Це рішення набуває статусу остаточного відповідно до обставин, визначених частиною 2 статті 44 Конвенції. Воно може бути піддане редакційному редагуванню.

У справі "Трегубенко проти України"

Європейський суд з прав людини (друга секція) у складі:

Дж.-П. Коста (голова палати),

Л.Лукайдес,

К.Бірсан,

К.Янгверт,

В.Буткевич,

У.Томасен,

М.Угрехелідзе - суддів, а також

пані С.Доллє, секретаря секції,

порадившись у закритому судовому засіданні 21 жовтня 2003 року та 12 жовтня 2004 року,

виніс це рішення, яке було прийнято у вищезазначені дні:

1. Справу було порушено проти України на підставі заяви N 61333/00, поданої до Суду 23 березня 1999 року у відповідності до ст. 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенції) громадянином України Леонідом Трегубенком (заявником).

2. Заявника представляла пані Анна-Марія Неу - адвокат, що практикує у Страсбурзі. Уряд України представляли його уповноважені - пані В.Лутковська, а пізніше - її наступниця - пані З.Бортновська.

3. Заявник стверджував, зокрема, що скасування остаточного і обов'язкового рішення суду, винесеного на його користь у порядку нагляду, порушило його права, передбачені ч. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Протоколу N 1.

4. Заяву було призначено для розгляду Другою секцією Суду згідно з параграфом 1 правила 52 Регламенту Суду. У межах цієї секції Палата, що раніше розглядала цю справу (параграф 1 ст. 27 Конвенції), складалася відповідно до параграфу 1 правила 26 Регламенту.

5. Рішенням від 21 жовтня 2003 року Суд визнав заяву частково прийнятною.

6. Заявник і Уряд подали зауваження щодо суті (параграф 1 правила 59 Регламенту Суду. Після консультування зі сторонами Палата остаточно вирішила не проводити усних слухань щодо суті (з 3 правила 59); сторони обмінялися письмовими зауваженнями.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

7. Заявник народився у 1947 році і проживає у місті Торонто, Канада.

8. У 1988 році займався підприємницькою діяльністю у місті Ялта, Україна, отримуючи частину свого прибутку готівкою.

9. Відповідно до Указу Президента від 22 січня 1991 року грошові знаки номіналом у 50 та 100 радянських карбованців випуску 1961 року були вилучені з фінансового обігу і мали бути обміняні на банкноти того самого номіналу випуску 1991 року. Постанова Кабінету Міністрів, датована тією ж датою, визначала процедуру такого обміну, передбачаючи, між іншим, створення спеціальної підкомісії з питань обміну грошових знаків (тут і надалі - комісії з питань обміну банкнот) у складі виконавчих комітетів міського або районного рівнів. Ці комісії мали повноваження дозволяти чи відмовляти у дозволі на обмін усіх грошей або їх частини - в залежності від доведення законності джерела їх надходження.

10. В січні 1991 року заявник вніс двісті тридцять тисяч радянських карбованців номіналом у 50 та 100 карбованців на свій рахунок у Ялтинському відділенні Державного банку СРСР. Одночасно заявник звернувся до Ялтинської комісії з питань обміну грошових знаків з метою обміну вищевказаної суми. 25 березня 1991 року рішенням комісії Ялтинської міської ради народних депутатів з питань обміну грошових знаків заявникові відмовили в обміні грошових знаків у повному обсязі через нібито недостатність доказів стосовно законності джерела їх надходження та обмежили до двох тисяч чотириста шістдесяти двох карбованців суму, заявлену для обміну. Решту коштів, що залишалися, у сумі двісті двадцять сім тисяч п'ятсот тридцять вісім карбованців не компенсували.

11. Заявник оскаржив це рішення до вищестоящої комісії з питань обміну грошових знаків Автономної Республіки Крим. 6 травня 1991 року цей орган підтримав рішення Ялтинської комісії з питань обміну банкнот.

12. Уряд заявляє, що відповідно до постанови N 2 Кабінету Міністрів СРСР від 22 січня 1991 року, яка регулювала процедуру обміну грошових знаків, рішення від 6 травня 1991 року є остаточним.

13. У той же час державна служба безпеки перевіряла законність підприємницької діяльності заявника і жодних правопорушень не виявила.

14. 19 липня 1991 року заявник звернувся до Ялтинського міського суду зі скаргою проти комісії з питань обміну грошових знаків з огляду на відмову комісії обміняти суму в двісті тридцять тисяч (радянських) карбованців у повному обсязі.

15. 22 липня 1991 року ухвалою Ялтинського міського народного суду заявникові було відмовлено у скарзі на підставі відсутності юрисдикції для розгляду такої скарги.

16. Заявник звернувся до Кримського обласного суду з оскарженням рішення Ялтинського міського суду. 26 серпня 1991 року цей суд скасував попереднє рішення суду і направив справу на новий розгляд.

17. 16 жовтня 1991 року Ялтинський міський суд задовольнив позов заявника і зобов'язав виконавчий комітет Ялтинської міської ради здійснити обмін заявлених заявником грошей, що перебували на його банківському рахунку, у повному обсязі (двісті тридцять тисяч карбованців).

18. 8 квітня 1992 року Кримський обласний суд своєю ухвалою підтримав це рішення.

19. 17 квітня 1992 року рішення від 16 жовтня 1991 року та 8 квітня 1992 року були скасовані постановою Президії Кримського обласного суду.

20. 14 квітня 1993 року палата у цивільних справах Верховного Суду України своєю ухвалою скасувала попередні рішення, підтримавши рішення від 16 жовтня 1991 року та від 8 квітня 1992 року, винесені на користь заявника. Це рішення було остаточним.

21. Це рішення не виконувалось протягом декількох років. Заявник з різних підстав подавав скарги з метою отримати присуджену йому суму з урахуванням рівня інфляції. 23 травня 1996 року, 10 грудня 1996 року, 27 травня 1997 року, а також 23 червня 1998 року Ялтинський міський суд задовольняв скарги з огляду на тривале невиконання рішення, винесеного на користь заявника. Останнім рішенням суду сума була збільшена до 349 387,82 гривень (приблизно 53 573 євро).

22. Листом від 26 червня 1998 року мер міста Ялта просив заступника Генерального прокурора внести протест на рішення Верховного Суду України, винесеного на користь заявника.

23. 30 червня 1998 року Голова Верховного Суду України наказав зупинити подальше виконання вказаного рішення до того часу, поки не вирішиться питання щодо перегляду рішення суду в порядку нагляду.

24. 9 вересня 1998 року заступник Голови Верховного Суду України в порядку нагляду вніс протест до Пленуму Верховного Суду України проти рішень, винесених на користь заявника.

25. 25 вересня 1998 року Пленум Верховного Суду задовольнив протест і скасував зазначені рішення суду, підтримавши початкове рішення Ялтинського міського суду від 22 липня 1991 року, яким відхилялася скарга заявника у зв'язку з браком юрисдикції. Пленум вирішив, що оскільки обмін грошових знаків регулювався Постановою Кабінету Міністрів від 1991 року (параграф 9-й), яка передбачала позасудовий перегляд рішень комісій з питань обміну грошових знаків, то спір не підпадав під юрисдикцію суду згідно з законодавством, чинним у 1991 році.

26. Мер міста Ялта звернувся до Ялтинського міського суду з заявою про поворот виконання судового рішення і про повернення заявником грошей, які вже були на той час сплачені заявникові (15% від вперше присудженої суми). Відповідно до зауважень Уряду, суд не досліджував це прохання через те, що згідно з угодою, укладеною сторонами, заявник повернув гроші, які на той момент були йому вже сплачені.

27. Листом від 25 листопада 1998 року Конституційний Суд України повідомив заявника про те, що Конституційний Суд не має юрисдикції для перегляду рішень звичайних судів.

28. Ухвалою від 9 грудня 1998 року провадження по справі заявника було закрите через скасування рішення суду від 16 жовтня 1991 року Пленумом Верховного Суду.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

29. На час розгляду справи глава 42 Цивільного процесуального кодексу України передбачала можливість перегляду остаточних і обов'зкових рішень суду в порядку нагляду. У той час, коли Верховним Судом України виносилось остаточне рішення, була можливість оскарження такого рішення в порядку нагляду Головою Верховного Суду, Генеральним прокурором України та його/її заступниками (ст. 328), а справа вирішувалася Пленумом Верховного Суду (ст. 329). Рішення Пленуму подальшому перегляду не підлягали.

30. Процедура нагляду була скасована у червні 2001 року.

I. Заявлене порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції

31. На підставі ч. 1 ст. 6 Конвенції Заявник скаржився, що остаточне і обов'зкове судове рішення, винесене на його користь, було скасовано нагляду, а також що провадження на Пленумі Верховного Суду України було несправедливим. Далі заявник скаржився, що рішенням Пленуму йому відмовлено у доступі до суду з метою визначення його цивільних прав. Ст. 6 Конвенції передбачає таке:

"Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків... має право на справедливий і відкритий розгляд...

незалежним і безстороннім судом..."

А. Процедура нагляду: основні питання

1. Подання сторін

32. Уряд стверджував, що процедура нагляду існувала в українському процесуальному законодавстві до 21 червня 2001 року. На думку Уряду, ця процедура була спрямована на "зміцнення законності та правопорядку, на захист прав та законних інтересів громадян та організацій, а також на дотримання правових принципів відправлення правосуддя". Уряд доводив, що на відміну від справи "Брумареску проти Румунії (Brumarescu v. Romania, [GC] N 28342/95, рішення від 28 жовтня 1999 року), у цій заяві протест було внесено не прокурором, а заступником Голови Суду. Далі Уряд стверджував, що процедура нагляду активно застосовувалась громадянами і вважалась ними ефективним засобом. У цій справі, на думку Уряду, рішення Пленуму Верховного Суду України виправило хибне застосування чинного у 1991 році законодавства. Тому і не можна вважати, що мало місце порушення прав заявника, передбачених ч. 1 ст. 6 Конвенції.

33. Заявник не погодився, стверджуючи, що, скасувавши остаточне і обов'язкове рішення суду, винесеного на його користь, Верховний Суд України порушив принцип правової певності та його право на справедливий суд.

2. Оцінка Суду

34. Суд зазначає, що на час розгляду справи національними судами заступник Голови Верховного Суду України мав повноваження, відповідно до ст. 328 Цивільного процесуального кодексу, вносити подання про перегляд остаточного рішення суду. Застосування такого повноваження часовими межами не обмежувалось, а тому такі судові рішення, безсумнівно, підлягали скасуванню.

35. Суд зауважує, що, дозволяючи внесення заяви згідно з цим правилом, Верховний Суд України звів нанівець увесь судовий розгляд, що завершився прийняттям остаточного та обов'язкового рішення, і тому порушив принцип res judicata щодо рішення, яке, крім того, вже було частково виконане.

36. Оскільки Уряд стверджував, що ця справа відрізняється від справи "Брумареску проти Румунії" (Brumarescu v. Romania judgment, [GC] N 28342/95, від 28 жовтня 1999 року), оскільки подання про перегляд рішення в порядку нагляду було внесено не прокурором, який є особою, що представляє виконавчу владу, а суддею, то Суд зауважує, що процедура нагляду існувала у ряді Договірних сторін та мала загальні риси, включаючи категорію осіб, уповноважених вносити подання про здійснення такого нагляду: прокурорів і голів судів, а також їх заступників.

Суд раніше вже розглядав справи, що стосувалися здіснення процедури нагляду за поданням як прокурорів, так і суддів. Як і у справі "Рябіх проти Росії" (Riabykh v. Russia, N 52854/99 від 24 червня 2003 року), де подання на здійснення нагляду також було внесене суддею, Суд притримується тієї думки, що це питання має розглядатися з урахуванням принципу правової певності, а не просто як втручання з боку виконавчої влади.

37. Суд вважає, що, застосовувавши процедуру нагляду з метою скасування судового рішення від 14 квітня 1993 року, Пленум Верховного Суду України порушив принцип правової певності і право заявника на доступ до суду, зазначене у ч. 1 ст. 6 Конвенції

38. Отже, мало місце порушення цієї статті.

В. Процедура нагляду: процесуальні аспекти

1. Подання сторін

39. Далі Уряд наполягав на тому, що процедура нагляду була докладно виписана у законі і містила розумні гарантії, так само як і необхідні гарантії незалежності та безсторонності судів.

40. Заявник поставив під сумнів зазначені процесуальні гарантії. Зокрема, він зауважив, що він не був присутнім на судовому засіданні і що перегляд справи було обмежено лише дослідженням подання, внесеного заступником Голови Верховного Суду.

2. Оцінка Суду

41. Дійшовши висновку про наявність порушення права заявника на доступ до суду у зв'язку з застосуванням процедури нагляду, Суд знаходить, що немає необхідності окремо вирішувати питання про те, чи було дотримано під час цієї процедури гарантій, передбачених ст. 6 Конвенції (див. рішення "Рябіх проти Росії", N 52854/99, параграф 59, від 24 липня 2003 року).

С. Доступ до суду

1. Подання сторін

42. Уряд стверджував, що Пленум Верховного Суду мав на меті зберегти правильне застосування законодавства, чинного в 1999 році. Це законодавство не передбачало судового контролю за рішеннями комісій з питань обміну грошових знаків, але воно передбачало іншу (позасудову) процедуру оскарження. Далі Уряд стверджував, що Пленум Верховного Суду просто відновив рішення Ялтинського міського суду від 22 липня 1991 року, а тому порушення права заявника на доступ до суду не було.