Я не голосував за ухвалене Судом Рішення про визнання пунктів 6, 8 частини першої статті 11, пунктів 1, 2, 6-10, 12, 12--1 частини першої, частин другої-п'ятої статті 12, частини другої статті 13, частини другої статті 13--1, статті 35, абзаців другого, третього частини першої статті 47, статей 48-51, частин другої, третьої статті 52, статті 65 Закону України "Про запобігання корупції" від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII зі змінами (далі -Закон) та статті 366--1 Кримінального кодексу України неконституційними.

На пояснення своєї позиції зазначаю, зокрема, таке.

1. У преамбулі Конституції визначено незворотність європейського та євроатлантичного курсу України.

Згідно з Угодою про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з другої сторони, що її ратифіковано Законом України 16 вересня 2014 року № 1678-VII, боротьба з корупцією є одним із пріоритетних напрямів співробітцитва та одним із головних принципів для посилення відносин між сторонами є (статті 3, 14). Співробітництво спрямовано на вирішення, зокрема, проблеми корупції "як у приватному, так і в державному секторі" (стаття 22).

2. У межах міжнародної співпраці у сфері запобігання та протидії корупції Україна підписала низку міжнародних договорів, з-поміж них: Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією від 27 січня 1999 року (ратифіковано Законом України від 18 жовтня 2006 року № 252-V) та Додатковий протокол до неї, Цивільна конвенція про боротьбу з корпцією від 4 листопада 1999 року (ратифіковано Законом України від 16 березня 2005 року № 2476-IV). У преамбулах зазначених договорів наголошено, що корупція є однією із найнебезпечніших загроз правопорядку, демократії та правам людини, руйнує добропорядне врядування, чесність та соціальну справедливість, перешкоджає конкуренції та економічному розвиткові, загрожує стабільності демократичних інституцій і моральним засадам суспільства.

Конвенція ООН проти корупції від 31 жовтня 2003 року, ратифікована Верховною Радою України 18 жовтня 2006 року ( Закон № 251-V), набрала чинності для України 1 січня 2010 року та відповідно до припису частини першої статті 9 Конституції Конвенція стала частиною українського законодавства. У пункті 5 статті 8 Додатку до цієї Конвенції визначено: "Кожна Держава-учасниця прагне, коли в цьому є потреба та відповідно до засадничих принципів свого національного права, запроваджувати заходи й системи, які зобов'язують державних посадових осіб надавати відповідним органам декларації стосовно, inter alia, їх позаслужбової діяльності, заняття, інвестицій, активів та про коштовні дарунки або прибутки, у зв'язку з чим може виникнути конфлікт інтересів стосовно їхніх функцій як державних посадових осіб".

Імператив правовладдя (Rule of Law) в аспекті зв'язку між правом міжнародним і правом національним означає: держава, котра взяла на себе зобов'язання за відповідним міжнародним договором, реалізовує втілення цього договору в рамках національного правопорядку на підставі принципу pacta sunt servanda як способу, в який міжнародне право виявляє принцип законності, який, своєю чергою, є одним зі складників правовладдя. При цьому "держава не може покликатися на приписи свого внутрішнього права для виправдання невиконання нею договору" (стаття 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів). Як зазначила Венеційська комісія,,,'...' цілковита реалізація міжнародного права в національній системі є критично важливою. Коли міжнародне право є частиною національного права, воно є зобов'язальним '...'" (Міршо правовладдя. Дослідження № 711/2013. Ухвалено Венеційською Комісією на 10-му пленарному засіданні, 11-12 березня 2016 року, параграф 48).

У цьому контексті також слід зважати на практику Європейського суду з прав людини, а саме - рішення у справі Wypych v. Poland (заява № 2428/05), де Страсбурзький Суд дійшов висновку, що запровадження декларування активів публічних діячів переслідує легітимну мету, котра є потрібного в демократичному суспільстві. З-поміж іншого, у Резолюції ПАРЄ № 1165(1998) від 25 грудня 2008 року зазначено, що "публічні особи повинні усвідомлювати, що та державна посада, яку вони обіймають у суспільстві '...' автоматично спричиняє підвищений натиск на їхню приватність" (пункт 6).

Запроваджений Законом в Україні підхід до декларування особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування своїх статків, було позитивно оцінено, зокрема, Групою держав проти корупції (GRECO) та Антикорупційною мережею Організації економічного співробітництва й розвитку для країн східної Європи та Азії як прогресивний та такий, що відповідає міжнародним стандартам.

3. Визнавши такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), пункт 6 частини першої статті 11, пункт 8 частини першої статті 11, пункти 1, 2, 6 - 10--1, 12, 12--1 частини першої, частини другу-п'яту статті 12, частину другу статті 13, частину другу статті 13--1, статтю 35, абзаци другий, третій частини першої статті 47, статті 48, 49, 50, 51, частини другу, третю статті 52, статтю 65 Закону, Конституційний Суд України уґрунтував це тим, що на підставі вказаних приписів Закону Національне агентство з питань запобігання корупції (далі -НАЗК) буцім-то здійснює "контроль виконавчої гілки влади над судовою владою".

Вважаю, що застосована в Рішенні теза не має жодних юридичних підстав. Наділення НАЗК окремими контрольними функціями та повноваженнями щодо всіх суб'єктів, на яких поширюється дія Закону, включно з суддями системи судоустрою та суддями Конституційного Суду України, не може розглядатись як контроль "над судовою владою". Адже визначені Законом повноваження НАЗК не є втручанням в професійну діяльність суддів - здійснення правосуддя, а спрямовані на досягнення легітимної мети - запобіганню корупції в державі, у тому числі шляхом перевірки, формування доброчесності осіб, які виконують певні функції держави або місцевого самоврядування, що є конче потрібними у демократичному суспільстві.