Підтримавши ухвалене Другим сенатом Конституційного Суду України (далі - Конституційний Суд або Суд) рішення в цій справі, вважаю потрібним викласти свої міркування стосовно пункту 2.2, де містяться, зокрема такі висновки: а) "Конституційний Суд України не виявив порушення статей 21, 22, 24, 46, 48 Конституції України внаслідок застосування адміністративним судом пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону № 213-VIII"; б) "стаття 64 Конституції України не є застосовною для цілей розгляду цієї справи". На мою думку, рішенню бракує докладного обґрунтовання обох висновків.

1. Перевірка того, чи спричинило застосування адміністративним судом припису пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону № 213-VIII порушення права Левченко О.М. (далі - Заявниця) на соціальний захист і звуження змісту й обсягу її права на достатній життєвий рівень у розумінні статті 21 Конституції України, має такі наслідки.

Приписи цієї статті українського основоположного (засадничого) акта є майже дослівним відтворенням тих формул, що їх у XVIII столітті вперше в світі, але на національному рівні, проголосила французька Декларація прав людини й громадянина 1789 року ("Люди народжуються й залишаються вільними та рівними в правах", перше речення статті 1), а у XX - вже на універсальному рівні - Декларація людських прав ООН 1948 року ( "Загальна декларація прав людини") ("Усі люди народжені як вільні й рівні в гідності й правах", стаття 1). Мова преамбул двох документів неспростовно вказує: в обох ідеться про ті конкретні права, що їх усі люди мають тільки тому, що вони є людською Істотою, а не тому, що є членами суспільства чи громадянами певної держави. Це ті права, що походять від самої людської природи, а не від юридичного статусу людини в суспільному стані. Вони притаманні (властиві) людині просто завдяки її людській природі. Усіх людей рівною мірою наділено людськими правами за фактом народження, що вказує на їх уроджений характер. Отже, такі права - природні, тому вони є невідокремними від людської природи, а значить - невідчуженними від людини. їх найчастіше позначають ще й так: "негативні", "класичні", "традиційні", "основоположні", "засадничі", а часом - "політичні". У міжнародному праві, обов'язковість норм якого Україна визнала щодо себе, ці норми в кодифікованому стані містяться в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Це те, що Гарантує людині вільне й безпечне існування в державі та забезпечує їй можливість здійснювати свої громадянські й політичні права. Такі права й свободи діють як контроль над владою держави. Однією з принципово важливих для юридичного розуміння їхніх особливостей є така їх якість, як "судовоспроможність" (justiciability): вони надаються до захисту в судовому порядку безпосередньо на підставі відповідної норми конституції або міжнародного договору (що його держава визнала для себе юридично обов'язковим), тобто навіть за браком відповідного припису в звичайному законі. У формулі другого речення статті 21 українського засадничого акта такі права позначено, як "невідчужувані та непорушні". Відповідно, приписи статті 21 Конституції України слід читати як такі, що чітко вказують на визнання українським конституцієдавцем принципу: кожна людина за народженням є вільною й такою, що її від природи наділено засадничими правами - безвідносно до держави або твореного державою права. Ті права, з приводу гаданого порушення яких Заявниця звернулася до Конституційного Суду, не належать до категорії "негативних прав", тобто природніх. Гарантовані Конституцією право громадян на соціальний захист (стаття 46) і право особи на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (стаття 48) належать до юридично відмінної категорії, відомої як "позитивні права". За таких обставин стаття 21 Конституції для цілей розгляду справи за цією конституційною скаргою не є застосовною.

2. Якщо "негативні права" обумовлюють заборону державі на чинення певної дії - втручання в права особи (за юридично виправданих винятків, що їх визначено конституцією та міжнародними стандартами), то "позитивні права" вимагають від держави чинення певної дії для того, щоб їх можна було реалізувати. Обов'язок держави забезпечувати права й свободи людини є складником принципу людських прав як засадничого принципу українського конституційного ладу, що його сформульовано в приписах статті 3 Конституції України. Як засадничий - він "пронизує" весь текст Конституції, є інтегральним та системотвірним. Окрім того, його можна розглядати також як установчий принцип для всієї системи прав і свобод людини, загальний перелік яких офіційно зафіксовано приписами розділу II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" Конституції, що позначено як "конституційні права і свободи" в рамках одного з елементів припису частини другої статті 22 Конституції. Інший елемент цього припису вказує на те, що "конституційні права і свободи гарантуються", а ще один - що "конституційні права і свободи не можуть бути скасовані". Припис частини третьоїстатті 22 Конституції України передбачає, що "при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод". Для цілей розгляду цієї конституційної скарги можна виходити з імовірності того, що конструкції "конституційні права і свободи" та "існуючі права і свободи" поширюються на обидві категорії прав - як на "негативні", так і на "позитивні". Таку ймовірність можна допустити на підставі формули, що її застосував конституцієдавець у приписі частини першої цієї статті - "права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією". Якщо цю формулу розглядати як таку, що їй синонімічними, в контексті змісту всієї статті 22 Конституції, виступають конструкції "конституційні права і свободи" (частина друга статті 22) та "існуючі права і свободи" (частина третя статті 22), то немає перешкод для того, щоб дослідити, чи мало місце порушення "конституційного права на соціальний захист" (стаття 46) та "конституційного права на достатній життєвий рівень" (стаття 48) Заявниці як "позитивних прав" унаслідок застосування адміністративним судом припису пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону № 213-VIII.

2.1. Заявниця від липня 2014 року й понині отримує пенсію за інвалідністю, призначену їй відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 9 липня 2003 року № 1058-IV зі змінами (далі - Закон № 1058-IV), і це вказує на те, що особа протягом усього цього часу реалізовує своє право на соціальний захист (у вигляді права на забезпечення у разі часткової втрати працездатності, тобто за інвалідністю). Застосування адміністративним судом у справі Заявниці припису пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону № 213-VIII жодним чином не вплинуло на її юридичний стан як особи, на яку поширюється дія Закону № 1058-IV, що юридично забезпечує реалізацію громадянами України конституційного права на соціальний захист, складовим елементом якого є право на пенсійне забезпечення за інвалідністю. У цьому зв'язку твердження Заявниці, що вона "як прокурор, не може реалізувати своє конституційне право на соціальний захист", є юридично безпідставним. Отже, порушення конституційного права Заявниці на соціальний захист, гарантованого статтею 46 Конституції України, не сталося.

2.2. Стосовно заявленого порушення, передбаченого статтею 48 Конституції України, права на достатній життєвий рівень (що включає достатнє харчування, одяг, житло для особи та членів її сім'ї) слід виходити з того стрижневого змісту цього права, як його тлумачить Комітет ООН із економічних, соціальних і культурних прав. Комітет витлумачив, що "право на достатнє харчування" означає: а) "наявність їжі - в кількості та за якістю, що є достатніми, щоб задовольнити потреби особи в харчуванні; в якій відсутні шкідливі речовини; та яка є прийнятною в певній культурі"; б) "доступність такої їжі в спосіб, що є сталим та таким, що не завдає втручання в здійснення інших людських прав" [CESCR General Comment No. 12: The Right to Adequate Food (art. 11), paragraph 8 (Комітет ООН із економічних, соціальних і культурних прав. Загальний коментар № 12: право на достатнє харчування (стаття 11), § 8)]. "Право на достатнє житло" витлумачено як "право мешкати будь-де в безпеці, спокої та гідності"; воно вимагає, зокрема: "...достатнього захисту таємниці приватного життя, достатнього простору, достатньої безпеки, достатнього освітлення й провітрювання, достатньої базової інфраструктури та адекватного розташування - стосовно місця праці, а також елементарних зручностей - і все це має бути за малий кошт" [CESCR General Comment No. 4: The Right to Adequate Housing (Art. 11 (1) of the Covenant, paragraph 7 (Комітет ООН із економічних, соціальних і культурних прав. Загальний коментар № 4: право на достатнє житло (стаття 11(1) Пакту ), § 7)]. "Право на достатній одяг" досі офіційно не витлумачено, йому відведено досить мало місця навіть у дискусіях, що їх провадить академічне середовище. Заявниця в конституційній скарзі не зазначила, у який спосіб та якою мірою застосування в її справі судом адміністративної юрисдикції припису пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону № 213-VIII позначилося на її правах стосовно "достатнього харчування", "достатнього житла" та "достатнього одягу" як складових елементів конституційного права на достатній життєвий рівень. З огляду на це є всі підстави вважати, що припис пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону № 213-VIII не суперечить статті 48 Конституції. Отже, застосування судом адміністративної юрисдикції в справі Заявниці припису пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону № 213-VIII не мало наслідком скасування її прав, передбачених статтями 46, 48 Конституції. Тому вимоги припису частини другої статті 22 Конституції не порушено.