Поділяючи окремі положення як мотивувальної, так і резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України, разом з тим вважаю, що викладена в ньому позиція з основних питань, порушених у конституційному поданні Міністерства внутрішніх справ України, є вразливою. На мою думку, вона не випливає із сучасних теоретичних уявлень про юридичну відповідальність та системного тлумачення Конституції України.

1. Юридичній відповідальності при всій неоднозначності її розуміння у вітчизняному правознавстві притаманні певні особливості, які не підлягають сумніву. Для даної справи особливо важливе значення мають такі з них:

по-перше, юридична відповідальність є наслідком правопорушення, яке стає її фактичною підставою. У свою чергу правопорушення характеризується сукупністю певних ознак, які утворюють його склад. Особа може бути притягнута до юридичної відповідальності тільки за наявності в її діянні всіх складових правопорушення;

по-друге, юридична відповідальність пов’язана із застосуванням заходів державно-примусового впливу. Цим вона відрізняється від інших видів соціальної відповідальності;

по-третє, саме по собі правопорушення автоматично не тягне за собою застосування заходів державно-правового примусу, воно є лише підставою для цього. Для реального здійснення юридичної відповідальності необхідний правозастосовний акт уповноваженого на те (компетентного) органу, яким встановлюється обсяг та форма заходів державно-правового примусу;

по-четверте, юридична відповідальність здійснюється у процесуальній формі. Це означає, що порядок покладення юридичної відповідальності визначається нормами процесуального права, на основі яких за наявності певного факту виникають процесуальні правовідносини, в яких відбувається рух юридичної відповідальності.

Цей рух включає ряд стадій, основними з яких згідно з теорією юридичної відповідальності є:

а) виникнення юридичної відповідальності, момент якого, як правило, пов’язаний з вчиненням правопорушення;

б) дослідження обставин справи про правопорушення;

в) прийняття компетентними органами рішення про застосування (незастосування) заходів державно-правового примусу, вибір їх в межах санкції, передбаченої нормою права;

г) реалізація юридичної відповідальності, тобто виконання застосованих до правопорушника заходів державно-правового примусу.

Зазначені стадії з деякими особливостями притаманні також такому виду юридичної відповідальності, як кримінальна відповідальність, порядок здійснення якої регламентується більш детально порівняно з іншими видами юридичної відповідальності і визначається кримінальним, кримінально-процесуальним і виправно-трудовим законодавством.

Пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину, очевидно, може розглядатись як одна із стадій руху кримінальної відповідальності. Причому призначення цієї стадії полягає не стільки в констатації у діяннях особи, якій пред’явлено обвинувачення, складу злочину, зокрема її вини, скільки у залученні цієї особи до участі у кримінальній справі у новому статусі - статусі обвинуваченого, що породжує для неї принципово новий комплекс прав (оспорювати кваліфікацію злочину, факт його вчинення, надавати докази, користуватись послугами адвоката, домагатися з допомогою юридичних засобів звільнення від кримінальної відповідальності або пом’якшення її тощо), який об’єднується загальним поняттям "право на захист".

Отже, вважати цю стадію притягненням до кримінальної відповідальності чи навіть його початком (мотивувальна частина Рішення у цьому відношенні, на мою думку, суперечлива) немає підстав.

Повноваженням притягати до кримінальної відповідальності відповідно до Конституції України наділений виключно суд. Це прямо випливає із статті 62 Основного Закону, яка говорить: "Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду".

Про те, що виключно суд може притягнути особу до кримінальної відповідальності, свідчить також ряд інших статей Конституції України. Зокрема, частина перша статті 61 Конституції закріплює одну з найважливіших засад юридичної відповідальності, згідно з якою "ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення". Навряд чи можна заперечувати, що тут, якщо йдеться про кримінальну відповідальність, мається на увазі притягнення до відповідальності саме судом, а не "притягнення як обвинуваченого" на стадії досудового слідства, оскільки згідно із статтею 141 Кримінально-процесуального кодексу у разі необхідності допускається зміна пред’явленого обвинувачення або доповнення його слідчим. У такому випадку він "зобов’язаний заново пред’являти обвинувачення з виконанням вимог, встановлених статтями 131, 132, 133 і 140 цього Кодексу". Пред’явлення обвинувачення заново можливе також у разі повернення прокурором або судом справи для додаткового розслідування (статті 231, 246 КПК).

У частині другій статті 105 Конституції України наголошується на тому, що "за посягання на честь і гідність Президента України винні (підкреслено мною. - М.К.) особи притягаються до відповідальності на підставі закону". Вина ж, якщо йдеться про кримінальну відповідальність, може встановлюватись, як вже зазначалось, тільки обвинувальним вироком суду (стаття 62 Конституції України).

Отже, до винесення обвинувального вироку суду та набрання ним законної сили особа відповідно до Конституції України не може вважатися притягненою до кримінальної відповідальності. У зв’язку з цим посилання в Рішенні Конституційного Суду України на статті 147, 242, 246 Кримінально-процесуального кодексу України, відповідно до яких "притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності, як стадія кримінального переслідування, починається з моменту пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину" (пункт 1.2 резолютивної частини Рішення), не є переконливим.

Чинний Кримінально-процесуальний кодекс України введено в дію ще у 1961 році, тобто задовго до прийняття нинішньої Конституції України. Чимало його положень потребують приведення у відповідність з положеннями Конституції України, що до цього часу не зроблено. Не узгоджуються з нею, на мою думку, й положення названих у Рішенні статей Кримінально-процесуального кодексу України, які, по суті, ототожнюють винесення слідчим постанови про притягнення особи як обвинуваченого і пред’явлення їй обвинувачення з притягненням до кримінальної відповідальності (допускаючи таким чином притягнення на стадії досудового слідства).