Конституційний Суд України, знаходячись у тенетах жорсткого юридичного позитивізму і неопозитивізму, вузьконормативного праворозуміння, що вже протягом майже століття безмежно панують у вітчизняній правовій науці і практиці, ухвалив Рішення, резолютивна частина якого (пункти 1 і 2) суперечить Конституції України як за формою, так і за змістом.

По-перше, Суд безпідставно відкрив конституційне провадження у справі, що взагалі не підлягала розгляду у Конституційному Суді України. Обидва конституційні подання, у яких визначений один "уповноважений представник за дорученням", являють собою кілька рядків тексту, у яких на підставі умоглядних, суб'єктивних припущень у формі політичних гасел, без будь-яких правових обгрунтувань, аргументацій практичної необхідності тлумачення чи наведення хоча б деяких доказів у вигляді інших матеріалів та документів, містяться загальні твердження про "розбіжності між існуючою практикою... і положенням Статті 10 Конституції України", про "свідоме ігнорування чи нехтування державної мови" і на цій основі робиться висновок, що "Стаття 10 Конституції України... не виконується".

Отже, суб'єктом права на конституційне подання в обох випадках не дотримані вимоги статей 39 і 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" і конституційне провадження не могло бути відкритим на підставі пункту 2 статті 45 цього Закону .

Вимоги народних депутатів України дати офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України "щодо обов'язковості використання державної мови у навчальному процесі навчальних закладів України" і "щодо виконання її вимог державними посадовими особами й органами державної влади" сформульовані юридично некоректно, не відповідають дійсному тексту самих конституційних норм. До того ж, проблеми "свідомого ігнорування державної мови" чи її "нехтування", як і "невиконання Статті 10 Конституції України" виходять за межі повноважень Конституційного Суду України (стаття 14 Закону України "Про Конституційний Суд України" ) і мають бути адресованими чи то Президенту України як гаранту додержання Конституції України, чи то Генеральному прокурору України, чи то судам загальної юрисдикції, чи то самій Верховній Раді України, до компетенції якої ці питання віднесені частинами четвертою та шостою статті 92 Конституції України.

Отже, справа не підлягала розгляду і на підставі пункту 3 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України" - непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному поданні.

Не викликає сумнівів, що народні депутати України - автори конституційних подань фактично поставили перед Конституційним Судом України політичне, а не юридичне питання, тобто сформулювали суто політичне завдання, вирішення якого належить до компетенції політичних (законодавчої і виконавчої) гілок влади. Саме тому твердження зазначеної групи народних депутатів не знайшли юридичного обгрунтування чи підкріплення відповідними експертними висновками, побудовані не на правових, а на політико-ідеологічних засадах. Втягнення судової влади у вирішення виключно політичних питань, сформульованих у конституційних поданнях, несе загрозу повного руйнування правової системи України і призведе до нікчемності принципу розподілу влади, на якому вона базується.

Отже, справа не могла розглядатись у Конституційному Суді України по суті, оскільки це є порушенням статті 6 Конституції України.

Окрім того, відкривши дане конституційне провадження, Конституційний Суд України виявив неповагу до власних рішень. Йдеться про Ухвалу про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним зверненням 51 народного депутата України щодо офіційного тлумачення статті 6 Закону України "Про рекламу" та статей 4, 12 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" від 10 липня 1998 року за № 36-у/98 (справа № 2-25/98), якою аналогічні вимоги визнані безпідставними.

По-друге, Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року (пункти 1 і 2 резолютивної частини) є неконституційним за формою, оскільки суперечить положенням частини другої статті 147 та пункту другому статті 150 Конституції України. Під тиском позитивістського, вузьконормативного праворозуміння Суд вчинив спробу надати вигляд офіційного тлумачення насправді сформульованим ним новим правовим нормам, тобто перебрав на себе повноваження законодавчої влади, чим порушив не тільки статтю 6, а й пункти четвертий і шостий статті 92 Конституції України.

За змістом, структурою, зовнішньою і внутрішньою побудовою та іншими правовими ознаками положення пунктів 1 і 2 резолютивної частини Рішення - це норми позитивного права у їх класичному вигляді як з точки зору самих нормативістів, так і з позицій раціоналістичного (юснатуралістичного) праворозуміння. Всі вони складаються з абсолютно чи відносно визначених гіпотез, а також з простих і абсолютно визначених (частина перша пункту 1, частина перша пункту 2) чи описових, відносно визначених, бланкетних (частина друга пункту 1, частина друга пункту 2) диспозицій.

За характером приписів ці нові правові норми є зобов'язуючими (частина перша пункту 1, частина перша пункту 2) або такими, що надають права, які не підлягають обов'язковій реалізації (частина друга пункту 1, частина друга пункту 2); за формою приписів - імперативними (частина перша пункту 1, частина перша пункту 2) або диспозитивними (частина друга пункту 1, частина друга пункту 2); за колом суб'єктів, на яких поширюється дія цих норм права - загальними чи спеціальними; за дією у часі - постійними; за дією в просторі - загальними (частина перша пункту 1, частини перша та друга пункту 2) або локальними (частина друга пункту 1).

Більше того, нові норми права, сформульовані Конституційним Судом України у вигляді офіційного тлумачення, мають і всі класичні ознаки статей закону. Про це свідчать не лише формальний аналіз їх змісту і структури, а й (чи то навмисна, чи то випадкова) текстуальна тотожність з статтями чинних законів або законопроектів, які тільки подані до розгляду Верховній Раді України.

По-третє, Рішення Конституційного Суду України (пункти 1 і 2 резолютивної частини) є неконституційним і за змістом. Квінтесенція частини першої статті 10 Конституції України , за якою "державною мовою в Україні є українська мова" полягає в тому, що українська мова є національною офіційною і робочою мовою саме держави, а не громадянського суспільства чи приватної особи. Тому застосування (а не спілкування, як зазначається у Рішенні) української мови є обов'язковим виключно для сфери державної (а не громадської чи приватної) діяльності, особливо у частині, що стосується мови офіційних актів та державної документації.

Приписи ж щодо "обов'язковості спілкування українською мовою в інших публічних сферах суспільного життя", не можуть встановлюватись не тільки Конституційним Судом України, а й законом, оскільки це буде суперечити, у першу чергу, як частині другій, так і частині третій тієї ж статті 10 Конституції України .

Словосполучення "публічні сфери суспільного життя" взагалі уявляється несприйнятним ні з юридичної, ні з граматичної точки зору. Консерватизм нормативістів відомий, але і він повинен мати межі хоча б здорового глузду. Розуміння "публічного" як "державного" відкидає Україну на рівень юриспруденції початку першого тисячоліття, тобто часів Давнього Риму, не говорячи вже, що офіційний вираз "державні чи одержавлені сфери суспільного життя" з позицій сучасного праворозуміння інакше як позбавленим смислу ніхто б не оцінив.

На межі третього тисячоліття українська мова вживає латинське publicus як "громадський", тобто у такому ж значенні, як і "суспільний". У цьому розумінні "винахід" Суду сприймається як тавтологія у вигляді "громадських сфер громадського життя". Втрачає смисл словосполучення "публічні сфери суспільного життя" і у найширшому значенні терміну "публічний" - гласний, відкритий, не приватний, такий, що здійснюється у присутності людей, публіки тощо, оскільки інших, окрім масонства, сфер у суспільному житті, мабуть, не буває.

Але у будь-якому розумінні наведеного словосполучення за текстом Рішення до "інших публічних сфер суспільного життя" не належить "здійснення повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування". Отже, ним охоплюється все коло громадського людського буття, тобто відносин, що складаються за участю людей, насамперед, у громадах, публічному спілкуванні, на зборах, демонстраціях, мітингах, маніфестаціях, публічних місцях (слухачів, глядачів, відвідувачів, читачів, навіть непевних, підозрілих) та під час інших заходів, доступних не визначеному чи визначеному числу громадян. Це означає, що словосполучення "інші публічні сфери суспільного життя" є не що інше, як своєрідний, невдалий аналог поняття "громадянське суспільство" чи конституційного терміну "сфери суспільного життя" (частина друга статті 10 Конституції України ).

Що ж до останньої, то держава аж ніяк не зобов'язує, а лише забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови, тобто надає чи створює необхідні матеріальні умови, засоби, охороняє від посягань на українську мову з боку будь-кого, виявляє про неї постійну турботу, здійснює найвище піклування, догляд, опікування, кураторство, дбайливість, старанність тощо. Тільки так можна тлумачити термін "забезпечує". І будь-який закон чи рішення Конституційного Суду України щодо обов'язковості, примусового нав'язування громадянському суспільству якоїсь однієї мови не відповідатиме Конституції України.

Не є конституційним і положення, сформульоване Судом у частині другій пункту 2 Рішення. Воно суперечить частині третій статті 10 Конституції України , яка гарантує (тобто тут держава не тільки забезпечує, як у попередній частині, а й виступає у ролі гаранта, поручника у виконанні сформульованого далі власного обов'язку) вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин. Таку жорстку, імперативну конституційну норму Суд підмінив досить розпливчатою диспозитивною формулою "можуть використовуватися". Заміна закріпленого Конституцією України категоричного правила, що передбачає єдиний варіант поведінки і не допускає відхилень від нього, суб'єктивним правом вибору, на наш погляд, є, хоч і дещо завуальованим, але все ж конституційним порушенням.