Відповідно до положень ст. 533 Кримінального процесуального кодексу від 13.04.2012 ( КПК) вирок або ухвала суду, які набрали законної сили, обов'язкові для осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, а також для усіх фізичних та юридичних осіб, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх службових осіб, і підлягають виконанню на всій території України. За правилами ч. 1 ст. 535 КПКсудове рішення, що набрало законної сили, якщо інше не передбачено нормами КПК, звертається до виконання не пізніш як через три дні з дня набрання ним законної сили або повернення матеріалів кримінального провадження до суду першої інстанції із суду апеляційної чи касаційної інстанції або Верховного Суду України.

Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у кримінальному провадженні, вирішує суддя суду першої інстанції одноособово, якщо інше не передбачено нормами КПК.

Відповідно до ст. 537 КПК під час виконання вироків суд має право вирішувати такі питання: 1) про відстрочку виконання вироку; 2) про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання; 3) про заміну невідбутої частини покарання більш м'яким; 4) про звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років; 5) про направлення для відбування покарання жінок, звільнених від відбування покарання внаслідок їх вагітності або наявності дітей віком до трьох років; 6) про звільнення від покарання за хворобою; 7) про застосування до засуджених примусового лікування та його припинення; 8) про направлення звільненого від покарання з випробуванням для відбування покарання, призначеного вироком; 9) про звільнення від призначеного покарання з випробовуванням після закінчення іспитового строку; 10) про заміну покарання відповідно до ч. 5 ст. 53, ч. 3 ст. 57, ч. 1 ст. 58, ч. 1 ст. 62 Кримінального кодексу України (КК); 11) про застосування покарання за наявності кількох вироків; 12) про тимчасове залишення засудженого у слідчому ізоляторі або переведення засудженого з арештного дому, виправного центру, дисциплінарного батальйону або колонії до слідчого ізолятора для проведення відповідних процесуальних дій під час досудового розслідування кримінальних правопорушень, вчинених іншою особою або цією самою особою, за які вона не була засуджена, чи у зв'язку з розглядом справи в суді; 13) про звільнення від покарання і пом'якшення покарання у випадках, передбачених частинами 2,3 ст. 74 КК; 14) інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку.

У 2015-2016 роках Верховною Радою України прийнято ряд законодавчих актів, що встановлюють правові підстави для розгляду судами під час виконання вироків й інших питань.

Зокрема, 24.12.2015 набув чинності Закон України від 26.11.2015 № 838-VIII"Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув'язнення у строк покарання", яким було внесено зміни до ч. 5 ст. 72 КК, що стосуються перерахунку строку попереднього ув'язнення.

Крім цього, Законом України від 07.09.2016 № 1491-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення доступу до правосуддя осіб, які утримуються в установах попереднього ув'язнення та виконання покарань" (набув чинності з 08.10.2016) перелік питань, що розглядаються судами в порядку виконання вироку та передбачено у ст. 537 КПК, доповнено пунктами 13-1, 13-2, 13-3, на підставі чого до повноважень суду також належить вирішення питань про оскарження інших рішень, дій чи бездіяльності адміністрації установи виконання покарань; про застосування заходу стягнення до осіб, позбавлених волі, у виді переведення засудженого до приміщення камерного типу (одиночної камери); про зміну обов'язків, покладених на засудженого, звільненого від відбування покарання з випробуванням.

Відповідно до ч. 9 ст. 539 КПК розгляд справ щодо питань, визначених у пункті 13-1 ч. 1 ст. 537 КПК, здійснюється в порядку адміністративного судочинства. Таким чином, вирішення питань про оскарження інших рішень, дій чи бездіяльності адміністрації установи виконання покарань належить здійснювати у порядку адміністративного судочинства, що забезпечує на законодавчому рівні визначення ефективного засобу юридичного захисту засудженого в аспекті вирішення питань, пов'язаних із правовим режимом відбуванням покарання в установах виконання покарань, що не підлягають розгляду у порядку, визначеному кримінальним процесуальним законодавством.

При цьому наведені законодавчі зміни надають можливість усунути законодавчі прогалини, що призвели до порушення ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, які констатовані у кількох рішеннях Європейського суду з прав людини проти України, зокрема, у п. 113 рішення Європейського суду з прав людини від 23.10.2014 у справі "Вінтман проти України", в якому цей міжнародний судовий орган встановив порушення ст. 8 в поєднанні із ст. 13 Конвенції через відсутність засобів ефективного юридичного захисту заявника, а саме: відсутність ясності як у законодавстві, так і в судовій практиці стосовно підсудності адміністративним судам рішень пенітенціарних органів про переведення засуджених з однієї колонії до іншої.

Зазначені питання перебувають за межами дослідження узагальнення з огляду на те, що його об'єктом є практика постановлення ухвал про вирішення питань, пов'язаних з виконанням вироку, за 2014-2015 роки.

Згідно з вимогами ст. 539 КПК питання, які виникають під час та після виконання вироку, вирішуються судом за клопотанням (поданням) прокурора, засудженого, його захисника, законного представника, органу або установи виконання покарань, а також інших осіб, установ або органів у випадках, встановлених законом.

Потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та інші особи мають право звертатися до суду з клопотаннями про вирішення питань, які безпосередньо стосуються їх прав, обов'язків чи законних інтересів.

Клопотання (подання) про вирішення питання, пов'язаного із виконанням вироку, подається:

1) до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого засуджений відбуває покарання, - у разі необхідності вирішення питань, передбачених пунктами 2-4, 6, 7 (крім клопотання про припинення примусового лікування, яке подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться установа або заклад, в якому засуджений перебуває на лікуванні) ч. 1 ст. 537 КПК;

2) до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого виконується вирок, - у разі необхідності вирішення питань, передбачених пунктами 10 (у частині клопотань про заміну покарання відповідно до ч. 3 ст. 57, ч. 1 ст. 58, ч. 1 ст. 62 КК), 11, 13 ч. 1 ст. 537 КПК;

3) до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого проживає засуджений, - у разі необхідності вирішення питань, передбачених пунктами 5, 8, 9 ч. 1 ст. 537 КПК;

4) до суду, який ухвалив вирок, - у разі необхідності вирішення питань, передбачених пунктами 1, 10 (в частині клопотання про заміну покарання відповідно до ч. 5 ст. 53 КК), 12 (у разі якщо вирішення питання необхідне в зв'язку із здійсненням судового розгляду, воно вирішується судом, який його здійснює), 14 ч. 1 ст. 537, ст. 538 КПК.

Результати аналізу надісланих для узагальнення матеріалів дають підстави для висновку про те, що у переважній кількості випадків суди правильно застосовували кримінальне процесуальне законодавство в частині правових наслідків порушення положень КПК про територіальну підсудність розгляду подань (клопотань) про вирішення питань, пов'язаних з виконанням вироку.

Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 539 КПК клопотання (подання) про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання та про заміну невідбутої частини покарання більш м'яким подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого засуджений відбуває покарання. В деяких випадках суди, встановивши, що подане клопотання (подання) перебуває за межами його підсудності, постановляли ухвалу про повернення подання або клопотання, у якій роз'яснювали заявнику право звернення до суду за місцем відбування покарання із клопотанням про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.

Наприклад, ухвалою Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 14.05.2015 клопотання А. про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання повернуто заявнику, як таке, що не підлягає розгляду в Тернівському районному суді м. Кривого Рогу Дніпропетровської області. Своє рішення місцевий суд мотивував тим, що згідно з повідомленням Криворізького СІЗО УДПтСУ у Дніпропетровській області засуджений відбуває покарання у кримінально-виконавчій установі в м. Синельникове Дніпропетровської області, тому його клопотання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання слід повернути заявнику, як таке, що не підлягає розгляду в Тернівському районному суді м. Кривого Рогу Дніпропетровської області, та роз'яснив засудженому право звернення до суду за місцем відбування покарання із клопотанням про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.

Інший приклад.Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 03.12.2014 клопотання про заміну невідбутої частини покарання більш м'яким повернуто засудженому Ш., оскільки під час його подання порушено правила підсудності, визначені у ч. 2 ст. 539 КПК. Заявник, засуджений Ш., відбуває покарання у виді позбавлення волі у Держівській ВК № 10, яка розташована у с. Держів Миколаївського району Львівської області, але на час подання клопотання тимчасово перебував у Київському СІЗО у зв'язку з його доставкою до ВССУ. На підставі того, що місцем відбування покарання Ш. є Держівська ВК № 10, що розташована у с. Держів Миколаївського району Львівської області, то відповідно до ч. 2 ст. 539 КПК клопотання Ш. про заміну невідбутої частини покарання більш м'яким має бути подано до місцевого суду Миколаївського району Львівської області, а не до Шевченківського районного суду м. Києва - за місцем розташування Київського СІЗО. Зазначена ухвала набрала законної сили та не оскаржувалась до Апеляційного суду м. Києва (провадження № 1- в/761/1019/2014).

Разом з тим в судовій практиці мав місце інший підхід, коли суди, встановивши, що клопотання (подання) про вирішення питання, пов'язаного звиконанням вироку, є йому непідсудним, постановляли ухвалу про відмовуу задоволенні клопотання.

Наприклад, засуджений О. звернувся до Люботинського міського суду Харківської області з клопотанням про звільнення його від відбування покарання за хворобою - О. було проведено високу ампутацію нижніх кінцівок.У Люботинському міському суді Харківської області при розгляді подання про звільнення О. від відбування покарання на підставі п. 6 ч. 1 ст. 537 КПК було встановлено, що він був засуджений вироком Люботинського міського суду Харківської області від 16.07.2014 за ч. 2 ст. 185 КК та йому було призначено покарання у виді позбавлення волі на 3 роки та на підставі ст. 75 КК звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 2 роки. Ухвалою Люботинського міського суду Харківської області від 12.05.2015 звільнення від відбування покарання було скасовано, а О. направлено для відбування покарання у виді 3 років позбавлення волі.

Ухвалою Люботинського міського суду Харківської області від 19.06.2015 в задоволенні клопотання було відмовлено. Суд в своєму рішенні зазначив, що відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 539 КПК клопотання про вирішення питання, пов'язаного із виконанням вироку, подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого засуджений відбуває покарання, - у разі необхідності вирішення питань, передбачених пунктами 2-4, 6, 7 ч. 1 ст. 537 КПК, а оскільки засудженим не було надано суду докази того, що він відбуває покарання в межах територіальної юрисдикції Люботинського міського суду, то в задоволенні його клопотання було відмовлено у зв'язку з порушеннями правил підсудності.

Апеляційний суд Харківської області, скасовуючи ухвалу Люботинського міського суду Харківської області, зазначив, що суд першої інстанції, відмовивши в задоволенні клопотання засудженого, спирався на п. 6 ч. 1 ст. 537 КПК, відповідно до якого питання про звільнення засудженого від відбування покарання за хворобою повинен вирішувати районний суд, в межах територіальної юрисдикції якого засуджений відбуває покарання, однак місцевим судом інформації щодо наведеного питання встановлено не було. Також суд апеляційної інстанції вказав, що відповідно до ст. 539 КПК участь прокурора, засудженого, його захисника і законного представника у судовому розгляді клопотання щодо вирішення питань з виконання вироку є обов'язковою, однак суд першої інстанції розглянув справу за відсутності прокурора, в той час, коли незалежно від того, чи сповіщений прокурор про час, дату, та місце розгляду справи, його участь є обов'язковою за нормами наведених статей кримінального процесуального закону.

За результатами повторного розгляду клопотання про звільнення від відбування покарання за п. 6 ч. 1 ст. 537 КПК О. Люботинський міський суд Харківської області відмовив в його задоволенні, спираючись на те, що захисник засудженого не надав докази, які свідчили б, що засуджений відбуває покарання в установі виконання покарань, яка розташована на території м. Люботин, або у інший спосіб відбуває покарання.

Відмовляючи в задоволенні апеляційної скарги на ухвалу Люботинського міського суду Харківської області від 08.12.2015, Апеляційний суд Харківської області зазначив, що суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання на підставі того, що засудженому з таким клопотанням необхідно звертатися до суду, в межах територіальної юрисдикції якого він відбуває покарання.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дотримався позиції про обґрунтованість відмови судом у задоволенні клопотання про звільнення від покарання за хворобою на підставі недотримання заявником положень ч. 2 ст. 537 КПК про підсудність розгляду питань, пов'язаних з виконанням вироку.

В іншому випадку ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 03.02.2014 (№ 1-в/761/49/2014) відмовлено у задоволенні клопотання засудженого К. про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання у зв'язку з тим, що К. відбував покарання у Полицькій виправній колонії № 76, яка знаходиться за межами територіальної юрисдикції Шевченківського районного суду м. Києва.

У судовій практиці були випадки, коли суд, встановивши, що клопотання (подання) про застосування покарання за наявності декількох вироків подано до суду з порушенням вимог п. 2 ч. 2 ст. 539 КПК постановляв ухвалу про відмову у його розгляді. Так, ухвалою Цюрупинського районного суду Херсонської області від 30.01.2014 відмовлено у розгляді клопотання начальника Маневицької виправної колонії УДПтС у Волинській області щодо вирішення питання про застосування покарання стосовно засудженого Х., та вирішення питання про приєднання вироку Білозерського районного суду від 27.03.2012.

Обґрунтовуючи своє рішення, суд зазначив, що вирокомЦюрупинського районного суду Херсонської області від 10.04.2013 Х. остаточно призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на чотири роки, на підставі ч. 4 ст. 70 КК за сукупністю злочинів, з урахуванням покарання, призначеного вироком Дніпровського районного суду м. Херсона від 20.02.2013. Строк відбування покарання обчислювати з 10.04.2013. Крім цього, вироком Білозерського районного суду Херсонської області Х. також був засуджений зач. 2 ст. 185 КК, на підставі ч. 4 ст. 70 КК, шляхом часткового складання покарань за вироком Дніпровського районного суду м. Херсона від 20.02.2013, призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки. При ухваленні вироку від 10.04.2013 Цюрупинському районному суду Херсонської області не було відомо про наявність вироку Білозерського районного суду Херсонської області.

Відповідно до п. 11 ч. 1 ст. 537 КПК під час виконання вироків суд, визначений ч. 2 ст. 539 КПК, має право вирішувати питання про застосування покарання за наявності кількох вироків.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 539 КПК клопотання (подання) про вирішення питання, пов'язаного із виконанням вироку, подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого виконується вирок, - у разі необхідності вирішення питань, передбачених, зокрема, і п. 11 ч. 1 ст. 537 КПК.

Таким чином, у судовому рішенні вказано, що зазначене клопотання не підлягає розгляду Цюрупинським районним судом, оскільки відповідно до зазначених вище положень статей 537, 539 КПК, питання про застосування покарання за наявності кількох вироків вирішується судом, в межах територіальної юрисдикції якого виконується вирок.

Варто зазначити, що відповідно до ч. 3 ст. 539 КПК клопотання про вирішення питання, пов'язаного із виконанням вироку, розглядається протягом десяти днів з дня його надходження до суду суддею одноособово згідно з правилами судового розгляду, передбаченими статтями 318 - 380 КПК, з урахуванням положень розділу VIII КПК "Виконання судових рішень".

Зазначені вище статті викладені у главах 28 та 29 КПК ("Судовий розгляд" та "Судові рішення")та безпосередньо не передбачають такого процесуального рішення, як повернення клопотання на підставі порушення правил підсудності. Разом із тим кримінальне процесуальне та кримінально-виконавче законодавство у багатьох випадках встановлює часові обмеження щодо права на звернення з відповідним клопотанням у разі відмови у його задоволенні. Наприклад, у разі відмови суду щодо умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або заміни невідбутої частини покарання більш м'яким повторне подання в цьому питанні щодо осіб, засуджених за тяжкі і особливо тяжкі злочини до позбавлення волі на строк не менше п'яти років, може бути внесено не раніше як через один рік з дня винесення постанови про відмову, а щодо засуджених за інші злочини та неповнолітніх засуджених - не раніше як через шість місяців.

З огляду на наведені положення та враховуючи, що у випадку недотримання суб'єктом звернення правил територіальної підсудності, визначеної у ст. 539 КПК, суд не здійснює розгляд по суті клопотання, вважаємо, що встановивши, що клопотання (подання) є не підсудним, суд з урахуванням положень ст. 539 КПК вправі прийняти рішення про повернення відповідного клопотання, що забезпечить право суб'єкта звернення на доступ до правосуддя до належного суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 539 КПК питання, які виникають під час та після виконання вироку вирішуються судом за клопотанням (поданням) прокурора, засудженого, його захисника, законного представника, органу або установи виконання покарань, а також інших осіб, установ або органів у випадках, встановлених законом.

Потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та інші особи мають право звертатися до суду з клопотаннями про вирішення питань, які безпосередньо стосуються їх прав, обов'язків чи законних інтересів.

За правилами ч. 5 ст. 539 КПК у судове засідання викликаються засуджений, його захисник, законний представник, прокурор. Про час та місце розгляду клопотання (подання) повідомляються орган або установа виконання покарань, що відає виконанням покарання або здійснює контроль за поведінкою засудженого; лікарська комісія, що дала висновок стосовно питань застосування до засудженого примусового лікування або його припинення, у випадку розгляду відповідних питань; спостережна комісія, служба у справах дітей, якщо розглядається погоджене з ними клопотання; цивільний позивач і цивільний відповідач, якщо питання стосується виконання вироку в частині цивільного позову, інші особи у разі необхідності.

Результати аналізу судової практики свідчать про наявність окремих проблемних питань, пов'язаних з визначенням суб'єктів, які мають право на звернення до суду з клопотанням (поданням) про вирішення питань, пов'язаних з виконанням вироку.

З досліджених в ході узагальнення матеріалів вбачається, що такі питання виникали переважно в контексті розгляду клопотань про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання або заміну невідбутої частини покарання більш м'яким.

Разом з тим у ч. 3 ст. 154 Кримінального-виконавчого кодексу України (КВК) передбачено, що стосовно засудженого, щодо якого відповідно до статей 81, 82 КК може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання абозаміну невідбутої частини покарання більш м'яким, орган або установа виконання покарань у місячний термін надсилає клопотання до суду у порядку, встановленому кримінальним процесуальним законодавством. Також адміністрація органу або установи виконання покарань після відбуття засудженим установленої КК частини строку покарання зобов'язана в місячний термін розглянути питання щодо можливості представлення його до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання абозаміни невідбутої частини покарання більш м'яким.

У судовій практиці мали місце випадки, коли суди відмовляли у задоволенні клопотань про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання або про заміну невідбутої частини покарання більш м'яким, якщо вони були подані суб'єктами, іншими ніж орган або установа виконання покарань, тобто керуючись положеннями ч. 3 ст. 154 КВК. Так, ухвалою Білозерського районного суду Херсонської області від 14.10.2014 відмовлено у задоволенні клопотання про умовно-дострокове звільнення засудженого Г. від покарання, у виді 7 років 6 місяців позбавлення волі з конфіскацією всього майна. Відмовляючи в задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив із того, що питання про умовно-дострокове звільнення засуджених відповідно до положень ч. 3 ст. 154 КВК вирішується судом за клопотанням установи виконання покарань, а засуджений не може порушувати питання перед судом про умовно-дострокове звільнення за відсутності відповідного клопотання установи виконання покарань. Ухвалою колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Херсонської області від 03.12.2014 скасовано ухвалу Білозерського районного суду Херсонської області від 14.12.2014. При цьому колегія суддів вказала на те, що відповідно до положень ч. 1 ст. 539 КПК право на звернення до суду із клопотанням про вирішення питань, пов'язаних із виконанням вироку, зокрема про умовно-дострокове звільнення, надано засудженому, його захиснику, прокурору, законному представнику, органу або установі виконання покарань, а також іншим особам, установам або органам у випадках, встановлених законом.

У випадку, що розглядається, суд апеляційної інстанції керувався тим, що коло суб'єктів, які мають право подати клопотання (подання) про умовно-дострокове звільнення від відбування покаранняабо заміну невідбутої частини покарання більш м'яким, визначається ч. 1 ст. 539 КПК, тоді як ст. 154 КВК визначено порядок вирішення питання про застосування до засудженого умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або заміну невідбутої частини покарання більш м'яким лише двом із суб'єктів, зазначених у ч. 1 ст. 539 КПК, а саме - органом або установою виконання покарань.

Також в деяких випадках суди, дійшовши висновку про те, що засуджений не належать до суб'єктів заявлення клопотання про умовно-дострокове звільнення або заміну невідбутої частини покарання більш м'яким, постановляли ухвалу не про відмову у задоволенні клопотання, а про повернення клопотання заявнику. Наприклад, ухвалою Селидівського міського суду від 04.09.2015 прийнято рішення про повернення заяви засудженого В. про його умовно-дострокове звільнення від відбування покарання з тих підстав, що згідно з вимогами ч. 3 ст. 154 КВК з таким клопотанням до суду може звернутися лише орган виконання покарання. Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 22.12.2015 апеляційна скарга засудженого була залишена без задоволення, а ухвала суду - без зміни, оскільки, на думку апеляційного суду, суд першої інстанції обґрунтовано послався на положення ч. 3 ст. 154 КВК і з цих підстав відмовив засудженому у прийнятті до розгляду звернення останнього.

Таким чином, за існуючого правового регулювання з урахуванням положень ст. 154 КВК клопотання про застосування до засудженого умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або заміну невідбутої частини покарання більш м'яким може бути заявлено органом або установою виконання покарань. Питання про можливість розгляду та задоволення відповідного клопотання, поданого засудженим, залежить від таких обставин, як: виконання/невиконання органом або установою виконання покарань обов'язків, визначених ч. 3 ст. 154 КВК, встановлення під час судового розгляду факту бездіяльності суб'єктів, визначених у ч. 3 ст. 154 КВК щодо своєчасності звернення до суду із відповідним поданням про умовно-дострокове звільнення засудженого або заміни призначеного судом покарання більш м'яким, що порушує права засудженого на вирішення питання про можливість застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання тощо.

У судовій практиці також були випадки звернення до суду осіб, не передбачених ч. 1 ст. 539 КПК, з апеляційною скаргою на ухвалу суду про задоволення клопотання про заміну невідбутої частини покарання більш м'яким, заявленого засудженим або його захисником. Так, ухвалою Іллічівського районного суду м. Маріуполь Донецької області від 28.10.2014 задоволено клопотання С., захисника засудженого К., про заміну йому невідбутої частини покарання у виді позбавлення волі на виправні роботи та звільнення від додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами строком на два роки. На зазначену ухвалу було подано апеляційну скаргу Ч., яка була цивільним позивачем у кримінальному провадженні, за результатами якого стосовно засудженого К. було постановлено обвинувальний вирок. Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 12.01.2015 повернув апеляційну скаргу заявниці, посилаючись на положення ч. 1 ст. 393 КПК, відповідно до яких цивільний позивач має право подати апеляційну скаргу у частині, що стосується його інтересів, але в межах вимог заявлених у суді першої інстанції. Проте Ч. не була учасником судового провадження щодо розгляду клопотання захисника С. про заміну засудженому К. невідбутої частини покарання у виді позбавлення волі виправними роботами, а ухвала суду, постановлена за результатами розгляду зазначеного клопотання, не стосується її інтересів як цивільного позивача. (№ 264/8379/ 14-к).

Доцільно погодитись з такою позицією апеляційного суду, оскільки, по-перше, ст. 393 КПК чітко регламентує коло осіб та підстави оскарження судових рішень, а, по-друге, кримінальне процесуальне законодавство не передбачає положень про врахування думки потерпілого під час вирішення розгляду судом клопотання (подання) про заміну невідбутої частини покарання більш м'яким.

До осіб, яким згідно з ч. 1 ст. 539 КПК надано право подавати клопотання про вирішення питань, які виникають під час та після виконання вироку, належить засуджений, його законний представник та його захисник, які не завжди мають можливість отримати у кримінально - виконавчій установі відомості та документи, необхідні для розгляду клопотання.

З наданих для узагальнення матеріалів вбачається, що в ряді випадків клопотання, подані зазначеними особами, не містили посилання на докази, якими обґрунтовуються висловлені у клопотаннях доводи. В інших випадках до клопотань не долучались завірені копії вироку та/або ухвал суду апеляційної чи касаційної інстанцій, характеристика з установи відбування покарання, довідка про стягнення та заохочення, про працевлаштування та інші відомості, правова оцінка яких дає змогу зробити висновок про особу засудженого, його поведінку та обґрунтованість клопотання.

Так, до Полтавського районного суду Полтавської області надійшло клопотання А., засудженого вироком Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 15.06.2011 за ч.3ст. 364 КК, ч.1ст. 366 КК, про приведення вироку у відповідність до чинного законодавства в зв'язку з прийняттям Закону України від 21.02.2014 "Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо імплементації до національного законодавства положень статті 19 Конвенції ООН проти корупції".Ухвалою від 11.03.2014 клопотання повернуто заявнику для належного оформлення, виходячи з того, що засуджений не надав копію вироку Апеляційного суду Волинської області від 30.11.2010, з урахуванням якого А. призначено покарання Ковельським міськрайонним судом Волинської області від 15.06.2011, що унеможливлює розгляд клопотання засудженого. На підставі викладеного суд дійшов висновку про необхідність повернення клопотання засудженому для належного оформлення.

Разом з тим ні у розділі VIII КПК "Виконання судових рішень", ні у статтях 318 - 380 КПК, які регламентують правила судового розгляду за якими відповідно до ч. 3 ст. 539 КПК розглядаються такі клопотання (подання), не передбачено ні вимог до їх "належного оформлення", ні процесуальних наслідків неповного викладу обставин у клопотанні або відсутності додатків до нього у виді його повернення заявнику.

З наданих для узагальнення матеріалів вбачається, що в деяких випадках, суди, отримавши клопотання засудженого про застосування умовно-дострокового звільнення, без додатків, необхідних для розгляду клопотання, направляли до кримінально-виконавчої установи ухвалу про виклик її представників у судове засідання та зобов'язання надати матеріали, необхідні для розгляду клопотання: письмову характеристику засудженого, довідку про відбутий ним строк покарання на день направлення матеріалів до суду, особову справу тощо. Так, ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 09.06.2015 відмовлено у задоволенні клопотання засудженого А. про умовно-дострокове звільнення. У судове засідання було викликано представника Сокальської ВК № 47, який щодо задоволення клопотання заперечив, обґрунтовуючи їх доказами, викладеними у матеріалах, наданих суду на його вимогу, в тому числі довідкою про накладення на А. дисциплінарних стягнень. Так, А., відбуваючи покарання, лише один раз заохочувався адміністрацією установи, проте допустив 10 порушень режиму утримання, за що сім разів притягався до дисциплінарної відповідальності. Крім цього, одне стягнення було не знято на час подання вказаного клопотання. Таким чином, суд дійшов висновку про те, що А. своєю поведінкою не довів своє виправлення (№ 454/1225/15-к).

Проте судовий розгляд клопотань (подань) про вирішення питань, пов'язаних з виконанням вироку, здійснюється за правилами судового розгляду, визначеними статтями 318 - 380 КПК, з чого випливає обов'язковість дотримання судом принципу змагальності сторін та свободи в поданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (ст. 22 КПК). На підставі викладеного суд за своєю ініціативою, за відсутності відповідного клопотання сторони, не може витребувати докази. Тому з практикою витребування судом з органу або установи виконання покарань доказів для обґрунтування клопотання можна погодитись лише у випадку, коли це процесуальне рішення ґрунтується на відповідному клопотанні особи-заявника.

Вимоги до матеріалів про умовно-дострокове звільнення, які подають органи та установи виконання покарань, передбачені Наказом Міністерства юстиції України від 08.06.2012 № 847/5 "Про затвердження Інструкції про роботу відділів (груп, секторів, старших інспекторів) контролю за виконанням судових рішень установ виконання покарань та слідчих ізоляторів". Згідно з вимогами п. 6.8 зазначеного Наказу подання має містити анкетні дані, у тому числі про наявність чи відсутність непогашених та не знятих судимостей, про відбуту частину строку покарання, поведінку, ставлення до праці та навчання за весь час відбування покарання, до якого долучаються висновок комісії установи (СІЗО), характеристика на засудженого, дані про достроково не зняті або не погашені у встановленому законом порядку стягнення, та особова справа.

У разі невиконання зазначених вимог та відсутності можливості усунути ці недоліки у судовому засіданні суди, керуючись п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 № 2 "Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м'яким", постановляють ухвалу про повернення матеріалів для відповідного оформлення.

У ряді випадків суди не брали до уваги п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 № 2 "Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м'яким". Наприклад, ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 15.04.2014 скасовано ухвалу Олександрівського районного суду Кіровоградської області від 04.03.2014 про повернення для доопрацювання подання начальника Олександрівського ВЦ № 104 про умовно-дострокове звільнення від покарання А., засудженого вироком Довгінцевского районного суду м. Кривого рогу Дніпропетровської області за ч. 2 ст. 121 КК на 10 років позбавлення волі. Ухвалою Білоозерського районного суду Херсонської області від 06.09.2012 на підставі ст. 82 КК невідбута частина покарання 3 роки 10 місяців 22 дні замінено на обмеження волі. Колегія суддів Апеляційного суду Кіровоградської області мотивувала своє рішення тим, що, відповідно до вимог статей 537, 539 КПК, за наслідками розгляду клопотань (подань), які вирішуються на стадії виконання вироків, суд постановляє ухвалу, якою задовольняє подання або відмовляє у його задоволенні. У даному випадку суд постановив ухвалу, якою безпідставно повернув подання начальника Олександрівського ВЦ № 104 про застосування до засудженого А. умовно-дострокового звільнення від покарання, що не передбачено кримінальним процесуальним законом (№ 397/320/14-к).

Повертаючись до питання правової обґрунтованості повернення заявникам матеріалів клопотання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання або заміну невідбутої частини покарання більш м'яким, необхідно звернути увагу на таке. По-перше, виконання вимог Інструкції про роботу відділів (груп, секторів, старших інспекторів) контролю за виконанням судових рішень установ виконання покарань та слідчих ізоляторів є обов'язком службових осіб кримінально-виконавчих установ, а не засуджених та захисників. По-друге, кримінально-виконавче законодавство не передбачає обов'язку видачі особової справи, характеристики та інших матеріалів, необхідних для розгляду клопотання про умовно-дострокове звільнення або заміну невідбутої частини покарання більм м'яким, на вимогу засуджених або захисників.

З огляду на це у випадках неможливості забезпечити подання зазначених документів самостійно сторонам необхідно подавати судам відповідні клопотання. При задоволенні таких клопотань суд направляє у кримінально-виконавчі установи ухвали про витребування відомостей та документів, зазначених у клопотанні.

Результати аналізу судової практики дають підстави для висновку про те, що значну кількість ухвал судів першої інстанції, постановлених в порядку виконання вироків із призначенням нового судового розгляду, скасовано через проведення судових засідань за відсутності засуджених, належним чином не повідомлених про день, час та місце судового розгляду. При цьому з наведеної підстави скасовувались ухвали незалежно від виду клопотання, що подавалось до суду (про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, звільнення за хворобою, скасування випробування, застосування акту амністії тощо) і незалежно від суб'єкта звернення.

Так, ухвалою колегії суддів від 21.05.2014 скасовано ухвалу Суворовського районного суду м. Херсона від 31.03.2014, якою відмовлено у задоволенні клопотання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання щодо П. із направленням справи на новий судовий розгляд. Судом апеляційної інстанції встановлено, що судовий розгляд клопотання відбувався за відсутності засудженого П. Доказів повідомлення П. про судове засідання у матеріалах справ апеляційним судом не виявлено, що є прямим порушенням вимог ч. 5 ст. 539 КПК . Відповідно до ст. 407 КПК за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на ухвалу суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право, скасувати ухвалу і призначити новий розгляд у суді першої інстанції у зв'язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, до яких відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 412 КПК належить обставина розгляду провадження за відсутності обвинуваченого.

Відповідно до ч. 5 ст. 539 КПК у судове засідання викликаються засуджений, його захисник, законний представник, прокурор. Про час та місце розгляду клопотання (подання) повідомляються орган або установа виконання покарань, що відає виконанням покарання або здійснює контроль за поведінкою засудженого; лікарська комісія, що дала висновок стосовно питань застосування до засудженого примусового лікування або його припинення, у випадку розгляду відповідних питань; спостережна комісія, служба у справах дітей, якщо розглядається погоджене з ними клопотання; цивільний позивач і цивільний відповідач, якщо питання стосується виконання вироку в частині цивільного позову, інші особи у разі необхідності.

Тому відсутність у матеріалах провадження доказів направлення повідомлення про час, дату і місце судового засідання особам, визначених у ч. 5 ст. 539 КПК, є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Також вимога щодо обов'язкового виклику засудженого закріплена у ст. 10 Закону України "Про амністію у 2014 році". Зокрема, рішення про застосування чи незастосування амністії приймається судом стосовно кожної особи індивідуально після ретельної перевірки матеріалів особової справи та відомостей про поведінку засудженого за час відбування покарання. Така особа викликається в судове засідання і може давати пояснення. Зокрема, у зв'язку з порушенням зазначених приписів ст. 10 Закону України "Про амністію у 2014 році"ухвалою колегії суддів Апеляційного суду Херсонської області від 09.07.2014 скасовано ухвалу Суворовського районного суду м. Херсона від 04.06.2014 про відмову в задоволенні заяви засудженого М. про застосування Закону України "Про амністію у 2014 році", а справу призначено до нового судового розгляду.Колегія суддів вказала, що відповідно до ст. 10 вказаного Закону засуджений підлягає виклику в судове засідання і може давати пояснення, а М. не викликався судом першої інстанції для участі у судовому засіданні.

Разом з тим доцільно звернути увагу на наявність спірних питань, пов'язаних з тлумаченням положень ч. 5 ст. 539 КПК, щодо обов'язковості участі засудженого під час розгляду питань, пов'язаних із виконанням вироку за відсутності клопотань останнього про проведення судових засідань без його участі. Так, зазначеною нормою закону передбачено, що в судове засідання викликаються засуджений, його захисник, законний представник, прокурор. Про час та місце розгляду клопотання повідомляються інші особи, визначені у ч. 4 ст. 539 КПК. Неприбуття в судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про місце і час розгляду клопотання (подання), не перешкоджає проведенню судового розгляду, крім випадків, коли їх участь визнана судом обов'язковою або особа повідомила про поважні причини неприбуття.

Проте частина суддів першої інстанції тлумачать абзац 2 ч. 5 ст. 539 КПК таким чином, що якщо від засудженого не надійшло клопотання про проведення судового засідання за його участі, питання, пов'язане із виконанням вироку, може бути розглянуто у його відсутність.

Інша частина суддів вважає, що положення абзацу 2 ч. 5 ст. 539 КПК стосуються лише осіб, які повідомляються про час та місце розгляду клопотання (орган виконання покарань тощо), а участь тих, хто за законом викликається в судове засідання - засуджений, його захисник, законний представник та прокурор є обов'язковою.

Суди апеляційної інстанції неповідомлення судом першої інстанції засуджених про час та місце розгляду клопотання і проведення судового засідання у такому разі за їх відсутності розцінюють як істотне порушення вимог КПК, що є підставою для скасування судових рішень і призначення нового судового розгляду.За таких підстав ухвалою колегії суддів Апеляційного суду Херсонської області від 31.10.2014 скасовано хвалу Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 28.08.2014, якою відмовлено у задоволенні клопотання засудженого Р. про надання розстрочки виконання вироку Каховського міськрайонного суду від 14.03.2014, яким його засуджено за ч. 1 ст. 203-2 КК до покарання у вигляді штрафу в сумі 170 000 грн.Колегія суддів зазначила, що кримінальне провадження розглянуто судом за відсутності засудженого, в матеріалах провадження відсутні як будь-які повідомлення обвинуваченому про час та місце судового розгляду, так і клопотання засудженого про розгляд справи за його відсутності. Таким чином, Апеляційний суд Херсонської області дійшов висновку про те, що суд першої інстанції порушив право останнього на захист, що й стало основним доводом апеляційної скарги.

Результати аналізу судової практики свідчать про наявність проблемних питань, пов'язаних з розглядом клопотань (подань) за відсутності засуджених у судових засіданнях, якщо вони за станом здоров'я внаслідок хронічної невиліковної хвороби взагалі не можуть брати участь в судовому засіданні навіть дистанційно у режимі відеоконференцзв'язку.

Наприклад, ухвалою Ленінського районного суду м. Кіровограда від 31.01.2014 задоволено подання начальника Кіровоградської ВК № 6 управління ДПтСУ в Кіровоградській області про звільнення від подальшого відбування покарання П., засудженого вироком Дзержинського районного суду м. Кривий Ріг Дніпропетровської області від 25.04.2012 до покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки. Районний суд розглянув вказане клопотання без участі засудженого, мотивуючи своє рішення тим, що відповідно до висновку спеціальної лікарської комісії Державної Пенітенціарної служби України від 14.01.2014 засудженому встановлено заключний діагноз: СНІД Термінальна стадія, В-20, клінічна стадія IV. Рецедив туберкульозу (13.01.2014) легень (дисемінований) деструкція -, МБТ +, М+, К- 0, Гісто 0, Категорія 2, Ког.1 (2014). У вказаному висновку також зазначено, що незважаючи на лікувальні заходи, що проводяться, стан хворого продовжує погіршуватись. Перебіг хвороби несприятливий, невпинно прогресуючий і може призвести до летального наслідку. А тому, врахувавши тяжкість вчиненого злочину, особу засудженого, суд дійшов висновку, що засудженого П. слід звільнити від подальшого відбування покарання, оскільки на підставі п. 2.3 Переліку захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання, затвердженого наказом Державного департаменту виконання покарань та Міністерством охорони здоров'я України №3/6 від 18.01.2000, згідно з яким захворювання на СНІД Термінальна стадія, IV, передбачає звільнення засуджених від подальшого відбування покарання. Ухвала в апеляційному порядку не переглядалася (№ 405/413/14-к).

Аналізуючи вказаний приклад та вимоги частин 3-4 ст. 539 КПК, відповідно до положень яких встановлено, що прокурор, засуджений та його захисник і законний представник викликаються у судове засідання, а неприбуття в судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про місце і час розгляду клопотання (подання), не перешкоджає проведенню судового розгляду, крім випадків, коли їх участь визнана судом обов'язковою або особа повідомила про поважні причини неприбуття, судам необхідно враховувати, що розгляд питань, пов'язаних із виконанням вироку може бути розглянуто за відсутності засудженого у випадку, коли від засудженого надійшло відповідне клопотання.

Результати аналізу судової практики свідчать про наявність проблемного питання, що виникає у процесі розгляду клопотань в порядку виконання вироків, - це забезпечення участі захисника під час розгляду цих клопотань, якщо засуджена особа через наявне психічне захворювання не може повною мірою усвідомлювати значення своїх дій та реалізувати свої права.

Відповідно до ч. 2 ст. 52 КПК обов'язкова участь захисника у кримінальному провадженні забезпечується щодо осіб, які внаслідок психічних або фізичних вад не здатні повною мірою реалізувати свої права. Особа, вирок щодо якої набрав законної сили, вважається засудженою.

Результати аналізу судової практики дають підстави для висновку про те, що у переважній кількості випадків суди дотримувались позиції про необхідність участі захисника під час судового розгляду клопотань в порядку виконання вироків щодо засудженого, який має психічну ваду. Зокрема, ухвалою Суворовського районного суду м. Херсона від02.10.2014відмовлено у задоволенні клопотання засудженого К. про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання у зв'язку з хворобою. Ухвалою колегії суддів Апеляційного суду Херсонської області від 12.11.2014 зазначену ухвалу було скасовано. Крім інших обставин, які, на думку апеляційного суду, не були детально досліджені, суд апеляційної інстанції акцентував увагу на такому. Як вбачається із матеріалів провадження засуджений є інвалідом ІІ групи з дитинства у зв'язку з розумовою відсталістю. Відповідно до вимог п. 3 ч. 2 ст. 52 КПК забезпечується обов'язкова участь захисника у кримінальному провадженні щодо осіб, які внаслідок психічних чи фізичних вад не здатні повною мірою реалізувати свої права. Крім того, відповідно до з ч. 1 п. 1 ст. 49 КПК слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд зобов'язані забезпечити участь захисника у кримінальному провадженні у випадках, якщо відповідно до вимог ст. 52 КПК участь захисника є обов'язковою, а підозрюваний, обвинувачений не залучав захисника. За таких обставин ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню з направленням матеріалів на новий судовий розгляд.

Ще одне проблемне питання, пов'язане з участю захисника, це забезпечення його обов'язкової участі у судовому засіданні під час розгляду цих клопотань про скасування випробування щодо неповнолітніх.

Відповідно до ч. 2 ст. 52 КПК обов'язкова участь захисника у кримінальному провадженні забезпечується щодо осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні кримінального правопорушення у віці до 18 років. Особа, вирок щодо якої набрав законної сили, вважається засудженою. В ряді випадків виникало питання: чи повинен суд забезпечувати участь захисника для захисту інтересів неповнолітніх засуджених під час розгляду клопотань в порядку виконання вироків.

Так, ухвалою Новокаховського міського суду Херсонської області від 05.09.2013 під час розгляду подання інспектора Новокаховського МВ КВІ УДПтС України в Херсонській області про звільнення від покарання по закінченню іспитового строку стосовно неповнолітнього М. надано доручення Херсонському обласному центру з надання безоплатної вторинної допомоги призначити захисника для захисту інтересів неповнолітнього засудженого та забезпечити прибуття адвоката для участі у кримінальному провадженні до суду. Натомість до суду надійшов лист Херсонського обласного центру з надання безоплатної вторинної допомоги, яким зазначено, що Новокаховським міським судом постановлено ухвалу про залучення захисника без належних правових підстав особі, яка не є суб'єктом права на безоплатну правову допомогу, в зв'язку з чим, головуючим у справі був направлений лист директору Херсонського обласного центру з надання безоплатної вторинної допомоги, в якому детально роз'яснено положення статей 49, 52 КПК, а також вказано на те, що розгляд подання про звільнення від покарання неповнолітнього засудженого за відсутності захисника призведе до істотного порушення вимог кримінального процесуального закону.

Незважаючи на цей лист, захисник Центром так і не був призначений, через що подання розглянуто судом за відсутності захисника.

Разом з тим з буквального тлумачення норми, закріпленої у ч. 2 ст. 52 КПК, випливає, що участь захисника у кримінальному провадженні є обов'язковою щодо осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні кримінального правопорушення у віці до 18 років. Натомість обов'язкова участь захисника у судовому розгляді під час вирішення питання, пов'язаного з виконанням вироку щодо неповнолітнього засудженого, КПК не передбачена, з огляду на це, суд може розглядати клопотання (подання) про вирішення питання, пов'язаного з виконанням вироку, за відсутності захисника.

Слід зазначити, що це проблемне питання частково вирішено шляхом внесення змін до Закону України "Про безоплатну правову допомогу" відповідно до підпункту 64 пункту 5 розділу XII "Прикінцеві положення" Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII "Про прокуратуру".

Так, відповідно до ст. 13 Закону України "Про безоплатну правову допомогу" безоплатна вторинна правова допомога - вид державної гарантії, що полягає у створенні рівних можливостей для доступу осіб до правосуддя. Безоплатна вторинна правова допомога включає такі види правових послуг, визначені у пунктах 1-3 ч. 2 ст. 13, а саме: 1) захист; 2) здійснення представництва інтересів осіб, що мають право на безоплатну вторинну правову допомогу, в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами; 3) складення документів процесуального характеру.

Відповідно до пунктів 3-7 ч. 1 ст. 14 цього Закону право на безоплатну вторинну правову допомогу згідно з цим Законом та іншими законами України мають такі категорії осіб: 1) особи, до яких застосовано адміністративне затримання (правові послуги, передбачені пунктами 2 і 3 ч. 2 ст. 13); 2) особи, до яких застосовано адміністративний арешт (правові послуги, передбачені пунктами 2 і 3 ч. 2 ст. 13); 3) особи, які відповідно до положень кримінального процесуального законодавства вважаються затриманими (правові послуги, передбачені пунктами 1 і 3 ч. 2 ст. 13); 4) особи, стосовно яких обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою (правові послуги, передбачені пунктами 1 і 3 ч. 2 ст. 13); 5) особи, у кримінальних провадженнях стосовно яких відповідно до положень КПК захисник залучається слідчим, прокурором, слідчим суддею чи судом для здійснення захисту за призначенням або проведення окремої процесуальної дії, а також особи, засуджені до покарання у вигляді позбавлення волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або обмеження волі (всі види правових послуг, передбачені у ч. 2 ст. 13 Закону України "Про безоплатну правову допомогу").

Таким чином, реалізація права на правову допомогу за призначенням засудженого до покарання у вигляді позбавлення волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або обмеження волі гарантована в межах Закону України "Про безоплатну правову допомогу".

За приписами ст. 536 КПК відстрочка виконання вироку не застосовується у разі до засуджених за вчинення особливо тяжких злочинів незалежно від строку покарання, а також тяжких злочинів, крім окремих винятків (п. 2 ч. 1 ст. 536 КПК).

Виконання вироку може бути відстрочено у разі засудження до таких видів покарань: 1) виправні роботи; 2) арешт; 3) обмеження волі; 4) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; 5) позбавлення волі.

При цьому відстрочка виконання вироку може бути застосована за наявності однієї із визначених у ст. 536 КПК умов:

1. тяжка хвороба засудженого, яка перешкоджає відбуванню покарання (може бути застосовано до його видужання). Наприклад, ухвалою Зачепилівського районного суду Харківської області від 31.07.2014 прийнято рішення про відстрочення виконання вироку Зачепилівського районного суду Харківської області від 12.06.2014, яким О. засуджено за ч. 2 ст. 185 КК до 1 року обмеження волі до 30.09.2014, оскількина час розгляду клопотання О. мав черепно-мозкову травму, забій головного мозку важкого ступеню зі стисненням підгострою субдуральною гематомою правої гемісфери мозку, стан після операції кістково-пластичної трепанації черепа в правій скронево-тім'яній ділянці, що підтверджувалося відповідною медичною документацією.

В іншому випадку ухвалою Хотинського районного суду Чернівецької області від 31.07.2015 задоволено клопотання захисника про відстрочку виконання вироку суду щодо засудженого Г., якого вироком Хотинського районного суду Чернівецької області від 04.09.2014 визнаний винним у вчиненні злочину, передбаченому ч. 2 ст. 389 КК, та призначено покарання у виді 2 місяців 5 діб арешту, оскільки засуджений в період з вересня 2014 року по липень 2015 року був тяжко хворим та 28.07.2015 був оглянутий консиліумом лікарів Хотинської ЦРЛ, яким було визначено на підставі відповідного діагнозу, що за станом здоров'я Г. не може утримуватися в місцях позбавлення волі та потребує стаціонарного лікування в хірургічному відділенні Хотинської ЦРЛ.

Проте у випадку встановлення, що наявні відомості про хворобу засудженого не перешкоджають відбуванню покарання та в установах виконання покарань забезпечується належна медична допомога у взаємозв'язку із виявленими хворобами суди відмовляли у відстрочці виконання вироку. Так, ухвалою Ковпаківського районного суду м. Суми від 03.02.2015за результатами розгляду клопотання відмовлено засудженому С. у відстрочці виконання вироку, яким йому призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 1 місяць. Засуджений заяву мотивував тим, що перебуває на обліку та лікуванні в Сумському клінічному центрі по боротьбі зі СНІДом, а також перебуває на обліку у Сумському обласному наркологічному диспансері. Суд першої інстанції відмовив засудженому в задоволенні його заяви з тих підстав, що згідно з Порядком організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі, затвердженим наказом Міністерства юстиції України, Міністерства охорони здоров'я України від 15.08.2014 (№ 1348/5/572), засуджені забезпечуються медичною допомогою у закладах охорони здоров'я державної кримінально-виконавчої служби (лікарняні заклади (спеціалізована туберкульозна лікарня, спеціалізована дерматовенерологічна лікарня, спеціалізована психіатрична лікарня, багатопрофільна лікарня, багатопрофільна лікарня для інвалідів I та II груп, які потребують постійного медичного нагляду та реабілітації), амбулаторно-поліклінічні заклади (амбулаторія, амбулаторно-профілактичні відділення, медична частина установи виконання покарань, пункт охорони здоров'я, аптеки) та надається відповідно до системи стандартів у сфері охорони здоров'я, клінічних протоколів надання медичної допомоги в порядку, передбаченому законодавством. Також у розділі 2 цього порядку передбачено порядок надання медичної допомоги ВІЛ інфікованим та наркозалежним особам;

2. вагітність засудженої або за наявності у неї малолітньої дитини - на час вагітності або до досягнення дитиною трьох років (може бути застосовано за вчинення тяжкого злочину). Так, ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 19.02.2015 задоволено клопотання А. про відстрочку виконання вироку від 23.12.2014 до досягнення малолітньою дитиною трирічного віку (до 04.12.2015);

3. якщо негайне відбування покарання може потягти за собою винятково тяжкі наслідки для засудженого або його сім'ї через особливі обставини (пожежа, стихійне лихо, тяжка хвороба або смерть єдиного працездатного члена сім'ї тощо) - на строк, встановлений судом, але не більше одного року з дня набрання вироком законної сили.Так, ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 29.07.2015 в задоволенні клопотання про відстрочку виконання вироку в частині виконання стягнення із засудженого сум за цивільним позовом відмовлено, оскільки засуджений не навів у клопотанні обставини, які мають характер особливих чи виняткових, а наведені ним обставини, зокрема, несприятлива фінансова ситуація, пов'язана з перебуванням на його утриманні хворої матері, що не підтверджено належними документами, неможливо вважати надзвичайною подією чи обставиною, яка виключала б можливість виконання рішення суду.

В іншому випадку, ухвалою Ковпаківського районного суду м. Суми від 19.12.2014 відмовлено у задоволенні клопотання адвоката про відстрочку виконання вироку Ковпаківського районного суду м. Суми від 22.07.2014 та ухвали апеляційного суду Сумської області від 27.10.2014, щодо засудженого Б., якого визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 368 КК, та призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 1 рік шість місяців з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з здійсненням владних повноважень у правоохоронних органах строком на 2 роки. Адвокат клопотання мотивував тим, що у засудженого Б. на утриманні перебуває малолітня дитина, яка не досягла 3-річного віку, та мати, яка страждає на психічне захворювання та потребує стороннього догляду.

Судове рішення про відмову у відстрочці виконання вироку суду, мотивоване тим, що мати мешкає в окремій квартирі від родини засудженого Б. Крім того, у засудженого є дружина та повнолітній син, які є працездатними особами та такими, що в змозі надати матері засудженого необхідну допомогу. Малолітня дитина, яка не досягла 3-річного віку, проживає з матір'ю, мати дитини працює та отримує державну допомогу на дитину. Суд дійшов висновку, що вказані обставини не є особливими в контексті вимог ст. 536 КПК, які б тягли за собою відстрочку виконання вироку.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 67, ч. 2 ст. 130 КВК заміна невідбутої частини покарання або умовно-дострокове звільнення від відбування покарання є заходом заохочення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі, або до осіб, засуджених до обмеження волі.

Під час розгляду клопотань (подань) про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання або заміну засудженому, що відбуває покарання, невідбутої частини покарання більш м'яким судам необхідно враховувати, що відповідно до статей 81, 82 КК в редакції із змінами, внесеними згідно із Законом від 14.10.2014 № 1698-VII "Про Національне антикорупційне бюро" (набув чинності 25.01.2015) умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване після фактичного відбуття засудженим: 1) не менше половини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, крім корупційних злочинів, а також за необережний тяжкий злочин; 2) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за корупційний злочин середньої тяжкості, умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі.

Заміна невідбутої частини покарання більш м'яким можлива після фактичного відбуття засудженим: 1) не менше третини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, крім корупційних злочинів, а також за необережний тяжкий злочин; 2) не менше половини строку покарання, призначеного судом за корупційний злочин середньої тяжкості, умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, коли особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона була засуджена до позбавлення волі. Також за приписами ч. 4 ст. 86 КК особи, визнані винними у вчиненні корупційних злочинів, вироки стосовно яких не набрали законної сили, не можуть бути звільнені від відбування покарання, а особи, вироки стосовно яких набрали законної сили, - не можуть бути повністю звільнені законом про амністію від відбування покарання. Зазначені особи можуть бути звільнені від відбування покарання після фактичного відбуття ними строків, встановлених ч. 3 ст. 81 КК.При цьому згідно з приміткою до ст. 45 КК корупційними злочинами відповідно до цього Кодексу вважаються злочини, передбачені статтями 191, 262, 308, 312, 313, 320, 357, 410, у випадку їх вчинення шляхом зловживання службовим становищем, а також злочини, передбачені статтями 210, 354, 364, 364-1, 365-2, 368 - 369-2.

Згідно з положеннями ч. 7 ст. 539 КПК у разі набрання законної сили ухвалою суду про відмову в задоволенні клопотання щодо умовно-дострокового звільнення засудженого від відбування покарання або заміну невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням розгляд повторного клопотання з цього самого питання щодо осіб, засуджених за тяжкі та особливо тяжкі злочини до позбавлення волі на строк не менше п'яти років, може мати місце не раніше як через рік з дня винесення ухвали суду про відмову, а щодо засуджених за інші злочини та неповнолітніх засуджених - не раніше як через шість місяців.

Заміна невідбутої частини покарання більш м'яким застосовується судом щодо осіб, які відбувають покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі (ч. 1 ст. 82 КК), лише після фактичного відбуття засудженим строку призначеного судом покарання, передбаченого ч. 4 ст. 82 КК, а головною підставою прийняття такого рішення є доведеність того, що засуджений став на шлях виправлення. При цьому більш м'яке покарання призначається в межах строків, установлених у Загальній частині КК для цього виду покарання, і не може перевищувати невідбутого строку покарання, призначеного вироком (частин 1 та 3 ст. 82 КК). У разі заміни невідбутої частини основного покарання більш м'яким засудженого може бути звільнено від додаткового покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю (ч. 2 ст. 82 КК). Клопотання (подання) про вирішення питання про заміну невідбутої частини покарання більш м'яким подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого засуджений відбуває покарання.

Результати узагальнення показують, що судами при вирішенні справ цієї категорії переважно враховувалось такі обставини: чи стала особа на шлях виправлення, чи прагне засуджений до такого виправлення, чи є позитивні зрушення в його поведінці і ставленні до праці, які свідчать про успішне здійснення процесу виправлення, а саме: зразкова поведінка, сумлінне ставлення до праці.

При цьому необхідно зазначити, що висновки про становлення особи на шлях виправлення слід робити не лише за період, що безпосередньо передує настанню строку, після відбування якого можливе застосування заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, а за весь час відбування покарання або принаймні протягом значної частини цього строку.

Аналіз матеріалів узагальнень судів апеляційної інстанції показав, що одним із проблемних питань, що не сприяє єдності судової практики із питання, що розглядається є недосконалість правового регулювання правил призначення в порядку заміни виду більш м'якого покарання. Узаконодавстві не встановлено спеціальних правил переходу суду до виду більш м'якого покарання, що надає суду в порядку виконання вироку широкі повноваження в питанні індивідуалізації покарання.

Окрім цього, в судовій практиці наявні випадки подання клопотань про заміну умов тримання засудженого в порядку ст. 537 КПК, а не заміну призначеного покарання більш м'яким. Суди обґрунтовано відмовляли у задоволенні відповідних подань. Зокрема, ухвалою Ленінського районного суду м. Полтави відмовлено засудженому у задоволенні клопотання про заміну невідбутої частини покарання більш м'яким - заміну режиму утримання, оскільки ці питання не входять до компетенції суду за ст. 537 КПК, а зміна умов тримання засудженого здійснюється або ж постановою начальника колонії (в межах виправної установи), або ж центральним органом виконавчої влади з питань виконання покарань, але не судом.

Відповідно до положень п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 № 2 "Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м'яким" особи, яким покарання було замінено більш м'яким, можуть бути умовно-достроково звільнені і від цього більш м'якого покарання за правилами, передбаченими ст. 81 КК. Так, наприклад, ухвалою Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 28.10.2014 відмовлено у задоволенні клопотання захисника - адвоката К. про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання Г., засудженого вироком Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 14.02.2013 за ч. 2 ст. 205 КК на 3 роки позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на 3 роки.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що відповідно до ухвали Полтавського районного суду Полтавської області від 28.02.2014 Г. замінено невідбуту частину покарання більш м'яким покаранням у виді виправних робіт із залишенням додаткової міри покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами з відрахуванням 20 % заробітної плати на користь держави. При заміні засудженому невідбутої частини покарання у виді позбавлення волі на виправні роботи, засуджений відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 81 КК повинен відбути не менше половини вказаного строку покарання, який рахується з моменту його фактичного відбуття. Проте Г. відбув менше половини вказаного строку, а саме 8 місяців покарання у виді виправних робіт.

Таким чином, клопотання не відповідало вимогам ч. 5 ст. 82 КК згідно з якою до осіб, яким покарання замінене більш м'яким, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення за правилами, передбаченими ст. 81 КК, та ч. 3 ст. 81 КК щодо фактичного відбуття строку заміненого у порядку ст. 82 КК покарання.

Згідно з вимогами ч. 8 ст. 154 КВК особи, звільнені від відбування покарання з випробуванням або в порядку заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, якщо вони були направлені у місця обмеження волі або позбавлення волі у випадках, передбачених законом, можуть бути знову представлені до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або заміни невідбутої частини покарання більш м'яким не раніше як через один рік з дня винесення ухвали про направлення у місця обмеження волі або позбавлення волі. Аналіз наданої апеляційними судами судової практики показує, що суди в цілому дотримуються вимог ч. 8 ст. 154 КВК. Так, наприклад, ухвалою Устинівського районного суду Кіровоградської області від 26.05.2015 (№ 403/346/15-к) відмовлено у задоволенні клопотання начальника Устинівського ВЦ-37 Кіровоградської області та заступника голови спостережної комісії при Устинівській райдержадміністрації Кіровоградської області про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання С., засудженого вироком Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області за ч. 2 ст. 286 КК на 3 роки позбавлення волі з позбавленням права керування транспортними засобами на 3 роки.

Відмовляючи у задоволенні клопотання, суд правильно мотивував рішення тим, що відповідно до ч. 8 ст. 154 КВК, особи, яким невідбуту частину покарання замінено більш м'яким та направлено в місця обмеження волі, можуть бути знову представлені до умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутого покарання більш м'яким не раніше, як через один рік з дня винесення ухвали про направлення в місця обмеження волі або позбавлення волі. Разом із тим з дня винесення ухвали Машівського районного суду Полтавської області від 12.01.2015, про заміну засудженому С. невідбутої частини покарання у виді позбавлення волі більш м'яким на обмеження волі ще не минуло одного року, а тому, відповідно до вимог ч. 8 ст. 154 КВК, останній не може бути умовно-достроково звільнений від покарання, призначеного вироком.

Проте в окремих випадках судами першої інстанції допускалось довільне тлумачення положень ч. 8 ст. 154 КВК у взаємозв'язку із ст. 81 КК. Так, наприклад, ухвалою колегії суддів апеляційного суду Харківської області від 20.08.2015 у справі скасовано ухвалу цього ж суду від 14.06.2015 щодо умовно-дострокового звільнення Р., призначено новий судовий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції. Як зазначено в ухвалі апеляційного суду, згідно з протоколом № 78 засідання спостережної комісії Харківської районної державної адміністрації, комісія не погодилася з поданням про умовно-дострокове звільнення Р. з посиланням на ч. 8 ст. 154 КВК. Суд першої інстанції вважав таке рішення необґрунтованим, однак до цих висновків прийшов передчасно. Відповідно до вимог ч. 8 ст. 154 КВК, особи, звільнені від відбування покарання з випробуванням або в порядку заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, якщо вони були направлені у місця обмеження волі або позбавлення волі у випадках, передбачених законом, можуть бути знову представлені до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або заміни невідбутої частини покарання більш м'яким не раніше як через один рік з дня винесення ухвали про направлення у місця обмеження волі або позбавлення волі.

Суд першої інстанції зазначеної вимоги закону не врахував, припустившись довільного тлумачення її в сукупності з іншими нормами, дійшов передчасного висновку про те, що стаття 81 КК не має обмежень щодо застосування умовно-дострокового звільнення у разі попереднього застосування заміни покарання більш м'яким, якщо особа сумлінною поведінкою та ставленням до праці доводить своє виправлення. Пославшись на відсутність в матеріалах кримінального провадження ухвали про заміну покарання більш м'яким, суд не вжив заходів щодо встановлення, коли саме було прийняте рішення про заміну невідбутого покарання більш м'яким та не перевірив чи минув рік з моменту прийняття такого рішення.За таких обставин рішення суду про умовно-дострокове звільнення є передчасним.

Згідно з ч. 5 ст. 82 КК до осіб, яким покарання замінене більш м'яким, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення за правилами, передбаченими статтею 81 КК. Відповідно до положень п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 № 2 "Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м'яким" особи, яким покарання було замінено більш м'яким, можуть бути умовно-достроково звільнені і від цього більш м'якого покарання за правилами, передбаченими ст. 81 КК. З огляду на наведене правильною є практика тих судів, які під час розгляду клопотання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання після заміни покарання, ухваленого вироком, більш м'яким покаранням, обраховують строк відбутого покарання (зміненого в порядку виконання вироку). При цьому у таких випадках судам необхідно дотримуватися положеньч. 8 ст. 154 КВК, відповідно до якої особи, звільнені від відбування покарання з випробуванням або в порядку заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, якщо вони були направлені у місця обмеження волі або позбавлення волі у випадках, передбачених законом, можуть бути знову представлені до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або заміни невідбутої частини покарання більш м'яким не раніше як через один рік з дня винесення ухвали про направлення у місця обмеження волі або позбавлення волі.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 154 КВК стосовно засудженого, щодо якого відповідно до статей 81, 82 КК може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання або заміна невідбутої частини покарання більш м'яким, орган або установа виконання покарань у місячний термін надсилає клопотання до суду у порядку, встановленому кримінальним процесуальним законодавством. Адміністрація органу або установи виконання покарань після відбуття засудженим установленої Кримінальним кодексом України частини строку покарання зобов'язана в місячний термін розглянути питання щодо можливості представлення його до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або до заміни невідбутої частини покарання більш м'яким.

Щодо порядку розгляду подань (клопотань) про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання у судовій практиці виникли спірні питання, пов'язані із суб'єктами звернення до суду з відповідним клопотанням. За умови необхідності встановлення обставин, визначених ст. 81 КК, а саме, факту відбуття засудженим певної частини покарання, поведінки засудженого, обставин, які можуть свідчити про доведеність виправлення засудженого, виникає питання чи повинен суд розглядати звернення не тільки органу або установи виконання покарань, що передбачено ч. 3 ст. 154 КВК, а й інших осіб, зазначених в ч. 1 ст. 539 КПК, чи остання норма є загальною, в якій вказані усі особи, які можуть звернутися до суду стосовно розгляду усіх можливих питань, зазначених в ст. 537 КПК, однак необхідно враховувати і норми інших законодавчих актів (КВК), які регламентують розгляд цих конкретних питань, що виникають під час виконання вироку.

Відповідно до ч. 1 ст. 539 КПК питання, які виникають під час та після виконання вироку, вирішуються судом за клопотанням (поданням) прокурора, засудженого, його захисника, законного представника, органу або установи виконання покарань, а також інших осіб, установ або органів у випадках, встановлених законом.Потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та інші особи мають право звертатися до суду з клопотаннями про вирішення питань, які безпосередньо стосуються їх прав, обов'язків чи законних інтересів.

Варто зазначити, що згідно з положеннями ст. 407 КПК 1960 року умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміна невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням відповідно до статей 81 і 82 КК застосовувалися суддею районного (міського) суду за місцем відбуття покарання засудженим за спільним поданням органу, що відає відбуванням покарання, і спостережної комісії або служби у справах неповнолітніх. При цьому у ст. 539 КПК не міститься таких вимог щодо суб'єкта звернення з поданням про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміни невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням.

Разом з тим згідно ч. 3 ст. 154 КВК стосовно засудженого, щодо якого відповідно до статей 81, 82 КК може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання або заміна невідбутої частини покарання більш м'яким, орган або установа виконання покарань у місячний термін надсилає клопотання до суду у порядку, встановленому кримінальним процесуальним законодавством. Адміністрація органу або установи виконання покарань після відбуття засудженим установленої КК частини строку покарання зобов'язана в місячний термін розглянути питання щодо можливості представлення його до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або до заміни невідбутої частини покарання більш м'яким.

Таким чином, нормами КВК визначено суб'єкта звернення до суду з відповідним поданням - орган або установа виконання покарань.