Це рішення стає остаточним відповідно до положень, зазначених у параграфі 2 статті 44 Конвенції. Його форма може зазнати змін.

У справі "Торопов проти України"

Європейський суд з прав людини (Друга Секція), що засідав палатою у складі:

п. Ж.-П.Коста (J.-P.Costa), голова,

п. І.Кабрал Баррето (I.Cabral Barreto),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані А.Мулароні (A.Mularoni),

пані Е.Фура-Сендстрьом (E.Fura-Sandstrom),

пані Д.Жосьєн (D.Jociene),

п. Д.Попович (D.Popovic), судді,

та пані С.Доллє (S.Dolle), секретар Секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті, що відбулося 13 жовтня 2005 року,

виносить таке рішення, що було прийняте того ж дня:

1. Справа бере свій початок із заяви (N 19844/02), що була подана до Суду проти України громадянином цієї країни паном Костянтином Сергійовичем Тороповим ("заявник") 3 травня 2002 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основних свобод ("Конвенція").

2. Уряд України ("Уряд") представлений своїм Уповноваженим пані В.Лутковською, Міністерство юстиції України.

3. 12 листопада Друга Секція прийняла рішення повідомити Уряд про цю заяву. Згідно з положеннями параграфа 3 статті 29 Суд вирішив одночасно розглянути справу по суті та питання про прийнятність.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1962 році та проживає у с. Новоградівка, Україна.

5. Рішенням від 27 жовтня 2000 року суд Новоградівки задовольнив позов заявника, поданий проти його працедавця шахти "1/3 Новоградівська" (державне акціонерне товариство) щодо виплати одноразової допомоги за нещасний випадок на робочому місці та наказав останньому виплатити суму у розмірі 49721,87 грн (1).

(1) приблизно 8112 ЄВРО.

6. Через те що судове рішення залишалося невиконаним, заявник у липні 2001 року подав позов проти відділу державної виконавчої служби до суду того ж населеного пункту.

7. Рішенням від 3 вересня 2001 року суд відхилив позов заявника через необґрунтованість. Суд взяв до уваги те, що на банківські рахунки шахти було накладено арешт, та те, що вимоги заявника будуть задоволені відповідно до черги по мірі того, як на рахунки боржника будуть поступати кошти. З іншого боку, суд посилався на рішення Донецького обласного арбітражного суду від 30 серпня 2000 року та 14 травня 2001 року, що наказували державній виконавчій службі продати майно згаданої вище шахти з огляду на процедуру банкрутства, що тривала.

8. 10 вересня 2001 року заявник отримав суму у 200 грн.

9. Заявник подав апеляцію проти рішення від 3 вересня 2001 року до Донецького обласного апеляційного суду, який своєю ухвалою від 29 жовтня 2001 року підтвердив відповідне рішення. Далі заявник подав касаційну скаргу до Верховного Суду України, який своїм рішенням від 15 лютого 2002 року відмовив у перегляді рішень та ухвал, що оскаржувалися, не виявивши жодних ознак неправильного застосування національного законодавства.

10. У листі від 28 серпня 2002 року голова відділу державної виконавчої служби у с. Новоградівка поінформував заявника, що Закон України N 2864-III "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" (набрав чинності 26 грудня 2001 року) забороняв продаж майна підприємств, 25% і більше акцій яких належать державі, для виплати боргів.

11. Своїм рішенням від 23 грудня 2002 року Донецький обласний господарський суд наказав відділу державної виконавчої служби у с. Новоградівка накласти арешт на банківські рахунки шахти-боржника.

12. У лютому 2003 року шахта "Новоградівська" та багато інших були об'єднані в одне державне підприємство "Селидіввугілля". Рішенням від 18 грудня 2003 року суд Новоградівки виніс рішення про передачу їх зобов'язань їхньому наступнику - "Селидіввугілля".

13. У 2003 та у 2004 році заявник отримав траншами всю належну суму відповідно до рішення від 27 жовтня 2000 року. Своїм рішенням від 13 травня 2004 року державна виконавча служба закрила виконавче провадження щодо зазначених вище судових рішень.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

14. Відповідне національне законодавство зазначене в ухвалі Ромашов проти України (заява N 67534/01, від 27 липня 2004 року).

I. СУТЬ СПРАВИ

15. У своїй заяві заявник скаржиться на порушення його прав, що випливають з параграфа 1 статті 2, параграфа 1 статті 4 та параграфа 1 статті 6 Конвенції. У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду від 4 травня 2004 року заявник спершу посилається на статтю 1 Протоколу N 1 щодо тривалого невиконання судового рішення від 27 жовтня 2000 року, винесеного на його користь.

16. Суд нагадує, що ця заява була повідомлена згідно із процедурою розгляду разом з прийнятністю до розгляду, а також розгляду по суті відповідно до параграфа 3 статті 29 Конвенції. Отже, Суд встановлює, що недоречно займатися вивченням скарг, що були заявлені після повідомлення справи Уряду-відповідачу (див., mutatis mutandis, Сокур проти України, заява N 29439/02, параграфа 25, від 26 квітня 2005 року).

II. ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

17. Заявник скаржився на тривале невиконання судового рішення, винесеного на його користь. Він вважає, що повідомлена ситуація пов'язана з його правом на справедливий судовий розгляд впродовж розумного строку, та розглядає її як обмеження та як перешкоду його праву на гідний рівень життя. Він посилається також на формулювання параграфа 1 статті 2, параграфа 1 статті 4 та параграфа 1 статті 6 Конвенції:

Стаття 2 параграфа 1 "1. Право кожного на життя охороняється законом. (...)" Стаття 4 параграфа 1 "1. Ніхто не може триматися в рабстві або в підневільному стані. (...)" Стаття 6 параграфа 1 "Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків (...), має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом".

А. Щодо прийнятності претензій відповідно до параграфа 1 статті 2, параграфа 1 статті 4 Конвенції

18. Суд нагадує, що він уже відхиляв подібні скарги, що були заявлені заявниками у справах щодо невиконання судових рішень (див. Сокур проти України (ріш.), заява N 29432/02, від 26 листопада 2002 року; ухвала Василенков проти України, заява N 19872/02, параграфи 18-20, від 3 травня 2005 року). Суд не вбачає жодних підстав для іншого висновку у цьому випадку. Звідси випливає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до параграфа 3 та параграфа 4 статті 35 Конвенції.