На розгляді у Верховній Раді України перебуває низка проектів, що безпосередньо стосуються питань відправлення правосуддя, зокрема:

проект постанови від 21 травня 2020 року № 3521 "Про схвалення Концепції першочергових заходів із подальшого здійснення судової реформи в Україні";

проект Закону України від 25 травня 2020 року № 3534 "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо забезпечення участі Громадської ради доброчесності у оцінюванні на відповідність займаній посаді судді";

проект Закону України від 15 травня 2020 року № 3495 "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо обмеження максимального розміру суддівської винагороди під час дії надзвичайної ситуації в Україні";

проект Закону України від 18 травня 2020 року № 3500 "Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за постановлення суддею (суддями) упередженого судового рішення", яким пропонується статтю 375 Кримінального кодексу України викласти в новій редакції;

проект Закону України № 2742 від 15 січня 2020 року "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів";

проект Закону України № 3104 від 21 лютого 2020 року "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності судді, який виніс рішення з порушенням меж застосування обмежень прав)" тощо.

Окрім того, Указом Президента України № 203/2020 затверджено Річну національну програму під егідою Комісії Україна - НАТО на 2020 рік, частина заходів якої стосуються судової влади.

Комісія з питань правової реформи, яку було створено Указом Президента України від 7 серпня 2019 року № 584/2019 для розробки пропозицій з питань вдосконалення правової системи України, фактично не працює. Як наслідок, представники судової влади фактично не мають впливу на державну політику у сфері правосуддя.

Взаємовиключні та непослідовні законодавчі ініціативи у сфері правосуддя у 2019-2020 роках свідчать про відсутність єдиного бачення щодо майбутнього судової влади. Деякі з них становлять загрозу для незалежності суддів, про що зазначала Вища рада правосуддя у консультативних висновках.

Окремо варто зупинитись на численних ініціативах щодо внесення змін до статті 375 Кримінального кодексу України, яка в Україні у більшості випадків використовується виключно як спосіб неправомірного впливу та тиску на суддів.

З цього приводу варто нагадати, що у звіті за результатами четвертого раунду оцінювання України щодо запобігання корупції серед народних депутатів, суддів та прокурорів, ухваленому на 76-му пленарному засіданні Групи держав по боротьбі з корупцією (GRECO) 19-23 червня 2017 року та оприлюдненому 8 серпня 2017 року, GRECO рекомендувала скасувати кримінальне правопорушення "Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови" (стаття 375 Кримінального кодексу ) та/або, як мінімум, іншим чином забезпечити, що це та будь-яке інше положення про кримінальне правопорушення криміналізують виключно умисні порушення у сфері судочинства, а правоохоронні органи не зловживають такими нормами для неправомірного впливу та тиску на суддів (рекомендація XIII).

У новому звіті за результатами четвертого раунду оцінювання України щодо запобігання корупції серед народних депутатів, суддів та прокурорів, прийнятому на 84 пленарному засіданні Групи держав по боротьбі з корупцією (GRECO) 2-6 грудня 2019 року та оприлюдненому 26 березня 2020 року, GRECO дійшла до висновку, що рекомендацію XIII не виконано.

При цьому GRECO критично ставиться до будь-яких законопроектів щодо внесення змін до статті 375 Кримінального кодексу України, за винятком тих, що передбачають її декриміналізацію.

Відтак, необхідно на законодавчому рівні вжити заходів, спрямованих на виконання рекомендації GRECO, та скасувати кримінальне правопорушення "Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови" (стаття 375 Кримінального кодексу ).

Рада суддів України також звертає увагу, що окремі закони, ухвалені у 2020 році, не узгоджуються з загальними принципами правосуддя, а подекуди й суперечать їм.

Так, відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Відповідно до абзацу восьмого статті 2 частини другої Прикінцевих положень Закону "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року № 553-IX установлено, що тимчасово, з дня набрання чинності цим законом і до 1 січня 2021 року не застосовуються норми частини першої статті 25 Бюджетного кодексу , якими передбачено здійснення Казначейством безспірного списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.

При цьому, виконавчий документ відповідно до пункту 6 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою КМУ від 03 серпня 2011 року № 845 , приймається до виконання, але безспірне списання коштів відповідно до підпункту 4 пункту 13 Порядку зупиняється.

Законом запроваджено мораторій на виконання судових рішень, в яких боржником є держава. Фактично, держава, замість забезпечення виконання судових рішень, створює нібито законну підставу для їх невиконання, звільняє сама себе від відповідальності перед людиною. Як наслідок, усі рішення, в яких боржником є держава, щонайменше у 2020 році не будуть виконані.

Виконання судових рішень заблоковано також в інших справах, оскільки Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" продовжено строки на апеляційне оскарження рішення.