19 листопада 1997 року заявник опублікував статтю "Аферист и генерал оказались родственниками" (4 стаття), в якій він виклав інтерв'ю пана К. на місцевому телебаченні, відповідно до якого голова управління та пан С. є далекими родичами:

"Все с новой силой розгораются скандальные страсти вокруг фигуры нынешнего начальника УВД Одесской области генерала Г. Будучи уже не раз уличенным средствами массовой информации в покровительстве криминальным элементам, генерал пока чувствует себя достаточно уверенно.

Когда мы опубликовали материал "Аферист и генерал", то еще не знали, что С. и Г. приходятся свояками. И освящает далеко не законные действия четы С. фигура генерала Г.".

2. Кримінальне провадження проти заявника

11. 7 липня голова парламентського комітету з питань законності і правопорядку направив на розгляд Генеральному прокурору письмове звернення, в якому виклав стурбованість зазначеними публікаціями, які містять наклеп на виконуючого обов'язки Прем'єр-міністра Дурдинця. В липні 1997 року Генеральна прокуратура (далі - ГП), посилаючись на витяги зі статей, які процитовано вище, звинуватила заявника в умисному наклепі у друкованому або іншим способом розмноженому творі (стаття 125 параграфа 2 Кримінального кодексу 1960 року ), безпідставному звинуваченні у вчиненні тяжкого злочину (стаття 125 параграфа 3) та зловживанні посадовим становищем (стаття 165.

12. 9 грудня 1999 року Печерський районний суд м. Києва виправдав заявника за відсутності corpus delicti. Проте в листопаді 2000 року Київський міський суд, за поданням прокурора, відмінив рішення та направив справу на новий розгляд.

13. 7 червня 2001 року Мінський районний суд міста Києва (далі - Мінський суд) визнав заявника винним за пред'явленим обвинуваченням. У вступній частині рішення, де викладено інформацію про заявника, суд, inter alia, зазначив "раніше не судимий".

14. Що стосується першої та другої статей, суд зазначив, що заявник, вдавшись до зловживання посадовим становищем, навмисно опублікував неправдиві твердження щодо того, що пан Дурдинець переслідував "Політику", незаконно звільнив пана Стогнієнка за його фінансування газети та викликав Генерального прокурора, щоб наказати йому розпочати кримінальну справу проти заявника.

15. Стосовно третьої та четвертої статей, Мінський суд зазначив, що заявник, знову зловживаючи посадовим становищем, навмисно подав неправдиву інформацію про діяльність правоохоронних органів, опублікувавши завідомо неправдиву інформацію стосовно генерала Г, а саме те, що пан С. був причетним до кримінальної діяльності та пан Г. мав злочинні зв'язки з цією особою. Суд з'ясував, що заяви про те, що пан С, якому допомагав та сприяв генерал Г, вимагав гроші від місцевих бізнесменів, та те, що вони є родичами, були фальшивими та образливими. Цей висновок було зроблено на підставі, зокрема, свідчень пана С. та свідка 3., які заявляли про те, що фотографії, опубліковані в "Політиці", було зроблено на приватній вечірці, проте вони якимось чином потрапили на шпальти газети та на телебачення. Працівники міліції, які розслідували скарги бізнесменів щодо удаваних вимагань грошей, також дали усні свідчення, зазначаючи, що провадження у справах були закриті на ранніх стадіях досудового слідства через відсутність corpus delicti.

16. Мінський суд дійшов висновку, що заявник, будучи ображеним на правоохоронні органи за свою попередню судимість, як головний редактор, безпосередньо відповідальний за матеріали, опубліковані в газеті, зловживаючи своїм посадовим становищем, навмисно опублікував завідомо неправдиві вигадки, які були покликані дискредитувати органи внутрішніх справ.

17. Заявника було визнано винним у зловживанні посадовим становищем, умисному наклепі у друкованому творі, у безпідставному обвинуваченні у вчиненні тяжкого злочину та призначено покарання у вигляді двох років позбавлення волі умовно з випробувальним строком два роки з позбавленням права займати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій у засобах масової інформації, строком на 2 роки.

18. 18 жовтня 2001 року Київський апеляційний суд підтримав засудження заявника по суті, зазначаючи, що факт вчинення злочинів було доведено великою кількістю доказів, зібраних прокуратурою. Зокрема, суд дійшов висновку, що заявник навмисно поширив завідомо неправдиві відомості щодо незаконного звільнення пана Стогнієнка та виклику Генерального прокурора, кримінальної діяльності С. та його зв'язків з генералом Г, таким чином, скоївши злочини, передбачені статтями 125 та 165 Кримінального кодексу, від 1960 року. Проте апеляційна інстанція скасувала вирок заявнику за умисний наклеп у друкованому творі та безпідставне обвинувачення в скоєнні тяжкого злочину, оскільки ці злочини були декриміналізовані відповідно до нового Кримінального кодексу, прийнятого в 2001 році. Стосовно третього злочину, інкримінованого заявнику, - зловживання посадовим становищем, - заявника було звільнено від покарання у зв'язку із закінченням строку давності.

19. 23 липня 2002 року Верховний Суд підтримав рішення Київського апеляційного суду.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

1. Конституція України 1996 року

20. Відповідні положення Конституції проголошують таке:

Стаття 32

"Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації".

Стаття 34

"Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя".

2. Кримінальний Кодекс 1961 року

21. Стаття 125 Кодексу передбачає таке:

"Наклеп, тобто поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу, - карається...

Наклеп у друкованому або іншим способом розмноженому творі,... карається позбавленням волі на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років, або штрафом від п'ятдесяти до ста двадцяти мінімальних розмірів заробітної плати.

Наклеп, поєднаний з обвинуваченням у вчиненні державного або іншого тяжкого злочину, - карається позбавленням волі на строк до п'яти років".

Стаття 165

"Зловживання владою або посадовим становищем, тобто умисне, з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або в інтересах третіх осіб, використання посадовою особою влади чи посадового становища всупереч інтересам служби, якщо воно завдало істотної шкоди державним чи громадським інтересам або охоронюваним законом правам та інтересам окремих фізичних чи юридичних осіб, -

карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років або виправними роботами на строк до двох років, з позбавленням права займати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, -

карається позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років з конфіскацією майна або без такої, з позбавленням права займати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років".

4. Кримінальний Кодекс 2001 року

22. Стаття 364

"Зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, -

карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років".

3. Кримінально-процесуальний кодекс

23. Стаття 27 Кодексу (далі - КПК) в редакції 21 червня 2001 року говорить таке:

"Справи про злочини, передбачені статтею 25 Кримінального кодексу України, а також справи про злочини, передбачені статтею 198 Кримінального кодексу України щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтересам окремих громадян, порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, якому і належить в такому разі право підтримувати обвинувачення. В цих справах дізнання і попереднє слідство не провадяться.

Якщо справа про будь-який із зазначених у частині 1 цієї статті злочинів має особливе громадське значення, прокурор порушує справу і при відсутності скарги потерпілого. Справа, порушена прокурором, направляється для провадження дізнання чи попереднього слідства, а після закінчення розслідування розглядається судом в загальному порядку".

5. Закон України "Про прокуратуру" від 1991 року

24. Стаття 17 Закону передбачає, що в Генеральній прокуратурі є "старші слідчі в особливо важливих справах" і "слідчі в особливо важливих справах".

25. Інші відповідні матеріали стосовно стану свободи висловлювань у пресі в Україні викладені у рішенні від 29 березня 2005 року у справі "Українська Прес-група проти України" (заява N 72713/01, пп. 18-22 та 25-26).

1. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ

26. Заявник скаржився, що судовий розгляд у його справі та вирок є невиправданим порушенням його права на свободу висловлювання. Він посилався на статтю 10 Конвенції, яка проголошує таке:

"1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду".

II. МЕЖІ СПРАВИ

27. Суд зауважує, що подальші скарги було подано після комунікації та отримання у відповідь зауважень Уряду щодо прийнятності та суті заяви. Зазначені скарги стосувалися неодноразових утисків з боку влади, від яких страждав заявник та його газета до, під час та після судового розгляду справи. Зокрема, він зазначав, що видавництва були змушені не публікувати "Політику", що в період з липня 1999 року до лютого 2000 року публікацію газети було заборонено судом та що в березні - квітні 2002 року було порушено іншу кримінальну справу проти заявника через статтю про пана Потебенька (на той час Генерального прокурора). Обвинувачення в останній справі були зняті в грудні 2004 року.

28. Уряд не прокоментував ці твердження.

29. На думку Суду, нові скарги не є похідними з первинної скарги заявника до Суду щодо кримінального провадження стосовно чотирьох статей, опублікованих в "Політиці" в липні-листопаді 1997 року, з яких сторони надали свої коментарі. Відповідно Суд вважає, що не є доцільним розглядати зараз ці питання ("Пирянік проти України", заява N 75788/01, п. 20, 19 квітня 2005 року).

III. ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

30. Уряд стверджував, що заявник не є жертвою порушення його прав у світлі статті 34 Конвенції. Він зазначив, що, оскільки апеляційний суд скасував вирок заявника та заявник вважається таким, що не притягувався до кримінальної відповідальності, кримінальне провадження у справі не становило втручання у його професійне життя та свободу висловлювання.

31. Заявник стверджував, що через 5-річне кримінальне переслідування страждав на депресію і зазнав стресу та значних витрат. Тривале провадження обмежило здійснення ним своєї професійної діяльності й перешкоджало публікації газети.

32. Суд зазначає, що проти заявника було порушено кримінальну справу. І хоча його було звільнено від покарання, це сталося частково через технічні причини, тому що сторона обвинувачення запізнилася із переслідуванням, та частково завдяки введенню в дію нового Кримінального кодексу, який декриміналізував два з трьох правопорушень, які інкримінувалися заявнику (п. 18 вище). Фактично апеляційний суд підтримав за суттю звинувачення заявника у зловживанні посадовим становищем, але звільнив від покарання з нереабілітуючих обставин. Рішення від 18 жовтня 2001 року викладено в термінах, які не залишають сумнівів щодо позиції суду щодо скоєння заявником одного з правопорушень, в яких його обвинуватили (див. п. 18 вище). Отже, рішення суду вказують заявнику, що органи влади не задоволені публікаціями та, допоки він не змінить свою поведінку в майбутньому, він ризикує знову стати об'єктом переслідувань за зловживання посадовим становищем, що, на відміну від двох інших правопорушень, які інкримінуються заявнику, досі карається за новим Кодексом (п. 22 вище).

33. За цих обставин Суд вважає, що заявник міг стверджувати те, що зазнав прямої шкоди від кримінальних проваджень, що є предметом розгляду, а отже, й те, що він є жертвою порушення Конвенції (див. Bowman v. the United Kingdom, рішення від 19 лютого 1998 року, Reports of Judgments and Decisions 1998-I, п. 29).