Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у статті 44 параграфі 2 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Іванова проти України"

Європейський суд з прав людини (Друга Секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

пан Дж.-П.Коста (Mr J.-P.Costa), голова,

пан І.Кабрал Баррето (Mr I.Cabral Barreto),

пан К.Юнгвірт (Mr K.Jungwiert),

пан В.Буткевич (Mr V.Butkevych),

пан М.Угрехелідзе (Mr M.Ugrekhelidze),

пані А.Мулароні (Mrs A.Mularoni), судді,

та пані С.Доллє (Mrs S.Dolle), секретар Секції,

після обговорення у нарадчій кімнаті 25 серпня 2005 року,

виносить таке рішення, яке було прийняте в той день:

1. Справа порушена проти України за заявою N 74104/01, поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав і основних свобод людини ("Конвенція"), громадянкою України, пані Івановою Нінель Андріївною ("Заявниця"), 22 березня 2001 р.

2. Заявницю представляв пан Ю.Зайцев - юрист, що практикує у м. Києві. Уряд України ("Уряд") був представлений його Уповноваженими пані Валерією Лутковською і пані Зоряною Бортновською.

3. 15 червня 2004 р. Суд визнав справу частково неприйнятною і вирішив комунікувати Уряду скаргу заявниці згідно п. 1 ст. 6 Конвенції і ст. 1 Протоколу N 1 щодо оскарження остаточного і обов'язкового до виконання рішення суду в порядку нагляду. На підставі положень п. 3 ст. 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо прийнятності та суті заяви одночасно.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявниця 1930 року народження, мешкає у м. Києві.

5. У грудні 1998 року заявниця розпочала судовий процес проти пана С. (її сусіда), посилаючись на те, що він незаконно заволодів коридором (розміром приблизно 4 квадратних метри) у їх спільному будинку та перепланував його.

6. 28 грудня 1998 року Подільський районний суд м. Києва (далі - "районний суд") задовольнив позов заявниці. Їй було присуджено право власності на спірний коридор, і зобов'язано пана С. відновити первісний проектний дизайн коридору.

7. 17 травня 1999 року районний суд, за клопотанням заявниці, скасував своє рішення від 28 грудня 1998 року у зв'язку з нововиявленими обставинами (а саме: у зв'язку з тим, що спільний будинок має історичну цінність) і поновив провадження у справі.

8. 19 серпня 1999 року районний суд задовольнив позов заявниці, визнавши коридор, про який йдеться, власністю заявниці і зобов'язав пана С. усунути несанкціоновані зміни у проекті коридору. Апеляцію на рішення суду подано не було, і воно набуло статусу остаточного через десять днів, 29 серпня 1999 року.

9. Виконавче провадження розпочато у жовтні 1999 року.

10. 8 лютого 2001 року, у той час коли виконавче провадження тривало, заступник голови Верховного Суду подав протест в порядку нагляду (an extraordinary appeal) на судове рішення від 19 серпня 1999 року, ґрунтуючись на тому, що суд першої інстанції допустив помилку в оцінці доказів і у застосуванні права.

11. Протест було розглянуто 26 лютого 2001 року президією Київського міського суду. Погоджуючись з аргументацією, висунутою заступником голови Верховного Суду, Президія скасувала судове рішення від 19 серпня 1999 року і передала справу на новий розгляд.

12. 3 липня 2002 року районний суд відхилив позовну заяву заявниці у зв'язку з тим, що заявниця не сплатила у повному об'ємі державне мито при поданні позову. Заявниця не оскаржувала це рішення суду повторно.

II. ВІДПОВІДНЕ ВНУТРІШНЄ ЗАКОНОДАВСТВО

13. Відповідні частини Цивільного процесуального Кодексу, чинного на той час, і Закон України "Про внесення змін до Цивільного процесуального Кодексу" від 21 червня 2001 року наведені у рішенні суду від 9 листопада 2004 року у справі "Світлана Науменко проти України" (N 41984/98, пп. 65-66).

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ П. 1 СТ. 6 КОНВЕНЦІЇ

14. Заявниця скаржилась, що рішення судів були несправедливими. Зокрема, вона скаржилась, що її право на справедливий розгляд було порушено у зв'язку із скасуванням остаточного і обов'язкового рішення суду, винесеного на її користь. Вона посилається на п. 1 ст. 6 Конвенції, яка у відповідній частині передбачає таке:

"Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом".

15. Уряд вніс заперечення проти цих аргументів.

A. Прийнятність

16. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у сенсі п. 3 ст. 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-якої іншої підстави. Виходячи з цього, заява має бути визнана прийнятною.

B. Щодо суті

1. Аргументи сторін

17. Уряд зазначив, що у цій справі протест було подано заступником голови Верховного Суду і справу було розглянуто в порядку нагляду президією Київського міського суду. Тому, відповідно до позиції Уряду, забезпечено ефективний захист від необ'єктивності і упередженості. Далі стверджується, що перегляд справи в порядку нагляду було безпосередньо врегульовано Цивільним процесуальним кодексом. Він містив гарантії забезпечення справедливого розгляду; він застосовувався громадянами України для захисту їх прав і мав на меті виправлення судових помилок. У цій справі цю процедуру було застосовано для виправлення очевидно помилкової оцінки фактів і тлумачення національного права судом першої інстанції.

18. Уряд наголосив, що ця справа відрізняється від справи Brumarescu v. Romania ([GC], N 28342/95, ECHR 1999-VII), оскільки рішення від 26 лютого 2001 року не закінчило провадження у справі; натомість Київський обласний суд скасував рішення районного суду, передавши справу на новий розгляд по суті.

19. Заявниця не погодилась, стверджуючи, що скасуванням остаточного і обов'язкового судового рішення, винесеного на її користь, Київський міський суд порушив принцип правової певності і її право на справедливий судовий розгляд.

2. Оцінка Суду

20. Щодо аргументів Уряду стосовно того, що наглядова інстанція не винесла остаточного рішення у справі, Суд зазначає, що скарга заявниці відповідно до п. 1 ст. 6 стосується скасування попереднього остаточного рішення на її користь. Відповідно, питання полягає у тому, чи є провадження, що дозволяє скасування остаточного рішення, сумісним зі статтею 6 і, зокрема, чи було у зв'язку з цим порушено принцип правової певності (див. справу "Волкова проти Росії", N 48758/99, п. 32, рішення від 5 квітня 2005 року).

21. Суд встановив, що факт того, що справу заявниці було направлено на повторний розгляд відповідно до рішення суду наглядової інстанції, у будь-якому випадку не можна вважати таким, що має значення для питання дотримання державою принципу правової певності.

22. Суд вважає, що ця справа схожа до справи "Рябих проти Росії" (N 52854/99, ECHR 2003-IX), де сказано, що застосування процедури перегляду в порядку нагляду, без обмеження в часі, державною посадовою особою, яка не є стороною у процесі, з метою скасування остаточного обов'язкового рішення суду порушує принцип правової певності і "право на суд" заявниці, відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції (див. також рішення Суду у справі "Совтрансавто Холдинг проти України", N 48553/99, п. 77, ECHR 2002-VII, і вищезазначену справу Brumrescu, пп. 61-62).

23. Щодо цієї заяви, Суд зазначає, що у лютому 2001 року заступник голови Верховного Суду подав протест в порядку нагляду на рішення Подільського районного суду міста Києва від 19 серпня 2001 року, яке набуло статусу остаточного і обов'язкового і щодо якого тривало виконавче провадження. 26 лютого 2001 року це рішення було скасоване президією Київського міського суду, а справу було направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. В світлі цих фактичних даних Суд не знаходить жодних підстав для відступу від своєї попередньої практики, наведеної вище (п. 22).

24. Відповідно, Суд доходить висновку, що мало місце порушення п. 1 ст. 6 щодо скасування остаточного і обов'язкового рішення суду у справі заявниці.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПРОТОКОЛУ N 1 ДО КОНВЕНЦІЇ

25. Заявниця скаржиться на те, що перегляд її справи в порядку нагляду і скасування судового рішення, винесеного на її користь, порушили ст. 1 Протоколу N 1. Це положення у відповідній частині передбачає:

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів..."