Це рішення набуває статусу остаточного відповідно до обставин, що зазначені в частині 2 статті 44 Конвенції. Воно може бути редакційно відредаговане.

У справі "Полтораченко проти України",

Європейський суд з прав людини (Друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Дж.-П.Коста, Голова,

п. А.Бака,

п. І.Кабрал Баррето,

п. К.Юнгверт,

п. В.Буткевич,

пані А.Мулароні,

пані Д.Йочєнє, судді,

а також пані С.Доллє, секретар секції,

порадившись у нарадчій кімнаті 14 грудня 2004 р.,

виносить це рішення, яке було прийняте того ж дня:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа ґрунтується на заяві (N 77317/01) проти України, яка була подана до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (далі - Конвенція) громадянином України, п. Олексієм Никифоровичем Полтораченком (далі - заявник), 5 жовтня 2001 р.

2. Уряд України (далі - Уряд) представляли його представники у Суді пані Валерія Лутковська, яку змінила пані Зоряна Бортновська.

3. Справа була комунікована Уряду 22 травня 2003 року. Цього ж дня Друга секція Суду вирішила розглядати справу щодо прийнятності та суті одночасно (стаття 29 параграф 3 Конвенції та правило 54А Регламенту Суду. Вона також вирішила надати розгляду цієї заяви пріоритет з огляду на вік заявника (правило 41 Регламенту).

4. Заявник та Уряд надали свої зауваження щодо прийнятності та суті (п. 1 правила 59 Регламенту).

ФАКТИ

5. Заявник, громадянин України, народився у 1919 році в Росії, зараз проживає у м. Бахчисарай, Автономна Республіка Крим.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Обставини справи згідно з матеріалами, поданими сторонами, можуть бути підсумовані таким чином.

7. 8 жовтня 1991 року Судацький міський суд виніс рішення, яким зобов'язав Міністерство автомобільного і сільськогосподарського машинобудівництва СССР (далі - Міністерство) сплатити заявнику 20500 рублів (не враховуючи державне мито) за використання його авторського винаходу та для покриття понесених ним витрат.

8. 9 грудня 1991 року Міністерство сплатило заявнику 18140 рублів за його винахід, на який було видане авторське свідоцтво. Сплачена заявнику сума була перерахована йому через Ощадний банк СССР. 20 січня 1992 року на рахунок заявника в Бахчисарайське відділення Ощадного банку України надійшло 17414 рублів.

9. У 1996 році ця сума була проіндексована відповідно до Закону України "Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України" від 2 січня 1992 року і вклад заявника на рахунку N 42 у відділенні Ощадного банку в кінцевому підрахунку склав 18284,70 грн(1).

(1) 3536.42 ЄВРО.

10. У лютому 1998 року заявник у Бахчисарайському міському суді розпочав провадження з адміністративно-правових відносин проти банку та його керуючого щодо незаконної відмови видати його вклади з рахунків N 42 і N 4692. 16 березня 1998 року Бахчисарайський міський суд відмовив у задоволені скарги заявника у зв'язку з її необґрунтованістю. 20 квітня 1998 року Верховний суд АРК скасував зазначене рішення і направив справу на новий розгляд.

11. 15 червня 1998 року Бахчисарайський міський суд зобов'язав відділення Ощадного банку України N 4554 виплатити заявнику 18284,70 грн з його рахунку N 42. Суд також вирішив, що 977,20 грн повинні бути виплачені заявнику з його рахунку N 4692. 27 липня 1998 року Верховний суд АРК скасував вказане рішення і направив справу на новий розгляд. Суд, зокрема, зазначив, що спір про право, який виник у цій справі, повинен вирішуватися у порядку позовного провадження, а не адміністративного.

12. У жовтні 1999 року заявник розпочав позовне провадження у Бахчисарайському міському суді проти Ощадного банку, вимагаючи повернення утриманих банком коштів. Заявник, зокрема, стверджував, що ці кошти не були вкладом, а були оплатою за його авторський винахід, які були перераховані йому з Москви через Ощадний банк, але ніколи йому не видавалися.

13. 29 листопада 1999 року заявник подав заяву (нове позовне провадження) до Бахчисарайського міського суду проти Ощадного банку, вимагаючи повернення йому коштів у розмірі 18284,70 грн.

14. 6 грудня 1999 року Бахчисарайський міський суд залишив скаргу заявника, подану проти банку та його керуючого, без розгляду через те, що в цьому самому суді вже розпочате позовне провадження щодо повернення заявнику внеску з Ощадного банку.

15. 30 листопада 1999 року суд переніс слухання справи на 28 січня 2000 року, а потім на 25 лютого 2000 року у зв'язку з службовою поїздкою судді.

16. 25 лютого 2000 року суд відмовив заявнику у задоволенні позову. 10 квітня 2000 року Верховний суд АРК скасував це рішення і направив справу на новий розгляд.

17. 22 травня 2000 року матеріали справи були направлені до Бахчисарайського міського суду. Судове засідання було призначене на 10 липня 2000 року.

18. 9 жовтня 2000 року слухання справи було перенесене на 15 січня 2001 року у зв'язку з неявкою відповідача.

19. 15 січня 2001 року Бахчисарайський міський суд задовольнив позов заявника та присудив стягнути на його користь 18284,70 грн з Ощадного банку, оскільки ця сума не була "проіндексованим" внеском до Ощадного банку України. Щодо "проіндексованого" Ощадним банком внеску, який знаходиться на його рахунку N 4692, то суд встановив, що заявник не намагався повернути ці кошти.

20. 6 квітня 2001 року Президія Верховного суду АРК за протестом голови Верховного суду АРК скасувала рішення від 15 січня 2001 року. Вона також відмовила у задоволенні позовних вимог заявника про повернення 18284,70 грн у зв'язку з їх необґрунтованістю.

II. ВІДПОВІДНЕ ВНУТРІШНЄ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

21. Відповідне внутрішнє законодавство наведено у рішенні від 9 листопада 2004 року у справі "Світлана Науменко проти України" (заява N 41984/98).

ЩОДО ПРАВА

I. Стверджуване порушення статті 6 параграфа 1 Конвенції

22. Заявник стверджує, що тривалість провадження у його справі була невиправдано довгою. Він також скаржився, що провадження було несправедливим через скасування за протестом голови Верховного суду АРК в порядку нагляду остаточного та обов'язкового рішення, винесеного на його користь. Він посилався на статтю 6 параграфа 1 Конвенції, яка передбачає:

"Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків ... має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним та безстороннім судом, встановленим законом".

А. Щодо прийнятності скарг

1. Щодо тривалості провадження

23. Уряд перш за все заперечив проти розгляду питання у справі заявника щодо "розумного строку" в сенсі статті 6 параграфа 1, яке порушив Суд за своєю власною ініціативою. Тому Уряд просив не досліджувати це питання.

24. Заявник не надав коментарів на це твердження Уряду. Хоча він зазначив, що твердження Міністерства юстиції щодо неприйнятності заяви є необґрунтованими.

25. Суд підтверджує свої повноваження переглядати обставини, на які скаржиться заявник, у повній відповідності до вимог Конвенції. Для виконання цього завдання Суд вправі посилатися на факти справи, які встановлені на підставі доказів, наданих йому, характеризувати на підставі закону інші факти, ніж ті, які надаються заявником, а також, якщо необхідно, оцінювати факти в інший спосіб. Більше того, Суд повинен брати до уваги не тільки початкову заяву, але також додаткові документи, які призначені для доповнення останньої з метою усунення початкових недоліків та незрозумілостей (див. Фоті та інші проти Італії, рішення від 10 грудня 1982 року, С. А N 56, п. 44). Тому Суд відхиляє заперечення Уряду щодо дослідження Судом ex officio питання розумності тривалості провадження у справі заявника.

26. Далі Уряд зауважив, що було два окремих провадження у справі заявника: позовне провадження та провадження у справах, які виникають з адміністративних правовідносин. Щодо позовного провадження, то воно закінчилося 29 листопада 1999 року, тобто більше ніж за 6 місяців до подачі заяви до Суду. Щодо другого провадження, то Уряд вважав, що його тривалість не перевищила розумного строку в сенсі статті 6 параграфа 1 Конвенції, оскільки вона тривала один рік та чотири місяці. Тому він вважав, що ці скарги слід відхилити як такі, що явно необґрунтовані.

27. Суд вважає, що в цій справі шестимісячний термін, передбачений статтею 35 параграфа 1 Конвенції, повинен відраховуватися з 6 квітня 2001 року - дати закінчення обох вищезазначених проваджень (див. Коваль проти України, ухвала від 30 березня 2004 року, N 65550/01 . Суд вважає, що було б необґрунтовано розділяти позовне провадження та провадження у справі з адміністративно-правових відносин та оцінювати їх тривалість окремо (див. Світлана Науменко проти України, 41984/98, рішення від 9 листопада 2004 року, п. 74). Тому Суд вирішує відхилити заперечення Уряду щодо прийнятності скарг заявника на тривалість позовного провадження, які, як він вважає, були подані невчасно. Щодо питання тривалості провадження в цілому, то Суд зазначає, що воно почалося у лютому 1998 року та закінчилося 6 квітня 2001 року. Таким чином, тривалість провадження розгляду справи двома інстанціями складає три роки та два місяці. Суд вважає, що протягом цього періоду розгляд справи, як у позовному провадженні, так і в провадженні у справі з адміністративно-правових відносин, які стосувалися одного і того ж предмета звернення, зокрема, повернення коштів, які були перераховані на рахунок Ощадного банку, проходив активно та безперервно. Протягом цього періоду справа направлялася на новий розгляд тричі, розгляд справи відкладався три рази, а провадження у справах, яке виникає з адміністративно-правових відносин, було закінчене. Суд також зазначає, що протест був внесений на остаточне рішення, винесене на користь заявника.

28. Суд повторює, що "розумна" тривалість провадження повинна бути оцінена відповідно до обставин справи і з огляду на наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів, а також предмет спору (див., серед іншого, Фридлендер проти Франції, N 30979/96, п. 43, ECHR 2000-VII). Суд знову повторює, що тільки затримки, які виникли з вини держави, можуть бути підставою для встановлення невідповідності вимогам "розумного строку" (див. Хюмер проти Польщі, N 26614/95, п. 66, рішення від 15 жовтня 1999 року).

29. У цій справі Суд вважає, що предмет судового розгляду не був особливо складним, але передбачав деякі складнощі щодо встановлення суми компенсації, яка підлягала виплаті заявнику. Проте Суд зазначає, що, не дивлячись на відкладення справи та скасування в кінцевому підсумку остаточного рішення, винесеного на користь заявника, провадження у цілому з безперервним судовим розглядом не перевищило три роки та два місяці. Тому Суд приходить до висновку, що тривалість сама собою не перевищує таку, яка може вважатися "розумною" (див. Педерсен та Баадсгард проти Данії, N 49017/99, п. 44, рішення від 19 червня 2003 року).