Це рішення стає остаточним відповідно до положень, зазначених у параграфі 2 статті 44 Конвенції. Його форма може зазнати змін.

У справі "Сіденко проти України"

Європейський суд з прав людини (Друга Секція), що засідав палатою у складі:

п. Ж.-П.Коста (J.-P.Costa), голова,

п. І.Кабрал Баррето (I.Cabral Barreto),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані А.Мулароні (A.Mularoni),

пані Е.Фура-Сендстрьом (E.Fura-Sandstrom),

пані Д.Жосьєн (D.Jociene),

п. Д.Попович (D.Popovic), судді,

та пані С.Доллє (S.Dolle), секретар Секції,

після обговорення у нарадчій кімнаті, що відбулося 13 жовтня 2005 року,

виносить таке рішення, що було прийняте того ж дня:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 19158/02), що була подана громадянином України паном Анатолієм Миколайовичем Сіденком ("заявник") 26 квітня 2002 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основних свобод ("Конвенція").

2. Уряд України ("Уряд") представлений своїм Уповноваженим пані В.Лутковською, Міністерство юстиції України.

3. 12 листопада Друга Секція прийняла рішення надіслати заяву на комунікацію з Урядом. Згідно з положеннями п. 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив одночасно розглядати прийнятність та суть скарги.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1947 році та проживає у с. Новоградівка, Україна.

5. Рішеннями від 23 березня та 19 липня суд Новоградівки задовольнив позов заявника, поданий проти його колишнього працедавця шахти "1/3 Новоградівська" (державне акціонерне товариство) щодо виплати заборгованості по заробітній платі, та наказав останньому виплатити йому відповідно суму в розмірі 2305,71 грн (1) та суму в розмірі 1569,51 грн (2).

(1) приблизно 377 ЄВРО.

(2) приблизно 256 ЄВРО.

6. У лютому 2001 року заявник отримав суму в розмірі 200 грн як виконання судового рішення від 19 липня 2000 року.

7. Через те що судове рішення залишалося невиконаним, заявник у серпні 2001 року подав позов проти відділу державної виконавчої служби до суду того ж населеного пункту.

8. Рішенням від 29 серпня 2001 року суд відхилив позов заявника через необґрунтованість. Суд взяв до уваги те, що на банківські рахунки шахти було накладено арешт, та те, що заявника було внесено до списку стягувачів за номерами 151 та 192, а також те, що вимоги кредиторів будуть задоволені у порядку черги по мірі того, як на рахунки товариства-боржника будуть поступати кошти. З іншого боку, суд посилався на рішення Донецького обласного арбітражного суду від 30 серпня 2000 року та 14 травня 2001 року, що наказували державній виконавчій службі продати спірне майно шахти через процедуру банкрутства, що тривала.

9. Заявник подав апеляцію проти цього рішення до Донецького обласного апеляційного суду, який своєю ухвалою від 5 листопада 2001 року підтвердив відповідне рішення. Заявник подав касаційну скаргу до Верховного Суду України, який своїм рішенням від 22 лютого 2002 року відмовив у перегляді рішень та ухвал, що оскаржувалися, не виявивши жодних ознак неправильного застосування національного законодавства.

10. У листі від 12 вересня 2002 року голова відділу державної виконавчої служби у с. Новоградівка поінформував заявника, що Закон України N 2864-III "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" (набрав чинності 26 грудня 2001 року) забороняв продаж майна підприємств, 25% і більше акцій яких належать державі, для виплати боргів.

11. Своїм рішенням від 23 грудня 2002 року Донецький обласний господарський суд наказав відділу державної виконавчої служби у с. Новоградівка накласти арешт на банківські рахунки шахти-боржника.

12. У лютому 2003 року шахта "Новоградівська" та багато інших були об'єднані в одне державне підприємство "Селидіввугілля". Рішенням від 18 грудня 2003 року суд Новоградівки виніс рішення про передачу їх зобов'язань їхньому наступнику - "Селидіввугілля".

13. 29 квітня 2004 року заявник отримав всю суму, що йому присуджена судовим рішенням від 19 липня 2000 року, а державний виконавець закрив виконавче провадження зазначеного рішення.

14. Впродовж лютого-серпня 2004 року заявник отримав траншами всю суму, що йому належала відповідно до судового рішення від 23 березня 2000 року. Рішенням від 9 серпня 2004 року виконавче провадження зазначеного судового рішення було закрито, про що заявника було повідомлено у листі державної виконавчої служби від 28 квітня 2005 року.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

15. Відповідне національне законодавство зазначене в ухвалі Ромашов проти України (заява N 67534/01, від 27 липня 2004 року).

I. СУТЬ СПРАВИ

16. У своїй заяві заявник скаржиться на порушення його прав, що випливають з параграфа 1 статті 2, параграфа 1 статті 4 та параграфа 1 статті 6 Конвенції. У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду від 3 травня 2004 року заявник спершу посилається на статтю 1 Протоколу N 1 щодо тривалого невиконання судових рішень від 23 березня та 19 липня 2000 року.

17. Суд нагадує, що ця заява була повідомлена згідно із процедурою розгляду разом з прийнятністю до розгляду, а також розгляду по суті, відповідно до параграфа 3 статті 29 Конвенції. Отже, Суд встановлює, що недоречно проводити вивчення претензій, що були пред'явлені після повідомлення справи Уряду-відповідачу (див., mutatis mutandis, Сокур проти України, заява N 29439/02, параграф 25, від 26 квітня 2005 року).

II. ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

18. Заявник скаржився на тривала невиконання судових рішень, винесених на його користь. Він вважає, що заявлена ситуація порушує його право на справедливий судовий розгляд впродовж розумного строку та розглядає це як обмеження та як перешкоду його праву на гідний рівень життя. Він посилається також на формулювання параграфа 1 статті 2, параграфа 1 статті 4 та параграфа 1 статті 6 Конвенції:

Стаття 2 параграф 1 "1. Право кожного на життя охороняється законом. (...)" Стаття 4 параграф 1 "1. Ніхто не може триматися в рабстві або в підневільному стані. (...)" Стаття 6 параграф 1 "Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків (...), має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом".

А. Щодо прийнятності скарг відповідно до параграфа 1 статті 2, параграфа 1 статті 4 Конвенції

19. Суд нагадує, що він вже відхиляв подібні скарги, що були заявлені заявниками у справах щодо невиконання судових рішень (див. Сокур проти України (рішення), заява N 29432/02, від 26 листопада 2002 року; ухвала Василенков проти України, заява N 19872/02, параграфи 18-20, від 3 травня 2005 року). Суд не вбачає жодних підстав для іншого висновку у цьому випадку. Звідси випливає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до параграфа 3 та параграфа 4 статті 35 Конвенції.