Вважаю за потрібне на підставі статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" викласти окрему думку стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційною скаргою Лопушанського Володимира Михайловича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини другої статті 3, підпункту 9 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" (справа про обов’язковість судового рішення) від 13 травня 2024 року № 6-р(II)/2024 (далі - Рішення).

Найбільшим методологічним недоліком аргументації Рішення є те, що Конституційний Суд України "вивів" юридичний обов’язок, який покладено на громадянина, не з припису права (закону), а з контексту нормативного матеріалу. Неймовірно, однак оспорювані приписи частини другої статті 3, підпункту 9 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" від 8 липня 2011 року № 3674-VI (далі - Закон) насправді не визначають обов’язку сплати судового збору під час подання апеляційної і касаційної скарги на ухвалу суду, постановлену за результатами розгляду скарги на рішення, дію або бездіяльність державного виконавця.

Не буде зайвим нагадати, що "вивести" такий юридичний обов’язок з сукупності будь-яких нормативних конструкцій "за замовчуванням" чи із чогось іншого просто неможливо. Покладення юридичного обов’язку (необхідності вчинити певну конкретну дію чи утриматися від певної конкретної дії) на суб’єкта може бути вчинене лише коли в приписі права, який відповідає вимогам доступності, ясності та наявності в ньому ефективних засобів захисту від сваволі з боку держави, чітко зазначено про це. Мені не вдалося переконати колег, що саме припущення того, що юридичний обов’язок особи (отже, і серйозні втручання до її свободи) може бути виведений не з чіткого припису права, а з "сірої зони" нормативного контексту, є вкрай небезпечним і неприйнятним для конституційної демократії, якою є Україна.

Конституційний Суд України пішов іншим шляхом. Хоча відомо, що виконання судових рішень безумовно є складником реалізації права на судовий захист (стаття 55 Конституції України) і "обов’язковість судового рішення" конституцієдавець визначив як одну з основних засад судочинства (пункт 9 частини другої статті 129 Основного Закону України), в іншому приписі Конституції України - у статті 129-1 - зазначено, що "судове рішення є обов’язковим до виконання" (друге речення частини першої); "держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку" (частина друга). Отже, конституцієдавець окреслив спочатку засади судочинства у статті 129 Основного Закону України, а окремо встановив принцип обов’язковості виконання судових рішень та обов’язок держави щодо забезпечення виконання судових рішень - у статті 129-1 Конституції України [текст Конституції України доповнено цією статтею згідно із Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" від 2 червня 2016 року № 1401-VIII]. То ж ідеться про виконання саме остаточного судового рішення (лише таке рішення є підставою для подання конституційної скарги), а на стадії виконання судового рішення йдеться про судовий контроль за виконанням цього рішення, установлений частиною третьою статті 129-1 Конституції України. Тому якби законодавець мав намір запровадити судовий збір для суб’єктів - сторін у виконавчому провадженні під час подання апеляційної і касаційної скарги на ухвалу суду, постановлену за результатами розгляду скарги на рішення, дію або бездіяльність державного виконавця, він сформулював би цей обов’язок у приписах частини першої статті 3 Закону, а не через відсутність вказівки про звільнення від сплати судового збору за відповідний об’єкт у частині другій статті 3 Закону.

Варто повторити. Наявність юридичного обов’язку є результатом чіткого припису права, а не відсутності вказівки про звільнення від такого обов’язку, оскільки конституційна презумпція свободи особи полягає в тому, що особа вільна у визначенні своєї поведінки, зокрема й щодо сплати судового збору, якщо тільки законом прямо не встановлено необхідності такої сплати. Проте Конституційний Суд України, услід правозастосовній практиці судів системи судоустрою України, став на протилежну позицію - мовляв, громадянин має юридичний обов’язок, якщо держава не звільнила його від виконання такого обов’язку.

Звідки взято ідею цього юридичний обов’язок загалом? Із судової практики. В остаточному судовому рішенні в цій справі, яким є ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів Другої палати Касаційного цивільного суду від 31 серпня 2023 року, із посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2018 року зазначено:

"Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що якщо за подання скарги на дії державного виконавця до суду першої інстанції законом не встановлено для заявника обов’язок сплачувати судовий збір, то в разі оскарження заінтересованою особою постановленого судом першої інстанції судового рішення за результатами розгляду зазначеної скарги судовий збір справляється на загальних підставах, встановлених у підпункті 9 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" <...> Апеляційний суд урахував висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду <...> роз’яснив порядок сплати та визначив розмір судового збору, оскільки Закон України "Про судовий збір" не передбачає звільнення від сплати судового збору за подання апеляційних скарг на ухвали суду за результатами розгляду скарги на дії державного виконавця".

Деякі зауваження. По-перше, підпункт 9 пункту 1 частини другої статті 4 Закону встановлює не "загальні підстави" для сплати судового збору, а лише розміри ставок судового збору, пов’язану з іншим об’єктом (подання апеляційної та касаційної скарги на стадії розгляду справи судом по суті). По-друге, логіка судів у цьому разі явно неповна, оскільки в основному провадженні у справі заявник сплачує судовий збір і за подання позовної заяви, і за подання апеляційної скарги, а на стадії виконавчого провадження суди погодилися з тим, що оскарження дій державного виконавця не передбачає сплати судового збору, а за подання апеляційної скарги такий обов’язок ніби є лише тому, що Закон не звільняє від сплати судового збору за цей об’єкт.

Із цієї позиції судів системи судоустрою України бере початок "існування" юридичного обов’язку - на підставі, по суті, помилкового тлумачення приписів Закону судами системи судоустрою України.

Зазначене є неприйнятним, однак навіть якщо певний зразок поведінки суб’єкта щодо сплати якого-небудь виду судового збору випливає із судової практики, а не із приписів закону, це не підтверджує неконституційності оспорюваних приписів Закону. Не зайвим буде нагадати, що у справі за конституційною скаргою предметом оскарження (і предметом конституційного контролю) є тільки закон України або його окремий припис, а не правозастосовна практика.

Іншими словами, проблему правозастосовної практики Конституційний Суд України сприйняв як проблему неконституційності приписів права. Тому й не дивно, що суть справи було зведено до аналізу оспорюваних приписів Закону на предмет того, чого в них немає. На відміну від людського права, юридичний обов’язок, запроваджений державою, не може бути імпліцитним (implicit - неявний, такий, що його мають на увазі), він має бути установлений виключно expressis verbis у тексті припису права.

Мої думки випливають загалом із розуміння не тільки принципу верховенства права (правовладдя), а також припису Конституції України, за яким "правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством" (частина перша статті 19 ). Крім того, Конституція України прямо встановлює, що основні обов’язки громадянина визначають лише закони України (пункт 1 частини першої статті 92 ), і немає жодних сумнівів, що обов’язок сплати судового збору, з яким пов’язаний доступ до суду, є значущим обов’язком.

Це означає, що на суб’єкта не можна накласти обов’язок в інший спосіб, тим більше у разі, коли йдеться про втручання до його прав і свобод, оскільки обов’язок сплатити судовий збір, безумовно, є втручанням і до права на судовий захист, і до права власності особи. Невиконання цього обов’язку суб’єктом має наслідком відмову суду в розгляді його питання (на практиці так і сталося для суб’єкта права на конституційну скаргу) - це окреме і серйозне втручання до права на доступ до суду. Істотне обмеження цього права спричиняє порушення ще одного права - "кожному гарантується право знати свої права і обов’язки", гарантованого статтею 57 Конституції України. Особа вочевидь не могла знати про цей обов’язок, сподіваючися, що обов’язки повинні бути завчасно покладені безпосередньо законом. Сама дискусія в судах різного рівня (і різна практика) щодо наявності юридичного обов’язку сплати судового збору за відповідний об’єкт парадоксально доводить той факт, що він не був чітко встановлений законом.

З іншого боку, суд системи судоустрою України як державний орган є пов’язаним частиною другою статті 19 Конституції України, яка встановлює, що "органи державної влади <...> зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України". Із цього випливає, що судовий орган не може з власної ініціативи встановити обов’язок сплати суб’єктом судового збору чи іншого платежу. Окрім іншого, це було б посяганням на принцип поділу влади в Україні (стаття 6 Конституції України), оскільки, як уже зазначено, врегулювання відповідного питання належить до повноважень законодавчої влади.

Водночас Конституція України не встановлює повноважень для Конституційного Суду України щодо оцінювання правозастосовної діяльності судів системи судоустрою України. Крім того, у багатьох рішеннях Конституційний Суд України окреслив межі своїх повноважень, сформулював юридичну позицію, за якою, зокрема, оцінювання правозастосовної діяльності є за межами його юрисдикції.

Пункт 1 резолютивної частини Рішення так само унікально сформульовано, оскільки в ньому встановлено неконституційність оспорюваних приписів Закону (увага!) "в тім, що вони уможливлюють справляння судового збору під час подання апеляційної і касаційної скарги на ухвалу суду, постановлену за результатами розгляду скарги на рішення, дію або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до Цивільного процесуального кодексу України".