Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Чергинець проти України"

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Ж.-П.Коста, Голова,

п. І.Кабрал Баррето,

п. В.Буткевич,

пані А.Мулароні,

пані Е.Фура-Сандстрьом,

пані Д.Йочєнє,

п. Д.Поповіч, судді,

та пан С.Найсміт, заступник Секретаря секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 8 листопада 2005 року,

виносить таке рішення, що було прийняте цього дня:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 37296/03), поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України Володимиром Івановичем Чергинцем (далі - заявник) 26 вересня 2003 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений Уповноваженим - пані Валерією Лутковською.

3. 9 вересня 2004 року Суд вирішив направити заяву заявника на комунікацію з Урядом-відповідачем. Суд вирішив, що може бути застосовано п. 3 ст. 29 Конвенції і прийнятність та суть скарги будуть розглядатись разом.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився в 1972 році й проживає у селі Єлизаветівка Дніпропетровської області.

5. 20 листопада 2001 року та 5 лютого 2003 року Дніпровський районний суд м. Дніпропетровська (далі - районний суд) зобов'язав ВАТ "Дніпродзержинський завод електричних виконавчих механізмів" (далі - ВАТ "ДЗЕВМ") виплатити заявнику заборгованість із заробітної плати в загальній сумі 14987,00 грн. Обидва рішення набули статусу остаточних і були надіслані в Дніпровський районний відділ державної виконавчої служби м. Дніпродзержинська (далі - відділ виконавчої служби) для примусового виконання.

6. 14 травня 2003 року районний суд відхилив скаргу заявника на стверджувану бездіяльність відділу виконавчої служби. Суд указав, що рішення, винесені на користь заявника, не можуть бути виконані в повному обсязі та в належний строк з причин нестачі коштів у боржника, діючого мораторію на примусовий продаж майна державних підприємств та арешту, накладеного на майно ВАТ "ДЗЕВМ" з метою забезпечення податкових платежів. 22 липня 2003 року апеляційний суд Дніпропетровської області скасував це рішення та повернув справу на новий розгляд. 11 грудня 2003 року за вимогою заявника провадження було закрите.

7. 11 листопада 2003 року рішення суду від 20 листопада 2001 року було виконано в повному обсязі. 20 жовтня 2004 року сума, присуджена заявнику рішенням суду від 5 лютого 2003 року, була перерахована на розрахунковий рахунок заявника. Однак 136,18 грн були утримані банком за оплату послуг.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

8. Національне законодавство викладене у рішенні у справі "Сокур проти України" (N 29439/02, пп. 17-22, від 26.04.2005 р.).

I. ПРИЙНЯТНІСТЬ СКАРГ

1. Стверджуване порушення статті 4 Конвенції

9. Заявник скаржиться на порушення пункту 1 статті 4 Конвенції, посилаючись на той факт, що його примусили працювати без винагороди за виконану ним роботу. Суд зауважує, що заявник виконував його роботу добровільно, а його право на винагороду ніколи не заперечувалось. Відповідно, спір включає цивільні права та обов'язки, при цьому не торкається будь-яких елементів рабства або примусової праці в сенсі цього положення (див. ухвалу у справі "Сокур проти України", N 29439/02, від 26 листопада 2002 року). За цих обставин Суд вважає, що ця частина заяви є також очевидно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до пп. 3 та 4 ст. 35 Конвенції.

2. Стверджуване порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції і статті 1 Протоколу N 1

10. Заявник скаржиться на неспроможність державних органів влади виконати рішення суду від 20 листопада 2001 року та 5 лютого 2003 року, винесених на їх користь, та відсутність засобів національного захисту з огляду на ці скарги. Він стверджував, що п. 1 статті 6 та стаття 13 Конвенції, а також статтю 1 Протоколу N 1 було порушено. Ці статті передбачають таке:

п. 1 стаття 6 Конвенції

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом (...)".

стаття 13 Конвенції "Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження". ст. 1 Протоколу N 1 "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснити контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів..."

11. Уряд стверджував, що заявник не може більше вважатися жертвою порушення у сенсі статті 34 Конвенції, оскільки рішення суду, винесені на його користь, були виконані.

12. Заявник не погодився з цим твердженням, стверджуючи, що рішення залишались невиконаними протягом нерозумно довгого часового періоду.

13. Суд повторює свою прецедентну практику, у якій він установлював, що виконання рішення, винесеного на користь заявника, вирішило питання невиконання як такого. Однак, воно не може вирішити питання щодо невиправданої тривалості виконавчої процедури (див. рішення у справі "Ромашов проти України" від 27 липня 2004 року, N 67534/01, п. 27, та вищевказане рішення у справі "Сокур проти України", п. 27). А тому Суд вважає, що заявник і досі може вважатись жертвою від стверджуваного порушення його прав, гарантованих п. 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Протоколу N 1, відносно періоду, протягом якого рішення, винесені на його користь, залишались невиконаними.

14. Таким чином, Суд вважає, що ці скарги не є очевидно необґрунтованими в сенсі п. 3 статті 35 Конвенції. Далі Суд зазначає, що немає підстав для визнання скарг заявника неприйнятними.

II. ЩОДО СУТІ

1. Стверджуване порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Протоколу N 1

А. Пояснення сторін

15. Уряд зауважив, що тривала неспроможність виконати рішення на користь заявника була спричинена відсутністю коштів у боржника, за яку держава не несе відповідальності, оскільки є власником тільки 48,9% акцій боржника. Уряд стверджував, що виконавча служба здійснила всі необхідні дії для виконання рішень і не може нести відповідальність за будь-яку затримку. Уряд вважав, що в цій справі пункт 1 статті 6 Конвенції порушено не було з огляду на повне й остаточне виконання рішень.

16. Заявник повторював, що держава була відповідальною за затримки у виконанні. Він також стверджував, що не отримав повну суму, присуджену в 2003 році, і що 136,18 грн було несправедливо утримано з коштів, перерахованих на його банківський розрахунковий рахунок.

17. Щодо питань, порушених пізніше, Уряд зауважив, що заявник при відкритті банківського рахунку уклав договір, який inter alia передбачав плату за банківські послуги. Таким чином, Уряд не може нести відповідальність за приватно-договірні операції.

Б. Оцінка Суду

18. Спочатку Суд розглядає спір сторін щодо утримання 136,18 грн з коштів, перерахованих на рахунок боржника 20 жовтня 2004 року в ході виконання рішення суду від 5 лютого 2003 року. Заявник стверджує, що ця сума повинна бути виплачена ВАТ "ДЗЕВМ", відповідно, рішення не було виконано в повному обсязі. Суд зазначає, що у своїх поясненнях заявник не заперечував, що початкова сума перерахування відповідала сумі, присудженій судом у 2003 році, і що утримання коштів банком відповідало умовам укладеного ним банківського договору. Більше того, заявник не оскаржив таке утримання у національних судах. Відповідно, Суд відхиляє аргументи заявника.