Велика палата Конституційного Суду України 2 квітня 2020 року постановила Ухвалу № 2-уп/2020 (далі - Ухвала) про закриття конституційного провадження у справі за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 4 § 2 "Прикінцеві положення" розділу 4 Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII (далі -Закон).

Керуючись статтею 93 Закону України "Про Конституційний Суд України", § 74 Регламенту Конституційного Суду України, вважаю за необхідне викласти окрему думку.

У пункті 2 мотивувальної частини Ухвали зазначено таке: "Аналіз, здійснений Великою палатою Конституційного Суду України під час розгляду матеріалів конституційного подання щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 4 § 2 "Прикінцеві положення" розділу 4 Закону, дає підстави для висновку про те, що конституційне подання не відповідає вимогам частини третьої статті 51 Закону України "Про Конституційний Суд України", оскільки не містить обґрунтування тверджень щодо неконституційності акта (його окремих положень).

Невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим Законом України "Про Конституційний Суд України", є підставою для відмови у відкритті конституційного провадження згідно з пунктом 3 частини першої статті 62 цього закону.

За частиною четвертою статті 63 Закону України "Про Конституційний Суд України" сенат Конституційного Суду України чи Велика палата Конституційного Суду України закриває конституційне провадження у справі, якщо під час пленарного засідання будуть виявлені підстави для відмови у відкритті конституційного провадження, передбачені статтею 62 цього закону. Таким чином, конституційне провадження у цій справі підлягає закриттю".

Такий підхід Великої палати Конституційного Суду України до вирішення питання закриття конституційного провадження у справі навряд чи дозволить суспільству усвідомити мотиви, через які Конституційний Суд України дійшов висновку про необґрунтованість конституційного подання.

Закон України "Про Конституційний Суд України" встановлює вимоги до структури рішень та висновків Конституційного Суду України (статті 89, 90), а щодо ухвал лише визначає, що такі акти постановляються для вирішення питань, пов'язаних із відкриттям, відмовою у відкритті, закриттям провадження у справі, іншими процесуальними діями, клопотаннями, процедурою розгляду справ (стаття 86). Між тим, Конституційний Суд України здійснює свою діяльність на засадах верховенства права, незалежності, колегіальності, гласності, відкритості, повного і всебічного розгляду справ, обґрунтованості та обов'язковості ухвалених ним рішень і висновків (стаття 2 Закону України ,,Про Конституційний Суд України").

Отже, суто формально Конституційний Суд України зобов'язаний забезпечувати обґрунтованість лише своїх рішень та висновків. Проте його акти у формі ухвал також мають бути належно вмотивованими, щоб відобразити діяльність, що здійснюється Конституційним Судом України на виконання обов'язку повного і всебічного розгляду справ.

Таким чином, ухвали Конституційного Суду України, зокрема про закриття конституційного провадження у справі, мають містити докладний аналіз принаймні основних доводів суб'єкта права на конституційне подання та їх оцінку.

Належне обґрунтування Конституційним Судом України усіх своїх актів забезпечуватиме не лише довіру громадськості до самої інституції та її діяльності, а й, зважаючи на роль цих актів у правовій системі України, сприятиме формуванню у суспільства конституційної правосвідомості.

1. Суб'єкт права на конституційне подання - 54 народних депутати України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають статтям 6, 8, 19, 21, 24, 58, 63, 83, 84, 89, 91 Конституції України (є неконституційними), положення пункту 4 § 2 "Прикінцеві положення" розділу 4 Закону, згідно з якими "підпункти 11-27, 45 пункту 7 § 1 цього розділу вводяться в дію через три місяці після набрання чинності цим Законом, не мають зворотної дії в часі та застосовуються до справ, по яким відомості про кримінальне правопорушення, внесені в Єдиний реєстр досудових розслідувань після введення в дію цих змін".

Автори клопотання стверджують, що під час розгляду та ухвалення Закону відбулися численні порушення парламентської процедури всупереч статтям 6, 8, 19, 83, 84, 89, 91 Конституції України.

Крім того, народні депутати України вважають, що положення пункту 4 § 2 "Прикінцеві положення" розділу 4 Закону встановлюють заборону застосування ряду норм Кримінального процесуального кодексу України (далі - Кодекс), викладених у редакції цього Закону, до певної категорії справ, що суперечить статтям 21, 24, 58, 63 Конституції України.

1.1. Друга колегія суддів Другого сенату Конституційного Суду України Ухвалою від 26 квітня 2018 року відкрила конституційне провадження у цій справі.

2. Згідно з частиною першою статті 152 Конституції України закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Конституційний Суд України, надаючи офіційне тлумачення частин другої, третьої статті 84, частин другої, четвертої статті 94 Конституції України, зазначив, що порушення встановленої Конституцією України процедури ухвалення законів та інших правових актів Верховною Радою України є підставою для визнання їх неконституційними (частина перша статті 152 Конституції України) (абзац другий пункту 2 резолютивної частини Рішення від 7 липня 1998 року № 11-рп/98 ).

Отже, недотримання конституційної процедури розгляду, ухвалення закону та іншого акта Верховної Ради України є самостійною (автономною) підставою для визнання його неконституційним. Проте, стверджуючи про порушення зазначеної процедури, народні депутати України просять визнати неконституційним лише один підпункт із шести розділів Закону.

Виходячи з приписів частини першої статті 152 Основного Закону України твердження суб'єкта права на конституційне подання стосовно порушення конституційної процедури розгляду, ухвалення або набрання чинності законом України можуть братися до уваги тільки в тому випадку, коли перед Конституційним Судом України порушується питання щодо перевірки на конституційність закону України в цілому, а не його окремих положень.

З огляду на викладене немає необхідності оцінювати твердження 54 народних депутатів України стосовно порушення конституційної процедури розгляду та ухвалення Закону, оскільки вони оспорюють не Закон у цілому, а його окремі положення - положення пункту 4 § 2 "Прикінцеві положення" розділу 4 Закону.

За частиною третьою статті 51 Закону України "Про Конституційний Суд України" у конституційному поданні щодо конституційності акта (його окремих положень) зазначаються акт (його конкретні положення), що належить перевірити на відповідність Конституції України, та конкретні положення Конституції України, на відповідність яким належить перевірити акт (його окремі положення), а також обґрунтування тверджень щодо неконституційності акта (його окремих положень).

Наведене дозволяє дійти висновку, що конституційне подання в частині тверджень про порушення парламентської процедури під час розгляду та ухвалення Закону не відповідає вимогам щодо обґрунтованості, встановленим частиною третьою статті 51 Закону України "Про Конституційний Суд України".

3. У конституційному поданні також стверджується, що положення пункту 4 § 2 "Прикінцеві положення" розділу 4 Закону не відповідають ряду норм розділу II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" Конституції України, зокрема її статтям 21, 24, 58, 63, оскільки порушують "рівність у правах громадян, конституційну гарантію на пом'якшення кримінальної відповідальності та право на захист".

Обґрунтовуючи свою позицію, народні депутати України зазначають, що всупереч нормам статей 5, 9 Кодексу оспорювані положення Закону встановлюють заборону зворотної дії у часі норм Кодексу у редакції підпунктів 11-27, 45 пункту 7 § 1 розділу 4 Закону та забороняють їх застосування до справ, в яких відомості про кримінальне правопорушення були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань до введення цих підпунктів у дію. Як наслідок, учасники справ, в яких відомості про кримінальне правопорушення внесені до зазначеного реєстру у різний час, ,,нерівні у правах", ,,безпідставно обмежені в наявності рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом конституційних прав і свобод", на порушення статей 21, 24 Конституції України.