Враховуючи необхідність забезпечення однакового правозастосування у справах про визначення місця проживання дитини відповідно до вимог національного сімейного законодавства, а також врахування практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), яка відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" є джерелом права, звертаємо увагу на таке.

01 липня 2017 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі "М. Є. проти України", яке набуде статусу остаточного відповідно до порядку, передбаченого пунктом 2 статті 44 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (Конвенція)-1. У цьому рішенні ЄСПЛ констатував порушення Україною права заявника, гарантованого статтею 8 "Право на повагу до приватного і сімейного життя" Конвенції, у зв'язку з рішеннями національних судів про визначення місця проживання дитини заявника.

У справі "М. Є. проти України" заявник скаржився, зокрема, на неналежний розгляд національними судами справи про визначення місця проживання його доньки. Цю скаргу заявника ЄСПЛ визнав за доцільне розглядати саме у контексті статті 8 Конвенції.

Відповідно до обставин справи заявник має малолітню доньку, 2008 року народження, з матір'ю якої, громадянкою В., заявник зареєстрував шлюб у цьому ж році. Після народження доньки заявник та В. разом із дитиною проживали у м. Суми в квартирі заявника спільно з його батьками, які допомагали у догляді за дитиною. З часом відносини між заявником та В. погіршилися, і 20 вересня 2011 року В. без відома заявника забрала доньку і переїхала з нею жити в інше місце, не повідомивши заявника про їх нове місце проживання. Як пізніше було встановлено національними судами, В. разом із донькою переїхала у селище поблизу м. Суми та проживала там разом зі своїм дядьком Ф. Лише у грудні 2011 року заявник з'ясував місцезнаходження В. та доньки, забравши останню до своєї квартири у м. Суми. При цьому заявник стверджував, що помітив на тілі доньки синці, у зв'язку з чим наступного дня була здійснена медична експертиза наявних на її тілі ушкоджень. За результатами проведеної експертизи заявником було ініційовано кримінальне провадження щодо виявлених у доньки тілесних ушкоджень, які, як стверджувала дитина, були завдані її матір'ю. У подальшому це кримінальне провадження було закрите, зокрема у зв'язку з тим, що не було встановлено ступінь тяжкості завданих дитині тілесних ушкоджень.

Після повернення до м. Суми дитина продовжувала жити із заявником та його батьками, а В. зустрічалася з нею лише у присутності заявника. У 2012 році було відкрите кримінальне провадження за заявою матері заявника у зв'язку з тим, що донька заявника, за її словами, зазнала сексуального насильства під час проживання з В. та Ф. Це кримінальне провадження неодноразово закривалося, але станом на 20 січня 2016 року розслідування ще тривало.

У червні 2012 року Зарічний районний суд м. Суми ухвалив рішення про розірвання шлюбу між заявником і В. та визначив місце проживання їх доньки разом із матір'ю. Суд своє рішення в частині визначення місця проживання дитини разом із матір'ю обґрунтував положеннями Декларації прав дитини ООН 1959 року, Конвенції про права дитини та статті 161 Сімейного кодексу України, зазначивши про відсутність у справі виняткових обставин, які могли б виправдати розлучення дитини зі своєю матір'ю. Суди апеляційної та касаційної інстанцій визнали рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, а твердження заявника про викрадення дитини її матір'ю, сексуальне та фізичне насильство щодо дитини такими, що не знайшли підтвердження.

У зв'язку з цим заявник у своїй заяві до ЄСПЛ стверджує, що національні суди не здійснили належної оцінки доказів та не дослідили належним чином всіх обставин справи при визначенні місця проживання його доньки. Заявник стверджує, що суди під час вирішення цього питання повинні були керуватись принципом "найкращих інтересів дитини".

Стаття 8 Конвенції гарантує кожному право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції (пункт 1). При цьому зазначена стаття містить застереження, згідно з яким органи державної влади не можуть утручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (пункт 2).

Здійснюючи оцінку обґрунтованості скарг заявника, ЄСПЛ передусім зазначив, що у цій справі очевидним є те, що рішення суду про визначення місця проживання дитини становило втручання у сімейне життя заявника. Так само у ЄСПЛ не виникло жодних сумнівів у тому, що оскаржуване рішення мало певне підґрунтя в національному праві, зокрема норми статті 161 Сімейного кодексу України, та переслідувало законну мету щодо захисту "прав та свобод інших осіб", а конкретно - дитини. Разом із тим постало питання про те, чи було втручання "необхідним у демократичному суспільстві" у значенні пункту 2 статті 8 Конвенції.