Це рішення набуває статусу остаточного за обставин, викладених у п. 2 ст. 44 Конвенції. Воно може бути відредаговано.

У справі "Овчаренко проти України"

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Ж.-П.Коста (J.-P.Costa), Голова,

п. І.Кабрал Баррето (I.Cabral Barreto),

п. К.Юнгвірт (K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

п. М.Угрехелідзе (M.Ukrekhelidze),

пані А.Мулароні (A.Mularoni),

пані Е.Фура-Сандстрьом (E.Fura-Sandstrom), судді,

та пані С.Доллє (S.Dolle), Секретар секції,

порадившись у нарадчій кімнаті 3 листопада 2005 року,

виносить таке рішення, яке було прийняте вказаного дня:

1. Справа ґрунтується на заяві (N 5578/03), поданій до Суду проти України відповідно до ст. 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України Віктором Сергійовичем Овчаренком (далі - заявник) 30 січня 2003 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений Уповноваженим - пані Валерією Лутковською.

3. 9 вересня 2004 року Суд вирішив передати заяву на комунікацію Уряду. На підставі п. 3 ст. 29 Конвенції він вирішив розглянути одночасно питання щодо прийнятності та суті заяви.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1946 році та проживає у м. Луганську, Україна.

5. 17 квітня 2000 року Ленінський районний суд м. Луганська зобов'язав державне підприємство "Луганський верстатобудівний завод" виплатити заявнику 1219,10 грн (1) заборгованості із заробітної плати та інших платежів.

6. 20 липня 2000 року відділом державної виконавчої служби Ленінського районного управління юстиції м. Луганська було відкрито виконавче провадження щодо виконання вказаного рішення суду.

7. У травні 2001 року заявник звернувся до Ленінського районного суду м. Луганська зі скаргою на незаконність бездіяльності виконавчої служби у зв'язку з невиконанням рішення суду, винесеного на його користь. 15 травня 2001 року суд залишив скаргу заявника без задоволення, оскільки незаконність дій виконавчої служби доведена не була. Заявник не оскаржував у касаційному порядку зазначене рішення.

8. У березні 2002 року заявник звернувся до того ж суду зі скаргою на дії виконавчої служби, вимагаючи компенсації у зв'язку з невиконанням рішення суду, винесеного на його користь. 7 травня 2002 року суд залишив скаргу заявника без задоволення у зв'язку з її необґрунтованістю.

9. 12 вересня 2002 року та 5 травня 2003 року відповідно Апеляційний суд Луганської області та Верховний Суд України залишили без змін рішення від 7 травня 2002 року.

10. Двома платежами, 11 та 27 жовтня 2004 року, на депозитний рахунок виконавчої служби було перераховано суму за рішенням суду, винесеним на користь заявника. У ті ж дні заявнику було запропоновано направити до виконавчої служби свої банківські реквізити для перерахування йому суми за рішенням суду.

11. Заявник повідомив виконавчу службу, що він не бажає отримувати гроші, допоки суд не прийме рішення за його заявою.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

12. Відповідне національне законодавство викладене у рішенні від 27 липня 2004 року у справі "Ромашов проти України" (N 67534/01, пп. 16-18).

I. ПРИЙНЯТНІСТЬ

13. Заявник скаржився на неспроможність державних органів своєчасно виконати рішення Ленінського районного суду м. Луганська від 17 квітня 2000 року. Він посилався на п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції, якими у відповідних частинах передбачено наступне:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом..."

Стаття 13 "Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

А. Попередні зауваження Уряду

14. Уряд висунув заперечення стосовно втрати заявником статусу жертви та невичерпання національних засобів захисту, аналогічні тим, що вже були відхилені у справі "Ромашов проти України" (див. рішення у справі Ромашова, наведене вище, пп. 23-33). Суд вважає, що вказані заперечення мають бути відхилені з аналогічних підстав.

15. Суд робить висновок, що скарги заявника за п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції піднімають серйозні питання фактів та права за Конвенцією, встановлення яких вимагає дослідження по суті. Він не знаходить підстави для визнання цієї частини заяви неприйнятною.