Другий сенат Конституційного Суду України Ухвалою від 26 лютого 2024 року № 14-у(II)/2024 (далі - Ухвала) закрив конституційне провадження у справі за конституційною скаргою Малинникова Олега Федоровича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин першої, другої, п’ятої статті 83, абзацу першого частини другої, частини десятої статті 85, абзацу першого частини першої, частини третьої статті 88 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року № 1402-VIII зі змінами, частини другої статті 57, пункту 12 розділу III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Вищу раду правосуддя" від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII .

Не погоджуючись з Ухвалою, вважаю за потрібне на підставі статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" (далі - Закон) та § 74 Регламенту Конституційного Суду України викласти окрему думку.

1. Із матеріалів справи вбачається, що Малинников О.Ф. звернувся до Конституційного Суду України (далі - Суд) із конституційною скаргою 6 квітня 2021 року, а конституційне провадження в цій справі Третя колегія суддів Другого сенату Суду відкрила 24 листопада 2022 року.

Другий сенат Суду зазначив в Ухвалі, зокрема, що "Малинникова Наталія Павлівна 27 жовтня 2022 року повідомила Конституційний Суд України про смерть свого чоловіка - суб’єкта права на конституційну скаргу - 13 жовтня 2022 року та заявила клопотання про визнання її права на "процесуальне правонаступництво" як дружини померлого" ( абзац другий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини ), та закрив конституційне провадження у справі у зв’язку зі смертю Малинникова О.Ф. і тим, що унеможливлено процесуальне правонаступництво у цьому конституційному провадженні, на підставі пункту 1 статті 62 Закону - звернення до Суду неналежним суб’єктом.

2. Із приписів частини четвертої статті 55, статті 151-1 Конституції України вбачається, що звернення до Суду з конституційною скаргою - це конституційне право кожної особи, вона може звернутися до Суду з такою скаргою, якщо вважає, що застосований в остаточному судовому рішенні в її справі закон України суперечить Конституції України; конституційна скарга може бути подана в разі, якщо всі інші національні засоби юридичного захисту вичерпано. Суд за такою скаргою розв’язує питання про відповідність Конституції України (конституційність) закону України (його окремих приписів), а не конкретний спір, та не здійснює безпосереднього індивідуального захисту порушених прав і свобод суб’єкта права на конституційну скаргу. Ініціювання конституційного провадження у справі за конституційною скаргою пов’язане з конкретним спором особи, яка звертається з такою скаргою, однак надалі це провадження набуває ознак публічності та суспільної значущості, що зумовлено самим предметом конституційного контролю, який стосується широкого спектру правовідносин невизначеного кола осіб, та роллю Суду в підтриманні конституційного правопорядку.

Суд сам означив таку роль у Рішенні від 2 грудня 2019 року № 11-р/2019 , наголосивши, що " Конституцією України визначено, що Конституційний Суд України є незалежним, самостійним органом з виключними конституційними повноваженнями. Конституційний Суд України як орган конституційної юрисдикції посідає особливе місце в системі органів державної влади, виконуючи специфічну функцію - здійснення конституційного контролю з метою забезпечення верховенства Конституції України"-1 ( абзац другий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини).

Суд - це єдиний державний орган в Україні з такою специфічною та вкрай значущою для конституційного правопорядку функцією, тому всі механізми конституційного контролю, зокрема й конституційна скарга, мають бути використані для повноцінного здійснення цієї функції.

До того ж Європейська Комісія "За демократію через право" (Венеційська Комісія) в аспекті визначеного статтею 151-1 Конституції України інституту конституційної скарги підкреслювала, що цією конституційною нормою не визначено повної конституційної скарги, а предметом рішення Суду повинна бути конституційність самого закону, тоді як заявник має довести, що застосування закону, який вважається неконституційним, порушило його права; конституційна скарга в Україні спрямована на контроль конституційності законів, навіть якщо особа є ініціатором цього контролю; запровадження в Україні конституційної скарги можна розглядати як перший крок до зміцнення/посилення системи захисту прав людини; конституційна скарга за своєю природою поєднує приватний інтерес (конкретну справу особи) та суспільний інтерес (захист Конституції у спосіб вилучення неконституційних законів із правопорядку).-2

З огляду на наведене поки що зарано вважати конституційну скаргу в Україні суто індивідуальним національним засобом юридичного захисту, у якому заінтересований лише суб’єкт права на конституційну скаргу.

Варто звернути увагу на те, що юридичні наслідки розв’язання Судом питань, порушених у конституційній скарзі, також не мають суто індивідуальної спрямованості, навпаки, вони більше публічні та суспільно значущі, оскільки стосуються широкого загалу. Адже визнання Судом закону України (його окремих приписів) конституційним чи неконституційним спричиняє юридичні наслідки для більшості ділянок суспільного життя та його учасників. Зокрема, за приписами частини другої статті 152 Конституції України закони, що визнані неконституційними, утрачають чинність із дня ухвалення Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Зрозуміло, що такі неконституційні закони стають нечинними для всіх учасників суспільних відносин, їх не може застосовувати жоден суб’єкт владних повноважень, оскільки вони назавжди втрачають свою юридичну силу. До того ж Суд в абзаці другому пункту 7 мотивувальної частини Рішення від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016 зауважив, що закони, інші правові акти або їх окремі приписи, визнані неконституційними, не можуть бути ухвалені в аналогічній редакції, оскільки рішення Суду є "обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені".-3

Як убачається з частини третьої статті 152 Конституції України, матеріальну чи моральну шкоду, завдану фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовує держава у встановленому законом порядку. Тобто ці конституційні приписи визначають можливість відшкодування такої шкоди загалом фізичним або юридичним особам, яким її завдано, а не лише особам, які звертаються до Суду з конституційними скаргами.

Отже, конституційний контроль у справах за конституційними скаргами спрямований на захист конституційних прав і свобод у глобальному вимірі, у ньому заінтересовані не лише суб’єкти права на конституційну скаргу, такий контроль є вирішальним для всієї національної юридичної системи, що відповідає ролі Суду в підтриманні конституційного правопорядку та власне юридичній природі українського інституту конституційної скарги. Тому смерть суб’єкта права на конституційну скаргу Суд не може сприймати як абсолютну перепону для продовження конституційного провадження в його справі, особливо тоді, коли розгляд конституційної скарги забезпечує потребу захисту публічних інтересів і є суспільно значущим.

3. На виконання приписів частини четвертої статті 55, статті 153 Конституції Україні Законом унормовано порядок звернення з конституційною скаргою до Суду, зокрема й підстави для відмови у відкритті конституційного провадження у справі та закриття такого провадження.

Відповідно до Закону сенат Суду закриває конституційне провадження у справі, якщо під час пленарного засідання будуть виявлені підстави для відмови у відкритті конституційного провадження, визначені статтею 62 Закону (частина четверта статті 63 ). Ці підстави викладено в статті 62 Закону вичерпно й чітко, чим законодавець, на мій погляд, прагнув досягти юридичної визначеності в питанні звернення особи до Суду з конституційною скаргою та забезпечити реалізацію конституційного права на таке звернення.

Аналіз приписів статті 62 Закону свідчить про те, що жодна з визначених у них підстав для відмови у відкритті конституційного провадження у справі, які є й підставами для закриття такого провадження, не вказує на те, що настання смерті суб’єкта права на конституційну скаргу може бути віднесене до таких підстав.

Зокрема, підстава для відмови у відкритті конституційного провадження у справі, визначена пунктом 1 статті 62 Закону, - звернення до Суду неналежним суб’єктом, за якою Ухвалою закрито конституційне провадження у справі за конституційною скаргою Малинникова О.Ф., не стосується настання смерті суб’єкта права на конституційну скаргу. Якщо звернутися до приписів статті 56 Закону, якими визначені певні вимоги до суб’єктів права на конституційну скаргу, то зрозуміло, що неналежним є той суб’єкт, який не відповідає цим вимогам, зокрема це юридична особа публічного права. Загалом у Законі немає згадки про якісь наслідки в разі настання смерті суб’єкта права на конституційну скаргу, зокрема й щодо визнання його в такому випадку неналежним суб’єктом.

Закон не визначає потреби в підтвердженні факту того, що суб’єкт права на конституційну скаргу живий на час розгляду його конституційної скарги Судом, а до Суду не висуває вимоги перевіряти це. Насправді це практично неможливо, оскільки тоді стосовно кожного, хто звернувся до Суду з конституційною скаргою, потрібно було б робити відповідний офіційний запит до певних державних органів (можливо, і не один протягом часу конституційного провадження).

Тому зрозуміло, чому в практиці Суду, крім Ухвали, не було ухвал, рішень, у яких Суд констатував би смерть особи, що зверталася до Суду, та унеможливлення процесуального правонаступництва у конституційному провадженні.

Водночас низка приписів Закону засвідчує, що для Суду участь суб’єкта права на конституційну скаргу в розгляді справи не є вирішальною, оскільки основною формою розгляду справ у Суді є письмове провадження (абзац перший частини другої статті 64 Закону). До того ж, як убачається з частини третьої статті 63 Закону, Суд може безвідносно до волі суб’єкта права на конституційну скаргу, якщо вважає, що порушені в конституційній скарзі питання мають особливе суспільне значення для захисту прав людини, відмовити в припиненні розгляду такої скарги навіть у разі подання суб’єктом права на конституційну скаргу заяви про її відкликання.

Крім того, згідно з частиною другою статті 77 Закону, як виняток, конституційна скарга може бути прийнята поза межами вимог, установлених пунктом 2 частини першої цієї статті, якщо Суд визнає її розгляд потрібним із мотивів суспільного інтересу.

Отже, Закон не визначає серед підстав для закриття конституційного провадження у справі настання смерті суб’єкта права на конституційну скаргу, зі змісту наведених приписів Закону випливає, що Суд не повинен закривати таке провадження лише через те, що суб’єкт права на конституційну скаргу більше не бере в ньому участі.

4. Ухвалою закрито конституційне провадження в цій справі у зв’язку зі смертю автора клопотання та тим, що унеможливлено процесуальне правонаступництво у такому провадженні. Свою дискрецію в цьому питанні Другий сенат Суду підтвердив переважно посиланням на практику Європейського суду з прав людини щодо можливості процесуального правонаступництва у разі смерті заявника, а також практику конституційних судів європейських держав щодо можливості розгляду конституційних скарг у разі смерті заявника ( підпункти 3.3, 3.4 пункту 3 мотивувальної частини Ухвали ).

4.1. Вважаю, таку мотивацію Ухвали непереконливою, оскільки сумнівним видається те, що згадана практика закордонних судових установ є релевантною до українських потреб і реалій, передусім особливостей функціонування інституту конституційної скарги в Україні, ролі і повноважень Суду та внормування питань конституційного провадження на національному рівні.

Слід звернути увагу на те, що, на відміну від Суду, Європейський суд з прав людини не обмежений вичерпним та чітким переліком підстав, за якими може припинити розгляд справи, і це наділяє його дискрецією щодо продовження або припинення провадження у справі у разі настання смерті заявника. Так, Європейський суд з прав людини, як це визначено в пункті 1 статті 37 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), може на будь-якій стадії провадження у справі ухвалити рішення про вилучення заяви з реєстру, якщо обставини дають підстави дійти висновку, що заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву, спір уже вирішено, на будь-якій іншій підставі, установленій цим судом, якщо подальший розгляд заяви не є виправданим.-4

До того ж в аспекті посилання в Ухвалі на практику Конституційного Суду Австрійської Республіки щодо можливості розгляду конституційних скарг у разі смерті заявника варто зазначити, що ця практика формувалася, зокрема, під час розгляду конституційної скарги, у якій було оскаржено адміністративні акти, що "стосувалися дуже особистих прав скаржника" ( абзац третій підпункту 3.4 пункту 3 мотивувальної частини Ухвали ). Це якраз свідчить про орієнтованість на індивідуальний захист прав і свобод скаржника, тому його смерть може стати перепоною для продовження провадження в його справі, тоді як конституційна скарга в Україні передусім спрямована на контроль за конституційністю законів України.

4.2. Застосування згаданої практики Європейського суду з прав людини та конституційних судів європейських держав в Ухвалі є не лише нерелевантним, але й однобоким, оскільки йдеться про те, що унеможливлено процесуальне правонаступництво у конституційному провадженні, тоді як Суд має провадити свою діяльність на засадах, зокрема, верховенства права (правовладдя) та повного і всебічного розгляду справ (стаття 147 Конституції України, стаття 2 Закону). Ці засади діяльності Суду в поєднанні з його конституційними роллю та повноваженнями свідчать про те, що Суд має принаймні з’ясувати, чи вимагають принцип правовладдя, права людини та власне приписи Конституції України продовження розгляду справи за конституційною скаргою в разі смерті суб’єкта права на конституційну скаргу.