Велика палата Конституційного Суду України Ухвалою від 6 грудня 2018 року № 10-уп/2018 закрила конституційне провадження у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини другої статті 26 Закону України "Про Національну поліцію" від 2 липня 2015 року № 580-VIII (далі - Закон).

Не погоджуючись із закриттям конституційного провадження у цій справі, вважаю за доцільне на підставі статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" викласти окрему думку стосовно зазначеної ухвали.

1. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Лутковська В.В. 13 лютого 2017 року звернулася до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини другої статті 26 Закону.

Конституційний Суд України Ухвалою від 20 грудня 2017 року № 12-у/2017 відкрив конституційне провадження у справі, а Ухвалою від 14 березня 2018 року № 3-уп/2018 визнав за доцільне провести розгляд справи на пленарному засіданні Великої палати Конституційного Суду України у формі усного провадження.

У процесі підготовки справи до розгляду суддя-доповідач звернувся із запитами до органів державної влади та вищих навчальних закладів з метою з'ясувати їхні позиції стосовно питань, порушених у конституційному поданні. Аналіз отриманих відповідей дає мені підстави стверджувати про перспективність розгляду питання щодо конституційності зберігання, використання та поширення біометричних даних у вигляді зразків ДНК осіб, затриманих за підозрою у вчиненні правопорушень.

Наведене безумовно вказує на те, що Уповноважений Верховної Ради України з прав людини порушив надзвичайно важливе питання конституційного рівня, адже виникла потреба у з'ясуванні розумного співвідношення між необхідністю захисту фундаментального права людини на приватність та потребою впровадження новітніх інформаційних технологій у процеси виявлення, попередження та профілактики правопорушень, боротьби з організованою злочинністю, тероризмом.

Так, на мою думку, варті уваги питання відсутності в Законі диференційованого підходу визначення кола осіб, стосовно яких уможливлюється збір інформації; необхідності збору зразків ДНК залежно від ступеня тяжкості та характеру правопорушення; визначення обставин, за яких можуть відбиратись у особи зразки ДНК; відсутності судового контролю за збором зразків ДНК тощо.

У більшості країн-членів Ради Європи зразки ДНК дозволено збирати лише в рамках провадження у кримінальних справах у осіб, підозрюваних у скоєнні злочинів мінімального ступеня тяжкості. У переважній більшості держав, у яких функціонують бази даних ДНК, зразки та отримані з них профілі ДНК повинні бути видалені або знищені одразу або протягом певного обмеженого терміну після винесення особі виправдувального вироку або зняття з неї усіх звинувачень. У деяких державах дозволяється певна обмежена кількість винятків з цього принципу-1.

У зв'язку з тим, що за час функціонування Конституційного Суду України перед ним не порушували питання конституційності формування правоохоронними органами баз (банків) біометричних даних у вигляді зразків ДНК, то, на мою думку, у цій справі можна було сформувати нові та розвинути існуючі юридичні позиції щодо розуміння конституційних норм та принципів, зокрема частин першої, другої статті 32 Основного Закону України .

2. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Денісова Л.Л. 13 червня 2018 року звернулася до Конституційного Суду України із заявою про відкликання конституційного подання щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини другої статті 26 Закону.