Другий сенат Конституційного Суду України у складі:

Головатий Сергій Петрович (голова засідання),

Городовенко Віктор Валентинович (доповідач),

Лемак Василь Васильович,

Мойсик Володимир Романович,

Первомайський Олег Олексійович,

Юровська Галина Валентинівна,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційною скаргою Лужинецького Анатолія Олександровича щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих приписів частини першої статті 111 Кримінально-виконавчого кодексу України.

Заслухавши суддю-доповідача Городовенка В.В. та дослідивши матеріали справи,

1. Лужинецький А.О. звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окремі приписи частини першої статті 111 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - Кодекс), згідно з якими засудженим, яких тримають у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, дільницях соціальної реабілітації виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і дільницях соціальної реабілітації виправних колоній середнього рівня безпеки та виховних колоніях, дозволено короткочасні виїзди за межі колонії на території України на строк не більше семи діб, без урахування часу, потрібного для проїзду в обидва боки (не більше трьох діб), у зв’язку з винятковими особистими обставинами, зокрема такою, як "смерть або тяжка хвороба близького родича, що загрожує життю хворого".

1.1. Зі змісту конституційної скарги та долучених до неї матеріалів убачається таке.

Лужинецький А.О., що його засуджено до довічного позбавлення волі і який відбуває покарання в Державній установі "Вінницька установа виконання покарань (№ 1)", звернувся до Вінницького міського суду Вінницької області з клопотанням надати йому дозвіл на короткочасний виїзд за межі виправної колонії, обґрунтовуючи це клопотання, зокрема, тим, що "він перебуває під вартою вже 24 роки, за системою оцінки ризиків вчинення повторного кримінального правопорушення у нього мінімальний рівень, має 12 заохочення від адміністрації установи, також має дипломи та грамоти, 6 свідоцтв про реєстрацію авторського права на твори <...>. У нього відсутні небезпечні схильності <...>, а його мати має <...> тяжкі проблеми зі здоров’ям та I гр. інвалідності".

Вінницький міський суд Вінницької області ухвалою від 14 листопада 2022 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного суду від 8 лютого 2023 року, відмовив Лужинецькому А.О. у задоволенні клопотання. Суд апеляційної інстанції, посилаючись, зокрема, й на частину першу статті 111 Кодексу, наголосив, що "законодавством України не передбачено можливість надання відпустки особам, які засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі та відбувають покарання в установах суворого режиму", і погодився з висновком суду першої інстанції про те, що "передбачені законом підстави для надання відпустки особам, які засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі <...> відсутні".

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду ухвалою від 17 лютого 2023 року відмовила у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Лужинецького A.O. на ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 14 листопада 2022 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 8 лютого 2023 року, зазначивши, що касаційну скаргу подано на судові рішення, які не можуть бути оскаржені в касаційному порядку.

1.2. Суб’єкт права на конституційну скаргу вважає, що через застосування судами частини першої статті 111 Кодексу порушені такі його права, як: "право на повагу до людської гідності в ув’язці із правом на виправлення, правом на визнання доведеності особою свого виправлення та правом на короткочасні виїзди", "право на визнання доведеності особою свого виправлення в ув’язці із правом на виправлення", "право на короткочасні виїзди", "право на відсутність дискримінації за правовим статусом шляхом ігнорування доведеності особою свого виправлення", а також обов’язок "повнолітнього сина піклуватися про свою непрацездатну матір, тяжка хвороба якої загрожує її життю".

Лужинецький А.О. зазначає, що у засудженої до довічного позбавлення волі особи "є і невід’ємне від права на виправлення право на визнання доведеності <...> свого виправлення при наявних доказах виправлення", тому в такої особи "повинно бути і право на короткочасні виїзди до матері, тяжка хвороба якої загрожує її життю"; проте частина перша статті 111 Кодексу для такої особи "не передбачає такого виїзду <...> за будь-яких обставин".

Суб’єкт права на конституційну скаргу наголошує, що засуджені до довічного позбавлення волі особи "в правовому суспільстві <...> мають право на короткочасні виїзди", і ці виїзди є ще і "складовою умовно-дострокового звільнення" для таких осіб.

Автор клопотання твердить про дискримінацію стосовно засуджених до довічного позбавлення волі осіб, яку вбачає у тому, що за оспорюваними приписами Кодексу "короткочасні виїзди до рідних, тяжка хвороба яких загрожує їх життю, передбачені <...> лише для засуджених, яких тримають у мінімальному та середньому рівнях безпеки", а для засуджених до довічного позбавлення волі осіб, "яких тримають у максимальному рівні безпеки, не передбачені, навіть якщо останні мають докази свого виправлення".

Лужинецький А.О. також наголошує, що унеможливлення оспорюваними приписами Кодексу для нього короткочасних виїздів за межі колонії на території України є порушенням його "обов’язку піклуватися впродовж часу виїздів про мати, тяжка хвороба якої загрожує її здоров’ю".

Автор клопотання вважає, що частина перша статті 111 Кодексу "в межах її абзацу 2 не врегульовує питання короткочасних виїздів за межі колоній осіб, які засуджені до довічного позбавлення волі та відбувають покарання у виправних колоніях максимального рівня безпеки", і ці приписи Кодексу слід перевірити на відповідність частині першій статті 3, частині першій статті 9, статті 23, частині другій статті 24, частинам першій, другій статті 28, другому реченню частини другої статті 51 Конституції України. На його думку, приписи статей 3, 24, 28, другого речення частини другої статті 51 Конституції України "ув’язані" зі статтями 3, 8, 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), припис статті 23 Конституції України "ув’язаний" із пунктом 3 статті 10 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року (далі - Пакт), а частина перша статті 111 Кодексу "в межах її абзацу 2 суперечить" зазначеним приписам Конвенції та Пакту.

2. Розв’язуючи порушені в конституційній скарзі питання, Конституційний Суд України виходить із такого.

2.1. У Конституції України визначено, що "людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою <...> цінністю"; "права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави"; "держава відповідає перед людиною за свою діяльність"; "утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави" (стаття 3); "в Україні визнається і діє принцип верховенства права"; "Конституція України має найвищу юридичну силу"; "закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй" (частини перша, друга статті 8 ).

Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (стаття 21 Конституції України).

За Конституцією України "кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості" (стаття 23).

Відповідно до Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (частини перша, друга статті 24 ).

Згідно з Конституцією України кожен має право на повагу до його гідності; ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (частини перша, друга статті 28 ); ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, установлених Конституцією України (частина перша статті 32 ).

У частині другій статті 51 Конституції України визначено, що "батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків".

Відповідно до частини третьої статті 63 Конституції України "засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду".

Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, установлених Конституцією України (частина перша статті 64 Конституції України).

Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (частина перша статті 68 Конституції України).

Згідно з приписами частини першої статті 92 Конституції України виключно закони визначають, зокрема, організацію і діяльність органів і установ виконання покарань; діяння, які є злочинами, та відповідальність за них ( пункти 14, 22).

2.2. Конституційний Суд України керується приписами статей 3, 21, 24, 28 Конституції України та виходить із того, що кожна людина є найвищою цінністю і заслуговує на гуманне та гідне ставлення до себе як до особистості, а держава зобов’язана гарантувати таке ставлення однаково кожному та бути відповідальною за захист гідності людини, утвердження невідчужуваності та непорушності її конституційних прав і свобод. Ці непохитні засади є визначальними складниками українського конституційного ладу і мають бути доконечно враховані державою в її діяльності.

Конституційний Суд України зазначав, що "діяльність <...> правотворчих і правозастосовчих органів має здійснюватися за принципами справедливості, гуманізму" (третє речення абзацу другого пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005); "держава, виконуючи свій головний обов’язок - утвердження і забезпечення прав і свобод людини (частина друга статті 3 Конституції України) - повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією. З цією метою законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини" (перше, друге речення абзацу першого пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016).

Ураховуючи абзац перший підпункту 3.3 пункту 3, абзац перший підпункту 7.2 пункту 7 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 червня 2022 року № 5-р(II)/2022, Конституційний Суд України наголошує, що конституційний принцип рівності, установлений статтями 21, 24 Конституції України, скеровано на всі складники українського правопорядку, і він є гарантією рівності всіх людей у своїй гідності та невіддільності їхніх засадничих прав. Запровадження законодавчих обмежень у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина не може суперечити цьому принципу.

2.2.1. У Рішенні від 16 вересня 2021 року № 6-р(II)/2021 Конституційний Суд України виходив із того, що людська гідність - це абсолютна цінність у європейському юридичному просторі, та сформулював власні юридичні позиції щодо її захисту на конституційному рівні в національній юридичній системі, відповідно до яких:

- "людина є скарбом Природи, звідки й походять притаманні людині за народженням права і свободи, тобто ті, що природні. Людська гідність як джерело всіх прав і свобод людини та їх основа є однією із засадничих цінностей українського конституційного ладу. Із статті 3 Конституції України випливає обов’язок держави забезпечувати охорону та захист людської гідності. Такий обов’язок покладено на всіх суб’єктів публічної влади. Верховна Рада України, ухвалюючи закони, має гарантувати належний захист та реалізацію прав і свобод людини, що є однією з умов забезпечення людської гідності як природної цінності" (перше - п’яте речення абзацу другого підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини);

- "право на повагу до гідності людини має безумовний характер; у міжнародному публічному праві це виражено через загальновизнану формулу - jus cogens (імперативна норма), яка категорично забороняє всі форми нелюдських або таких, що принижують гідність, поводжень або покарань. Отже, приписи статті 3, частин першої та другої статті 28 Конституції України становлять імператив для держави щодо забезпечення юридичних гарантій володіти гідністю, властивою кожній людині від народження. Цей імператив поширюється на ставлення держави до осіб, засуджених до обмеження або позбавлення волі. Відповідно до частини третьої статті 63 Конституції України засуджені особи користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, що їх визначено законом і встановлено за вироком суду. Хоча засудження особи, яка вчинила протиправне діяння, до відбування покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі неминуче матиме наслідком обмеження її права на свободу і недоторканність, це не означає, що державі дозволено посягати на людську гідність, обмежувати її або заперечувати" ( абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини).

Також Конституційний Суд України наголошував, що "визначення у Конституції України людини як найвищої <...> цінності в Україні покладає обов’язок як на державу, так і на її громадян виявляти необхідну повагу до кожної людини" (перше речення абзацу четвертого пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2018 року № 8-р/2018); "за приписами частини першої статті 68 Основного Закону України кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. За невиконання цих зобов’язань до осіб можуть бути застосовані заходи юридичної відповідальності на підставі судових рішень, виконання яких є обов’язковим. Такі особи мають відповідати за посягання на права і свободи інших людей чи публічний порядок, відшкодовувати завдану ними шкоду, проте це не повинно призводити до заперечення людської гідності та порушення сутності конституційних прав і свобод людини" [ підпункт 5.2 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 22 березня 2023 року № 3-р(II)/2023].

Конституційний Суд України наголошує: людська гідність - це абсолютна цінність, яка притаманна кожній людині, навіть якщо її засуджено за особливо тяжкі злочини; гідність людини ніхто і за жодних обставин не може обмежувати чи заперечувати, як і рівність усіх людей у своїй гідності та невіддільність їхніх засадничих прав.

2.2.2. Ураховуючи приписи статей 3, 21, 24, 28, 63, 68 Конституції України та наведені юридичні позиції, Конституційний Суд України вважає, що законодавець, визначаючи організацію і діяльність органів і установ виконання покарань, а також діяння, які є злочинами, та відповідальність за них ( пункти 14, 22 частини першої статті 92 Конституції України), повинен унормовувати механізми виконання і відбування кримінальних покарань, забезпечивши однаковий захист гідності кожної людини як особистості, утвердження невідчужуваності та непорушності її конституційних прав і свобод та збереження їх сутності, з дотриманням принципу гуманізму як важливої засади прогресивного формування та здійснення політики виконання і відбування кримінальних покарань. Навіть якщо людина скоїла особливо тяжкі злочини та відбуває за них кримінальне покарання у вигляді довічного позбавлення волі, режим відбування такого покарання має відповідати людській гідності як абсолютній цінності.

Конституційний Суд України наголошує, що абсолютна цінність людської гідності - це передусім однаково гуманне ставлення до кожного та повага до сутності людської природи безвідносно до особистого, соціального чи іншого статусу. Тому механізм виконання та відбування кримінальних покарань для всіх засуджених до позбавлення волі осіб, незалежно від тяжкості скоєних ними злочинів, не може призводити до знищення людини як особистості, приниження та знецінення її моральних, психологічних, духовних якостей і потреб, скасування права кожного на людяне ставлення до себе, а також нівелювати сутнісний зміст конституційних прав і свобод людини.

2.2.3. "Налаштованість і настрій суспільства у ставленні до злочинності та злочинців є одним із надійних мірил цивілізованості країни" (Вінстон Черчилль).

Конституційний Суд України зазначає, що стрижневими засадами у питанні виконання та відбування кримінальних покарань у міжнародному праві є однаково гуманне та гідне ставлення до всіх позбавлених волі осіб, незалежно від тяжкості скоєних ними злочинів. За приписами актів міжнародного права "усі люди з народження є вільними й рівними в гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і мають діяти стосовно одне одного в дусі братерства" (стаття 1 Усесвітньої декларації людських прав 1948 року, ухваленої Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 10 грудня 1948 року); "усі особи, позбавлені волі, мають право на людяне ставлення та повагу до їхньої гідності, властивої людській особі" (пункт 1 статті 10 Пакту). Комітет Організації Об’єднаних Націй з прав людини наголосив, що "особи, позбавлені волі <…> не мають зазнавати будь-яких інших перешкод та обмежень, аніж ті, що зумовлені позбавленням волі; повага до їхньої гідності має бути гарантована цим особам так само, як особам на волі. Особи, позбавлені волі, мають усі визначені Пактом права, за винятком тих прав, обмеження яких не можна уникнути в умовах позбавлення волі" ( пункт 3); "людяне ставлення до всіх осіб, позбавлених волі, та повага до їхньої гідності є засадничим та всесвітньо застосовним правилом. Це правило мають застосовувати без жодних розрізнень за такими ознаками, як раса, колір шкіри, стать, мова, релігія, політичні чи інші переконання, національне чи соціальне походження, власність, станове походження, або за іншим статусом" (пункт 4) [Загальний коментар № 21 до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права: стаття 10 (людяне ставлення до осіб, позбавлених волі), 10 квітня 1992 року] (далі - Загальний коментар № 21 до Пакту).

2.3. Конституційний Суд України відповідно до своєї юридичної позиції щодо питання людської гідності, висловленої в Рішенні від 22 травня 2018 року № 5-р/2018, виходить із того, що людську гідність потрібно трактувати не лише як право, гарантоване статтею 28 Конституції України, а й як засадничу конституційну цінність, яка наповнює сенсом людське буття, є фундаментом для всіх конституційних прав, мірилом визначення їх сутності та домінантним критерієм правомірності можливих обмежень прав.

Людська гідність є джерелом і мірилом визначення сутності конституційного права на недоторканність особистого та сімейного життя, гарантованого приписами статті 32 Конституції України, яке природно пов’язане з повагою до гідності людини. Адже особисте життя людини - це її автономне буття, де вона може реалізувати свою свободу поводитися певним чином і мати різні стосунки поза межами суспільної діяльності, проявлятися та формуватися як особистість зі своїми моральними, духовними, психологічними якостями та потребами, у чому передусім і виявляється її людська природа.

У Рішенні від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012 Конституційний Суд України наголошував, що "особистим життям фізичної особи є її поведінка у сфері особистісних, сімейних, побутових, інтимних, товариських, професійних, ділових та інших стосунків поза межами суспільної діяльності"; "неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними‚ і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб" (абзаци другий, четвертий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

Конституційний Суд України також зауважує, що частина друга статті 51 Конституції України покладає відповідальність на батьків і дітей обопільно, із чого випливає обов’язок батьків утримувати дітей до їх повноліття та обов’язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Конституювання такого роду стосунків, що їх охоплює також право на недоторканність особистого і сімейного життя, є показником їх посиленої охорони державою як важливого етико-морального стандарту українського суспільства, в якому сім’я є одним із найцінніших соціальних інститутів.

2.3.1. На підставі наведеного Конституційний Суд України вважає, що за приписами частини першої статті 32 Конституції України у їх взаємозв’язку з приписами статей 3, 21, 24, 28, другого речення частини другої статті 51, статей 63, 68 Конституції України конституційне право на недоторканність особистого та сімейного життя у сув’язі з людською гідністю надають можливість кожній людині, навіть засудженій до позбавлення волі, проявляти себе як особистість із моральними, духовними, психологічними якостями та потребами, передусім в аспекті виявлення власної відповідальності в турботі про своїх близьких родичів, зокрема й виконання обов’язку піклуватися про своїх непрацездатних батьків, якщо вони потребують догляду у зв’язку з тяжкою хворобою, а також бути присутнім на їх похованні в разі смерті. Указані конституційні права та обов’язки пов’язані із правом кожного відвідати свого тяжкохворого близького родича або бути присутнім на його похованні, щоб проявити повагу до померлого та попрощатися з ним, що сприяє дотриманню релігійних поглядів і розвитку моральності людини, а також збереженню та зміцненню родинних зв’язків.

Отже, можливість кожного відвідати свого тяжкохворого близького родича або бути присутнім на його похованні є складником конституційного права на недоторканність особистого та сімейного життя у сув’язі з людською гідністю. Тому держава повинна забезпечити встановлення належного механізму реалізації такої можливості, визнаючи її для всіх осіб, засуджених до позбавлення волі, навіть для тих із них, які скоїли особливо тяжкі злочини і засуджені до довічного позбавлення волі.

2.3.2. Конституційний Суд України зауважує, що конституційні суди європейських країн пов’язують повагу до людської гідності та недоторканність особистого і сімейного життя з потребою визнання за засудженою до позбавлення волі особою можливості відвідати свого тяжкохворого близького родича або бути присутньою на його похованні.

Федеральний Конституційний Суд Німеччини, розглядаючи питання стосовно засудженої до позбавлення волі особи, вказав, що "право на повагу до людської гідності вимагає, щоб скаржникові було дозволено через відповідні проміжки часу відвідувати свою матір літнього віку, яка є хворою. Безпосередній контакт із його єдиним нині живим і найближчим родичем є істотним складником якості залишку життя скаржника" [рішення від 8 листопада 2006 року, № 2 BvR 578/02, 1 "c" (143)].

У пункті 12 рішення Конституційного Суду Латвійської Республіки від 18 вересня 2020 року № 2019-32-01 наголошено, що "кожна людина дбає про себе, своїх родичів. Ці універсальні цінності, inter alia, людська гідність, визначають, що людину після її смерті має бути поховано і це зобов’язання покладено насамперед на родичів померлих осіб. <...> людська гідність означає, що і після смерті особи ставлення до її тіла має бути гідним, зокрема, з урахуванням, наскільки це можливо, останньої волі померлої особи <...>. Присутність на похованні близького родича дає можливість особі не лише востаннє попрощатися з ним, а й виявити повагу під час поховання, посилити й розвивати свої релігійні та раціональні погляди і висловити співчуття після смерті родича разом з іншими родичами"; "режим відбування покарання, який застосовують до засудженого, має бути спрямовано на формування в засудженого позитивного розуміння цінностей. Тому особа, яка відбуває покарання в пенітенціарній установі, зберігає свої засадничі права, inter alia, право на недоторканність приватного життя. <...> присутність на похованні близького родича пов’язано з приватним життям особи, оскільки впливає на її внутрішній світ і водночас сприяє збереженню стосунків між членами сім’ї. Отже, недоторканність приватного життя поширено і на ув’язнених осіб, і вона охоплює, inter alia, можливість бути присутніми на похованні близького родича".

2.3.3. Конституційний Суд України також зазначає, що практика Європейського суду з прав людини не виключає того, що за певних обставин питання браку можливості в особи, позбавленої волі, відвідати свого тяжкохворого близького родича або бути присутньою на його похованні може бути розглянуте в аспекті порушення статті 3 Конвенції, відповідно до якої установлено заборону катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання.

Зокрема, Європейський суд із прав людини наголосив, що "факти, про які твердять, потрібно розглядати через призму статті 3 Конвенції <...> немає сумнівів у тому, що багато затриманих вважають ці процедури принизливими, за обставин цієї справи рівень моральних страждань не є таким, щоб його вважали нелюдським поводженням. <...> ступінь психологічних страждань не досяг рівня жорстокості, щоб його вважати поводженням, що принижує гідність" [ухвала щодо прийнятності у справі Sannino v. Italy від 3 травня 2005 року (заява № 72639/01)].

2.4. Конституційний Суд України виходячи з приписів статті 8 Конституції України у їх взаємозв’язку з приписами частини першої статті 64 Конституції України вкотре констатує, що ""верховенство права" (правовладдя) вимагає, щоб утручання в конституційні права і свободи людини завжди було домірним" [ абзац перший підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 19 квітня 2023 року № 4-р(II)/2023], а також указує, що "обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, їх установлюють виключно Конституція і закони України, вони мають відповідати правомірній меті, бути обумовлені суспільною потребою досягнення цієї мети, домірними; у разі обмеження конституційного права (свободи) законодавець зобов’язаний запровадити таке нормативне регулювання, яке уможливить оптимальне досягнення правомірної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права (свободи) і не порушуватиме сутності такого права" [ абзац перший підпункту 5.1 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 22 березня 2023 року № 3-р(II)/2023].

Окрім того, Конституційний Суд України зазначає, що гарантований у приписах статті 24 Конституції України принцип рівності "визначає загальне правило неприпустимості встановлення за соціальними або особистими ознаками привілеїв чи обмежень і не є абсолютним" (третє речення абзацу другого підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007); "порушення рівності конституційних прав і свобод означає, що особа отримує привілеї або зазнає обмежень у визнанні, реалізації чи користуванні правами і свободами в будь-якій формі, крім випадків, коли таке обмеження встановлено з правомірною, обумовленою істотними чинниками та обґрунтованою метою, способи досягнення якої є належними та потрібними в демократичному суспільстві" ( абзац третій пункту 7 мотивувальної частини Рішення від 7 лютого 2023 року № 1-р/2023).

З огляду на принципи гуманності, додержання прав і свобод людини та людську гідність як найвищу цінність Конституційний Суд України також наголошує, що вказані вимоги правомірності обмеження конституційних прав і свобод, гарантування їх рівності та заборони дискримінації, як і сутнісний зміст таких прав і свобод, стосуються кожної особи, засудженої до позбавлення волі, незалежно від тяжкості скоєного нею злочину.

2.5. Право на недоторканність особистого і сімейного життя, гарантоване статтею 32 Конституції України, охоплює можливість кожної засудженої до позбавлення волі особи відвідати свого тяжкохворого близького родича або бути присутньою на його похованні, яку має визнавати держава за всіма такими засудженими. Обмеження державою цієї можливості для засуджених до позбавлення волі осіб є втручанням у вказане конституційне право. Однак таке обмеження має бути домірним та не порушувати сутнісний зміст цього права.

Конституційний Суд України констатує, що законодавець повинен унормувати механізм реалізації можливості відвідати свого тяжкохворого близького родича або бути присутнім на його похованні для всіх засуджених до позбавлення волі осіб, зважаючи на однакову значущість для них особистих стосунків із близькими родичами, та надання вказаної можливості. Ненадання засудженій до позбавлення волі особі цієї можливості, засновуючись лише на тяжкості скоєного нею злочину, є недомірним обмеженням конституційного права на недоторканність особистого і сімейного життя, що також є посяганням на людську гідність, рівність особи в гідності з іншими людьми та невіддільність її засадничих прав.

2.5.1. Конституційний Суд України виходить із того, що стаття 32 Конституції України та приписи статті 8 Конвенції й практика їх тлумачення Європейським судом із прав людини, юрисдикцію якого визнала Україна, є співставними.

За статтею 8 Конвенції кожен має право на непорушність свого приватного і сімейного життя ("the right to respect for his private and family life" ), свого житла і кореспонденції; органи державної влади не можуть утручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюють відповідно до приписів права ("in accordance with the law" ) і воно є потрібним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Європейський суд із прав людини зазначав, що "ув’язнені загалом продовжують користуватися всіма засадничими правами і свободами, гарантованими Конвенцією, за винятком права на свободу <...>. Неможливо уявити, що ув’язненого можуть позбавити цих прав і свобод лише тому, що він має статус особи, ув’язненої за вироком суду" [рішення у справі Boulois v. Luxembourg від 3 квітня 2012 року (заява № 37575/04), § 82]; "будь-яке правомірне ув’язнення за своєю суттю спричиняє обмеження приватного і сімейного життя відповідної особи. Проте для забезпечення поваги до сімейного життя важливо, щоб пенітенціарна адміністрація та інші компетентні органи допомагали засудженому підтримувати стосунки з близькими родичами"; "для уточнення обов’язків Договірних Держав відповідно до статті 8 Конвенції щодо побачень у в’язниці потрібно враховувати загальновстановлені та обґрунтовані потреби в умовах ув’язнення та простір обдумування (la marge див. зображення), що його надають національним органам влади, які врегульовують правила задля підтримання зв’язку між ув’язненим і його сім’єю"; з іншого боку, є надзвичайно важливим, "щоб ув’язнений мав можливість підтримувати особисті та емоційні зв’язки з членами своєї родини, особливо, коли він відбуває тривалий строк ув’язнення" [рішення у справі Lavents v. Latvia від 28 листопада 2002 року (заява № 58442/00), § 139, § 141].

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі див. зображення v. Poland від 12 листопада 2002 року (заява № 26761/95) наголошено, що " стаття 8 Конвенції не гарантує затриманій особі безумовного права на тимчасове залишення місця позбавлення волі задля поховання родича <...>. Саме національні органи влади мають оцінити кожне клопотання по суті. Його ретельний розгляд обмежений обговоренням оспорюваних заходів у сув’язі з правами заявника за Конвенцією з урахуванням простору обдумування (margin of appreciation ), що його надано Договірним Державам" (§ 38).

На підставі наведеного та інших своїх рішень щодо питання тимчасового залишення особою, позбавленою волі, місця позбавлення волі у зв’язку з винятковими особистими обставинами (смерть або тяжка хвороба близького родича) Європейський суд із прав людини вказав, що "відмова у дозволі відвідати хворого родича або бути присутнім на його похованні становила втручання в право на непорушність сімейного життя <...>. Відповідно відмова тимчасово відпустити заявника, щоб він міг побачити свого батька перед смертю та бути присутнім на церемонії прощання з ним, є втручанням у права заявника згідно зі статтею 8 Конвенції. <...> будь-яке втручання в право особи на непорушність її приватного і сімейного життя становитиме порушення статті 8, якщо воно не було "відповідно до приписів права" ("in accordance with the law" ), не спрямовано на досягнення правомірної мети або цілей за пунктом 2 цієї статті і не було "потрібним у демократичному суспільстві" в тому сенсі, що не було домірним цілям, яких прагнули досягти" [рішення у справі Lind v. Russia від 6 грудня 2007 року (заява № 25664/05), § 92].

Також Європейський суд із прав людини щодо питання тимчасового залишення особою, позбавленою волі, місця позбавлення волі у зв’язку з винятковими особистими обставинами (смерть або тяжка хвороба близького родича) розглядав статтю 8 Конвенції в поєднанні зі статтею 14 Конвенції, за якою користування правами та свободами, визнаними в ній, має бути забезпечене без дискримінації на будь-якій із таких підстав, як стать, раса, колір шкіри, мова, релігія, політичні чи інші переконання, національне чи соціальне походження, належність до національних меншин, власність, станове походження, або за іншим статусом. У цьому зв’язку Європейський суд із прав людини зазначав, що "те, яким чином режим ув’язнення, що його застосовують, обмежує сімейне життя ув’язнених, зокрема щодо їх права на тимчасове залишення місць позбавлення волі (right to prison leave ) з міркування гуманності, є однаково вагомим для всіх ув’язнених" [рішення у справі див. зображення v. Latvia від 10 січня 2019 року (заява № 12879/09), § 80].

2.5.2. Згідно з Рекомендацією Rec(2006)2-rev (зі змінами) Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам про Європейські пенітенціарні правила, ухваленою 11 січня 2006 року (далі - Європейські пенітенціарні правила), особи, позбавлені волі, зберігають усі права, яких вони не були правомірно позбавлені за рішенням суду, відповідно до якого вони засуджені до позбавлення волі чи взяті під варту; обмеження, накладені на осіб, позбавлених волі, мають бути мінімально потрібними та домірними правомірній меті, задля якої їх накладали (пункти 2, 3).

2.5.3. У Європейських пенітенціарних правилах указано, що будь-які відомості про смерть або тяжку хворобу будь-кого з близьких родичів потрібно негайно повідомити ув’язненому; завжди, коли це можливо, ув’язненому має бути дозволено в супроводі або самостійно залишати пенітенціарну установу для відвідування хворого родича, присутності на похованні або з інших міркувань гуманності (пункти 24.6, 24.7).

Відповідно до Мінімальних стандартів правил Організації Об’єднаних Націй щодо поводження з в’язнями (Правила Нельсона Мандели) (United Nations Standard Minimum Rules for the Treatment of Prisoners) (the Nelson Mandela Rules ), ухвалених 17 грудня 2015 року Генеральною Асамблеєю, адміністрація пенітенціарної установи негайно інформує в’язня про тяжку хворобу або смерть близького родича чи іншої найдорожчої людини. Якщо дозволяють обставини, в’язню має бути дозволено відвідати, в супроводі або самостійно, близького родича чи іншу найдорожчу людину, які тяжко хворіють, або бути присутнім на похованні близького родича або іншої найдорожчої людини (Правило 70). У Керівних настановах із застосування Правил Нельсона Мандели (2018 року), що їх ухвалили Бюро з демократичних інститутів та прав людини Організації з безпеки і співробітництва в Європі (БДІПЛ) та міжнародна неурядова організація "Міжнародна пенітенціарна реформа" (Penal Reform International - PRI ), зазначено, що вислів "якщо дозволяють обставини" у Правилі 70 слід тлумачити сприятливо для в’язня і враховувати соціальне та емоційне значення відвідування хворих родичів, особливо у випадках їх тяжкої хвороби та поховання (пункт 139); організовуючи транспортування в’язня для відвідування тяжкохворого близького родича або найдорожчої людини, органи влади повинні, наскільки це можливо, враховувати культурні традиції та особливості, як-от звичайна тривалість часу, яку особа очікує провести біля ліжка найдорожчої людини, яка хворіє або вмирає, а також різні види трауру та організації поховання (пункт 140); в’язням належить можливість одягати власний одяг, коли відвідують тяжкохворих або присутні на похованні (пункт 141).

3. Конституційний Суд України в питанні потреби виконання державою позитивного обов’язку щодо соціальної реабілітації послідовно обстоює свої юридичні позиції, викладені в Рішенні від 16 вересня 2021 року № 6-р(II)/2021, у якому наголошено, що: