У справі "Ромашов проти України" Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою <...>, після наради за зачиненими дверима 6 липня 2004 р., постановляє таке рішення, винесене в цей день.

1. Справу було розпочато за заявою (N 67534/01) проти України, поданою до Суду згідно зі ст. 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод ("Конвенція") українцем Віктором Петровичем Ромашовим ("заявник") 21 листопада 2000 року.

2. Український уряд ("Уряд") був представлений його уповноваженими особами - Валерією Лутковською, яку заступила Зоряна Бортновська.

3. Скаргу заявника за параграфом 1 ст. 6 Конвенції було передано 9 травня 2003 року. Того ж дня Суд вирішив розглядати заяву по суті одночасно з умовами її прийнятності згідно з умовами параграфа 3 ст. 29 Конвенції.

4. Заявник та Уряд надали свої міркування щодо прийнятності та суті справи (параграф 1 Правила 59 Регламенту Суду).

5. Заявник, Віктор Петрович Ромашов, українець, 1954 року народження, проживає в Лисичанську, пенсіонер.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. У травні 1998 року заявник подав скаргу до комісії з трудових спорів Лисичанського державного шахтоуправління ("ДШУ") з метою отримання невиплаченої заробітної плати на державній шахті.

7. 16 червня 1998 року комісія з трудових спорів ДШУ задовольнила скаргу і зобов'язала ДШУ виплатити заявникові 8783,39 грн. компенсації. Того ж дня комісія видала заявникові посвідчення, яке мало той же статус, що й виконавчий лист.

8. 27 липня 1998 року податкова адміністрація наклала арешт на майно ДШУ.

9. 9 червня, 7 липня та 19 листопада 1999 року заявникові заплатили 500 грн., 300 грн. та 210 грн. відповідно.

10. 30 квітня 2000 року Лисичанський відділ юстиції поінформував заявника про накладення податковою арешту на майно ДШУ і що, таким чином, на нього не можна звернути стягнення за виконавчим документом. Відділ юстиції також поінформував заявника про брак коштів у державному бюджеті для виконання рішення від 16 липня 1998 року.

11. 14 червня 2000 року заявника поінформували, що рішення комісії з трудових спорів від 16 червня 1998 року не може бути виконане через брак коштів у Міністерстві вугільної промисловості.

12. 23 січня 2002 року Лисичанський міський суд призначив заявникові компенсацію у розмірі 2282,21 грн., що мала покрити знецінення внаслідок інфляції призначеної раніше суми. Заявник вказав, що це рішення залишалося невиконаним.

13. 10 січня 2003 року заявник поінформував Суд, що виконавча процедура по його справі досі триває.

14. 28 листопада 2003 року ДШУ виплатило заявникові повну суму боргу за рішенням від 16 липня 1998 року.

15. 1 грудня 2003 року виконавча служба закрила виконавчі процедури, оскільки рішення від 16 червня 1998 року було повністю виконане.

II. НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО ТА ПРАКТИКА

1. Конституція України 1996 року

16. Стаття 124 Конституції (254к/96-ВР) зазначає таке:

"Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України".

2. Закон України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року

17. Згідно зі ст. 2 Закону виконання рішень покладається на державну виконавчу службу. Згідно зі ст. 85 Закону стягувачем може бути подана скарга до начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядковується виконавець, або до суду. Стаття 86 Закону надає стягувачеві право на звернення з позовом проти юридичної особи, яка зобов'язана провадити стягнення коштів з боржника у разі невиконання рішення з вини цієї особи. Збитки, заподіяні державним виконавцем при здійсненні виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню.

3. Закон України "Про державну виконавчу службу" від 24 березня 1998 року

18. Стаття 11 Закону гарантує відповідальність судових виконавців за вчинення діяння, що має ознаки злочину чи адміністративного правопорушення. Згідно зі ст. 13 Закону дії чи бездіяльність судового виконавця можуть бути оскаржені до вищої посадової особи або до суду.

4. Наказ Державного казначейства України від 5 жовтня 2001 року "Про затвердження Порядку примусового списання (стягнення) коштів з рахунків установ та організацій, відкритих в органах Державного казначейства"

19. За умовою п. 3.6 Порядку примусове списання (стягнення) коштів має здійснюватися за тим самим кодом економічної класифікації видатків бюджету, за яким би здійснювався платіж, якщо б оплата була проведена не примусово.

20. Заявник скаржиться на довготривало невиконання рішення комісії з трудових спорів від 16 червня 1998 року, прийнятого на його користь. Він також стверджує, що йому не забезпечили компенсації знецінення призначеної суми, як передбачало рішення Лисичанського міського суду від 23 січня 2002 року. Він стверджує про порушення ст. ст. 13 та 17 Конвенції. Однак, по суті, він оскаржує норми параграф 1 ст. 6 Конвенції.

21. Заявник оскаржував невиконання державними органами в належний строк рішення від 16 червня 1998 року та рішення від 23 січня 2002 року. Він посилався на параграф 1 ст. 6 Конвенції, що відповідно до цього забезпечує таке: "Кожна людина має право при визначенні її громадських прав і обов'язків... на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом".

22. Далі заявник стверджував, що невиконання рішення, прийнятого на його користь, зумовлювало порушення ст. ст. 13 та 17 Конвенції. Ці гарантії вказують відповідно:

"Кожна людина, права і свободи якої, викладені в цій Конвенції, порушуються, має ефективний засіб захисту у відповідному національному органі незалежно від того, що порушення було вчинене особами, які діяли як офіційні". "Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитися як таке, що надає будь-якій державі, групі або особі право займатися будьякою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких із цих прав і свобод, що викладені в цій Конвенції, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж передбачено в Конвенції".

I. ПРИЙНЯТНІСТЬ

A. Попередні заперечення Уряду

1. Статус заявника як жертви

23. Уряд наголошував, що згідно з прецедентним правом Суду заявник, який вже отримав відшкодування на національному рівні за стверджуване порушення Конвенції, не може більше вважатися жертвою для цілей ст. 34 Конвенції (див. рішення "Marchenko v. Ukraine", N 63520/01 від 17.09.2002). Відповідно, оскільки рішення від 16 червня 1998 року було виконане, заявник не може більше вважатися жертвою порушення його права за параграфом 1 ст. 6 Конвенції. Таким чином, Уряд запропонував оголосити заяву неприйнятною або виключити її зі списку справ.

24. Заявник не погодився. Зокрема, він стверджував, що рішення залишалося невиконаним упродовж невиправдано довгого періоду. Далі він стверджував, що сума, призначена йому рішенням від 16 червня 1998 року, знецінилася. На додаток йому не виплатили компенсації за знецінення цієї суми згідно з рішенням від 23 січня 2002 року.

25. Суд вказує, що за ст. 34 Конвенції він "може приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви про порушення однією з Високих Договірних Сторін її прав, викладених у Конвенції або Протоколах до неї...".

26. Згідно з прецедентним правом Суду термін "жертва" в контексті ст. 34 визначає особу, яка прямо постраждала від вказаних дій чи бездіяльності, коли порушення Конвенції можливе навіть без встановлення факту вини. Відповідно, рішення чи захід на користь заявника в принципі не достатні для позбавлення його статусу "жертви", якщо національні державні органи не визнали порушення або повністю, або по суті і не компенсували його (див. "Dalban v. Romania", N 28114/95, параграф 44, ECHR 1999-IV).

27. Суд погоджується з думкою Уряду, що виконання рішення на користь заявника знімає питання невиконання як таке. Однак виконання рішення зі зволіканням не узгоджується зі скаргою заявника щодо невиправданості строків цієї процедури. Компенсація не була виплачена владними органами, оскільки рішення від 23 січня 2002 року залишалося невиконаним. Таким чином, Суд вважає, що заявник все ще може претендувати на статус жертви стверджуваного порушення прав, гарантованих параграфом 1 ст. 6 Конвенції стосовно періоду, впродовж якого рішення від 16 червня 1998 року залишалося невиконаним (див. рішення "Skubenko v. Ukraine", N 41152/98 від 06.04.2004). Крім того, він може вважатися жертвою щодо невиконання рішення від 23 січня 2002 року, згідно з яким індексувалася сума, призначена рішенням від 16 червня 1998 року з метою врахування інфляції.

2. Заперечення щодо вичерпаності національних засобів правового захисту

28. Уряд запевняв, що заявник не вичерпав національних засобів, оскільки не оскаржував у національних судах бездіяльність виконавчої служби, не вимагав прискорення виконавчих процедур у справі.

29. Заявник оспорив це, стверджуючи, що він вичерпав усі доступні йому засоби захисту, подавши скаргу на невиконання рішення. Крім того, він не мав ефективних засобів, за допомогою яких можна було б прискорити виконання рішення, оскільки його невиконання було спричинене браком коштів у державній організації ДШУ, яка виявилася неспроможною виконати обидва рішення, прийняті на його користь.

30. Суд нагадує, що метою параграфа 1 ст. 35 Конвенції є надання можливості Договірним Сторонам запобігти або виправити порушення, в яких вони звинувачуються, до того, як ці звинувачення будуть подані на розгляд Суду. Однак єдиними засобами, що можуть бути вичерпані, є ефективні. Уряд повинен був заявити невичерпаність, аби запевнити Суд, що засіб був ефективний, наявний у теорії і практиці на час його застосування (див. рішення "Khokhlich v. Ukraine", N 41707/98, параграф 149, 29.04.2003).

31. Уряд указав на можливість для заявника оскаржити будь-яку бездіяльність чи прорахунки державної виконавчої служби та Державного казначейства і вимагати компенсації моральної та матеріальної шкоди, що спричинена ними. Однак у даній справі боржником є державний орган, і виконання рішень проти нього, як засвідчують матеріали справи, може бути досягнуте лише в тому випадку, якщо держава передбачить і забезпечить відповідні витрати у державному бюджеті України вжиттям необхідних законодавчих заходів. Факти справи показують, що впродовж періоду, що розглядається, виконанню вказаного рішення перешкоджав, швидше, брак відповідних бюджетних коштів, ніж неналежна поведінка державної виконавчої служби. Заявникові, таким чином, не можна докоряти тим, що він не порушив справу проти судового виконавця (див. рішення "Shestakav v. Russia", N 48757/99 від 18.07.2002). Суд також завважує, що Уряд підтвердив, що під час виконання рішення між виконавчою службою та Держказначейством не було неврегульованостей.

32. За таких обставин Суд робить висновок, що невикористання заявником засобу, згаданого Урядом, виправдовується, і це, таким чином, відповідає вимогам параграфа 1 ст. 35. Відповідно, Суд відхиляє попередні зауваження Уряду.

3. Висновок щодо прийнятності

33. У світлі подань сторін Суд вважає, що скарга заявника за параграфом 1 ст. 6 Конвенції порушує серйозні питання факту та закону згідно з Конвенцією, визначення яких вимагає вивчення суті. Таким чином, Суд робить висновок, що скарга не може бути відхилена через невичерпаність національних засобів у розумінні параграфа 1 ст. 35 Конвенції. Ніяких інших підстав для проголошення її неприйнятою встановлено не було.