Положення ст. 28 Закону України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" від 28 грудня 2014 р. № 80-VIII і п. 3 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин" від 28 грудня 2014 р. № 79-VIII не містять правового механізму передачі об'єктів права державної власності у комунальну власність, лише встановлюють обов'язок Кабінету Міністрів України забезпечити вжиття відповідних заходів, не зобов'язуючи при цьому органи місцевого самоврядування прийняти у комунальну власність державне майно.

Порядок та умови передачі об'єктів права державної власності у комунальну власність, механізм прийняття рішень щодо такої передачі визначено Законом України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" від 3 березня 1998 р. № 147/98-ВР, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 4 якого обов'язковою умовою передачі об'єктів із державної до комунальної власності є прийняття відповідними радами рішення про згоду на таку передачу (постанова Верховного Суду України від 30 березня 2016 р. у справі № 3-93гс16).

- спори, що виникають із договорів іпотеки

1. Установивши, що дії з реалізації заставленого майна та оспорювані заявником прилюдні торги відбулися після набрання 16 жовтня 2011 р. чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг" від 22 вересня 2011 р. № 3795-VI, суди апеляційної та касаційної інстанцій правильно застосували у розглянутій справі положення частин 2 і 3 ст. 49 Закону України "Про іпотеку" від 5 червня 2003 р. № 898-IV у редакції Закону № 3795-VI і дійшли правомірного висновку про відсутність підстав для припинення іпотеки за наслідками оголошення такими, що не відбулися, других прилюдних торгів із примусової реалізації предмета іпотеки (постанова Верховного Суду України від 3 лютого 2016 р. у справі № 3-1150гс15).

2. Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється ст. 23 Закону України "Про іпотеку", згідно з якою у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі й на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Отже, всі права та обов'язки іпотекодавця за договором іпотеки у тому обсязі й на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки, перейшли до компанії-відповідача.

Крім того, із матеріалів справи не вбачається жодних підстав для припинення договору іпотеки, зазначених у ст. 17 Закону України "Про іпотеку". Відтак, іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна (постанова Верховного Суду України від 23 березня 2016 р. у справі № 3-137гс16).

3. Зважаючи на загальні положення Закону України "Про іпотеку" і характер правовідносин сторін за договором іпотеки, який містить домовленість іпотекодержателя та іпотекодавця, спрямовану на встановлення, зміну, припинення саме іпотечних прав і обов'язків, можна дійти висновку, що оскільки майно (у цьому випадку пам'ятка архітектури місцевого значення), яке є предметом іпотеки, залишається у володінні та користуванні іпотекодавця - власника архітектурної пам'ятки, то погодження відповідного органу охорони культурної спадщини на укладення договору іпотеки не потрібно. Сам лише факт відсутності такого погодження відповідного органу не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання договору недійсним.

Натомість при вирішенні питання щодо звернення стягнення на зазначене майно у разі порушення боржником зобов'язання за кредитним договором той факт, що предмет іпотеки є об'єктом культурної спадщини, має бути взято до уваги з огляду на положення ст. 20 Закону України "Про охорону культурної спадщини" від 8 червня 2000 р. № 1805-III, якими передбачено право привілеєвої купівлі пам'ятки місцевого значення відповідним органом охорони культурної спадщини. При цьому нереалізація цим органом такого права з урахуванням дотримання передбаченої законом процедури повідомлення останнього не є підставою для заборони відчуження об'єкта культурної спадщини (постанова Верховного Суду України від 1 червня 2016 р. у справі № 3-449гс16).

- спори, що виникають із договорів поруки

Суди касаційної та апеляційної інстанцій дійшли передчасного висновку про припинення поруки на підставі ч. 4 ст. 559 ЦК через подачу кредитором позову зі спливом 15 місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання, а не протягом 6 місяців із цієї дати, оскільки, як вбачається із матеріалів справи, кредитор у межах строку, визначеного ч. 4 ст. 559 ЦК, подав до Господарського суду Дніпропетровської області два позови до ТОВ і ПАТ про стягнення сум заборгованості за кредитними договорами, належне виконання зобов'язань за якими і мало бути забезпечено договором поруки (постанова Верховного Суду України від 17 лютого 2016 р. у справі № 3-1202гс15).

- спори, що виникають із правовідносин щодо гарантій

1. Згідно зі статтями 563, 565 ЦК обов'язок гаранта сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії настає у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, та направлення кредитором гаранту письмової вимоги разом із зазначеними у гарантії документами. За відсутності хоча б однієї із цих умов відповідальність гаранта не настає (постанова Верховного Суду України від 24 лютого 2016 р. у справі № 3-31гс16).

1.1. Відповідно до частин 1, 3 ст. 261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Загальна позовна давність (строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу) встановлюється тривалістю у три роки. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (статті 256, 257, 267 ЦК).

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові.

1.2. Суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, на підставі яких дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовна давність, у межах якої могло бути заявлено вимогу про виконання відповідачем зобов'язання за укладеним у 2004 р. інвестиційним договором про передачу спірних площ спального корпусу санаторію, сплив у 2010 р., а тому за наявності заяви відповідача про застосування позовної давності у задоволенні позову слід відмовити на підставі ст. 267 ЦК (постанова Верховного Суду України від 20 квітня 2016 р. у справі № 3-173гс16).

2. Оскільки вимоги прокурора є похідними від вимог органу, який має повноваження щодо передачі земель у постійне користування (сільрада), то і перебіг строку позовної давності розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор (ст. 261 ЦК) (постанова Верховного Суду України від 13 квітня 2016 р. у справі № 3-224гс13).

3. У ЦК позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК).

Відповідно до ст. 257 ЦК загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Визначення початку відліку позовної давності наведено у ст. 261 ЦК, зокрема відповідно до ч. 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Крім того, інститут позовної давності передбачає обставини, які є підставами для зупинення та переривання строку давності, вичерпний перелік яких встановлено статтями 263, 264 ЦК.

Разом із тим частинами 2, 4 ст. 29 ГПК (у редакції, чинній на час звернення прокурора з відповідним позовом) встановлено, що у разі прийнятгя господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюються й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

При цьому Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань удосконалення діяльності прокуратури" від 18 вересня 2012 р. № 5288-VI, на який посилається суд касаційної інстанції, не встановлює і не змінює строку позовної давності, підстав його зупинення або переривання для звернення прокурора до суду з відповідним позовом.

Оскільки у порушення вимог ст. 32 ГПК, ч. 1 ст. 261 ЦК і всупереч наведеній правовій позиції Верховного Суду України у розглянутій справі суди не встановили початку перебігу строку позовної давності, наявності чи відсутності поважних причин його пропуску, Верховний Суд України позбавлений можливості зробити висновок про правильність застосування судами матеріальних норм про позовну давність, що у свою чергу перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Водночас відповідно до ст. 111-23 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Отже, відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкодила ухваленню нового рішення у справі, тому її було передано на розгляд суду першої інстанції згідно з пп. "а" п. 1 ч. 2 ст. 111-25 ГПК (постанова Верховного Суду України від 11 травня 2016 р. у справі № 3-387гс16).

4. За загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому суд повинен встановити не лише момент, коли особа довідалася, але і коли могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Проте всупереч наведеним положенням закону суди усіх інстанцій не встановили моменту, коли товариство могло довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (постанова Верховного Суду України від 8 червня 2016 р. у справі № 3-512гс16).

1. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (ч. 3 ст. 215 ЦК).

Встановивши наявність підстав недійсності правочину і наявність у позивача законного цивільного інтересу до предмета спору, суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували положення частин 1 та 3 ст. 215 ЦК (постанова Верховного Суду України від 10 лютого 2016 р. у справі № 3-4гс16).

2. Враховуючи, що банк визнано кредитором у провадженні про банкрутство заводу, участь у зборах кредиторів тих кредиторів, вимоги яких визнано на підставі договору, що не відповідає нормам закону, прямо порушує майнові інтереси позивача. За таких обставин позивач вправі звертатися із позовом про визнання договору недійсним згідно з положеннями ч. 3 ст. 215 ЦК.

Суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили положень оспорюваного договору, не з'ясували правової природи цього правочину (який має ознаки договору факторингу) та відповідності його умов вимогам чинного законодавства, а відтак дійшли передчасного висновку про відсутність правових підстав для визнання договору недійсним (постанови Верховного Суду України від 13 квітня 2016 р. у справах № 3-226гс16, № 3-238гс16, № 3-253гс16, № 3-291гс16 та від 25 травня 2016 р. у справі № 3-254гс16).

3.1. За загальними положеннями про недійсність правочину, визначеними ст. 215 ЦК, підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У розглянутій справі позов про визнання недійсною окремої частини правочину заявлено з підстав невідповідності вимогам ст. 884 ЦК (оспорюваний правочин).

Ураховуючи, що законом не встановлено недійсності договору будівельного підряду в частині зменшення гарантійного строку, висновок суду першої інстанції щодо нікчемності спірного правочину є помилковим.

3.2. Згідно з ч. 1 ст. 884 ЦК підрядник гарантує досягнення об'єктом будівництва визначених у проектно-кошторисній документації показників і можливість експлуатації об'єкта відповідно до договору протягом гарантійного строку, якщо інше не встановлено договором будівельного підряду. Гарантійний строк становить десять років від дня прийняття об'єкта замовником, якщо більший гарантійний строк не встановлений договором або законом.

Наведена норма має назву "Гарантії якості у договорі будівельного підряду" та містить поняття гарантійного строку експлуатації об'єкта замовлення.

Про аналогічний строк - гарантійний строк експлуатації об'єкта будівництва - зазначено у пунктах 103, 104 Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2005 р. № 668, відповідно до яких підрядник гарантує якість закінчених робіт і змонтованих конструкцій, досягнення показників, визначених у проектній документації, та можливість їх експлуатації протягом гарантійного строку. Гарантійні строки якості закінчених робіт, експлуатації змонтованих конструкцій встановлюються у договорі підряду з урахуванням вимог до цих робіт і конструкцій, визначених у проектній документації. Гарантійний строк експлуатації об'єкта будівництва становить десять років від дня його прийняття замовником, якщо більший гарантійний строк не встановлений договором підряду або законом. Початком гарантійних строків вважається день підписання акта про приймання-передачу закінчених робіт (об'єкта будівництва).

Викладене дає підстави для висновку, що діючим законодавством встановлено гарантії якості у правовідносинах будівельного підряду шляхом визначення гарантійного строку експлуатації об'єкта будівництва, незалежно від того, як цей строк названо у договорі: гарантійний строк експлуатації чи гарантійний строк об'єкта, договір може містити й обидва ці поняття, розділені на складові частини.

3.3. Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Загальна позовна давність (строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу) встановлюється тривалістю у три роки. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (статті 256, 257, 267 ЦК).

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною, є самостійною підставою для відмови в позові. Отже, відмова у позові через необгрунтованість (недоведеність) вимог виключає відмову в позові за пропуском позовної давності (постанова Верховного Суду України від 16 березня 2016 р. у справі № 3-112гс16).

1. Згідно зі ст. 11 ЦК підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти.

Таким чином, грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки із договірних відносин, а й з інших підстав, зокрема із факту наявності боргу, встановленого рішенням суду.

Посилання суду касаційної інстанції на припинення договору будівельного підряду жодним чином не свідчить про припинення нарахування інфляційних втрат і 3 % річних, оскільки факт порушення відповідачем зобов'язань у частині сплати основного боргу встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили.

Отже, оскільки правовідносини між сторонами за юридичною природою є грошовим зобов'язанням, на них поширюється дія положень ч. 2 ст. 625 ЦК, згідно з якою боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (постанова Верховного Суду України від 15 червня 2016 р. у справі № 3-610гс16).

2. Особа, яка є власником приміщення у житловому комплексі, в якому створено ОСББ (асоціацію), зобов'язана здійснювати платежі та внески на утримання і ремонт спільного майна незалежно від членства в об'єднанні (асоціації), а тому за наявності підтверджених виплат на управління, утримання та збереження будинку така сума боргу підлягає стягненню.

Функції управителя та балансоутримувача можуть збігатися в одній особі або можуть бути розмежовані. За наявності спору щодо прийняття і передачі на баланс майна такий спір має вирішуватися у судовому порядку, проте ця обставина не є підставою для звільнення співвласника будинку від оплати спожитих послуг з утримання будинку та прибудинкової території, участі у витратах на управління, утримання і збереження будинку (постанова Верховного Суду України від 27 січня 2016 р. у справі № 3-1028гс15).

3. У разі укладання сторонами у справі з відповідними органами державної влади договорів про організацію взаєморозрахунків із погашення заборгованості з різниці в тарифах на теплову енергію наслідки порушення грошового зобов'язання, передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК, не застосовуються, оскільки такі договори змінюють строки виконання зобов'язання (постанова Верховного Суду України від 10 лютого 2016 р. у справі № 3-1267гс15).

4.1. Виходячи зі змісту ч. 1 ст. 598, статті 599, 600, 604 - 609 ЦК, саме по собі судове рішення про задоволення вимог кредитора, не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК.

4.2. Невиконання грошового зобов'язання за наявності судового рішення про задоволення вимог кредитора із розстроченням або відстроченням не призводить до наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК, за період такого розстрочення або відстрочення (постанова Верховного Суду України від 17 лютого 2016 р. у справі № 3-1276гс15).

Норми Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10 квітня 1992 р. № 2269-ХII не містять вказівки про необхідність саме отримання повідомлення орендарем у строк до трьох місяців, а також про зобов'язання власника перевіряти вчасність надходження кореспонденції до адресата, зазначено лише про обов'язок власника письмово попередити орендаря, що і було ним (власником) зроблено.

Аналіз встановлених судами обставин справи, положень ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" і приписів Положення про оренду об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Івано-Франківська, затвердженого рішенням міськради, свідчить, що позивач своєчасно та у належний спосіб повідомив відповідача про намір використовувати орендоване майно для власних потреб.

Водночас суди усіх інстанцій не перевірили, з якою саме метою використовуватиметься нерухоме майно, що є предметом договору. Ця обставина, у разі з'ясування, що майно знову буде передано в оренду, свідчитиме про порушення власником вимог, встановлених ч. 3 ст. 17 зазначеного Закону.

Ураховуючи викладене, заяву виконавчого комітету міськради було частково задоволено, всі постановлені у справі судові рішення скасовано, а справу передано на розгляд до Господарського суду Івано-Франківської області (постанова Верховного Суду України від 20 квітня 2016 р. у справі № 3-266гс16).

1. Указом Президента України від 14 квітня 2014 р. № 405/2014 "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 р. "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" уведено в дію відповідне рішення Ради національної безпеки і оборони України щодо проведення антитерористичної операції на сході України.

Тимчасові заходи для забезпечення підтримки суб'єктів господарювання, що здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції, та осіб, які проживають у зоні проведення антитерористичної операції або переселилися з неї під час її проведення, визначено Законом України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" від 2 вересня 2014 р. № 1669-VII, за змістом ч. 1 ст. 1 якого періодом проведення антитерористичної операції є час між датою набрання чинності Указом Президента України від 14 квітня 2014 р. № 405/2014 та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.

Відтак, з огляду на проведення антитерористичної операції на сході України, у тому числі за місцем розташування застрахованого майна, та на підставі пп. 13.3.3 п. 13 договору страхування заявлена страхувальником подія не може бути визнана страховим випадком, а тому не породжує обов'язку страховика щодо виплати страхового відшкодування (постанови Верховного Суду України від 27 січня 2016 р. у справі № 3-1237гс15; від 3 лютого 2016 р. у справі № 3-1289гс15).

2. Правовідношення, в якому страховик у разі настання страхового випадку зобов'язаний здійснити страхову виплату, є грошовим зобов'язанням. Оскільки правовідношення з відшкодування шкоди в порядку регресу, які склалися між сторонами у справі, також є грошовим зобов'язанням, то на них (правовідношення) поширюється дія ст. 625 ЦК (постанова Верховного Суду України від 1 червня 2016 р. у справі № 3-295гс16).

1. Положення ст. 606 ЦК мають застосовуватися судом у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить зобов'язання іншої особи відповідно до будь-якої підстави, зазначеної в законі, та якщо при цьому один із суб'єктів правовідношення у зв'язку з обставинами, зазначеними в законі, зникає і з двох самостійних суб'єктів залишається (утворюється) один, в якому поєднується боржник і кредитор. Саме у такому разі підстава припинення цивільно-правового зобов'язання не залежатиме від волі сторін.

Відтак, у випадку, коли боржник банку отримав право вимоги до банку за депозитним договором, відповідні кредитні зобов'язання між банком і таким боржником не можуть припинятися на підставі ст. 606 ЦК, оскільки положення зазначеної статті до таких правовідносин не застосовуються (постанова Верховного Суду України від 23 березня 2016 р. у справі № 3-107гс16).

2. Статтею 1071 ЦК визначено перелік підстав списання грошових коштів з рахунка клієнта. Так, банк може списати грошові кошти з рахунка клієнта на підставі його розпорядження. Грошові кошти можуть бути списані з рахунка клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених законом чи договором між банком і клієнтом.

Відповідно до п. 1.8 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою правління Національного банку України від 12 листопада 2003 р. № 492, банки відкривають своїм клієнтам за договором банківського рахунка поточні рахунки. Поточний рахунок - цє рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України.

Виходячи із викладеного, поточні рахунки відкриваються на конкретну особу за умови надання відповідних документів, а можливості зміни власника рахунка зазначеною Інструкцією не передбачено (постанова Верховного Суду України від 6 квітня 2016 р. у справі № 3-174гс16).

3. Одним із суб'єктів правовідносин, які виникають на підставі договору факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) відповідно до ч. 3 ст. 1079 ЦК (як і кредитодавцем у кредитному договорі згідно з ч. 1 ст. 1054 ЦК) може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові операції.

У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій (постанова Верховного Суду України від 25 травня 2016 р. у справі № 3-477гс16).

Правильне застосування імперативних норм ст. 124 Конституції України, ст. 115 ГПК, ст. 1 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 р. № 2453-VІ щодо обов'язковості судових рішень, які набрали законної сили, виявляється лише у їх дотриманні судами та іншими суб'єктами правовідносин.

Отже, судову заборону на проведення загальних зборів із певних питань має бути проаналізовано судами з урахуванням принципу законності.

Оскільки на час вирішення спору у розглянутій справі ухвалу про вжиття заходів забезпечення позову було визнано судом незаконною та скасовано, висновок суду про те, що заходи забезпечення були чинними на час прийняття спірного рішення загальних зборів, а тому це рішення незаконне, є помилковим (постанова Верховного Суду України від 13 січня 2016 р. у справі № 3-1165гс15).

Вексельні правочини (зокрема щодо видачі, акцептування, індосування, авалювання та оплати векселя) регулюються як нормами спеціального вексельного законодавства, так і загальними нормами цивільного законодавства про угоди та зобов'язання, а тому за відсутності спеціальних норм у вексельному законодавстві до вексельних правочинів застосовуються загальні норми ЦК з урахуванням їх особливостей.

Водночас слід зазначити, що аваль, дійсність якого було оспорено у розглянутій справі, за своєю правовою природою є вексельною порукою, правове регулювання якої здійснюється спеціальними нормами Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі, оскільки ці зобов'язання на відміну від поруки і гарантії мають особливий характер щодо учасників цих відносин, порядку вчинення та виконання, підстав і строків пред'явлення вимог.

Відповідно до ст. 32 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі аваліст відповідає так само, як і та особа, зобов'язання якої він забезпечив. Його зобов'язання є дійсним навіть у тому разі, якщо те зобов'язання, яке він забезпечував, виявиться недійсним із будь-якої іншої причини, ніж дефект форми.

Отже, якщо судом буде встановлено, що забезпечене авалем зобов'язання за векселем є недійсним через дефект форми, то зобов'язання аваліста також визнається недійсним. У цьому разі до аваліста не може бути пред'явлено вимогу в порядку, передбаченому нормами цивільного законодавства, як до поручителя чи гаранта.

У судових рішеннях суди всіх інстанцій послалися на фіктивність одностороннього правочину щодо авалювання векселів як на підставу для визнання оспорюваних авалів недійсними, проте всупереч наведеним вище нормам спеціального закону не встановили та не зазначили у своїх рішеннях про наявність чи відсутність дефекту форми векселів, зобов'язання за якими забезпечено вексельною порукою, що є необхідною умовою для правильного вирішення спору (постанова Верховного Суду України від 13 січня 2016 р. у справі № 3-1157гс15).

1. Нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати (постанова Верховного Суду України від 2 березня 2016 р. у справі № 3-476гс15).

2. Предметом спору у розглянутій справі є вимога міськради про стягнення з товариства збитків у виді упущеної вигоди, завданих внаслідок використання земельної ділянки без правовстановлюючих документів.

Аналіз статей 122 - 124, 152, 156, 157, 206 ЗК і змісту прийнятого міськрадою рішення про надання товариству в оренду земельної ділянки дає підстави для висновку, що саме на землекористувача - товариство покладається обов'язок зі вчинення певних дій із виготовлення та погодження технічної документації із землеустрою і подальшого звернення до уповноваженого органу - територіального органу Держземагенства із заявою про державну реєстрацію земельної ділянки, після чого їй присвоюється кадастровий номер (який є істотною умовою договору оренди землі).

Поклавши такий обов'язок на землевласника - міськраду, суд касаційної інстанції допустив неправильне застосування норм матеріального права (постанова Верховного Суду України від 17 лютого 2016 р. у справі № 3-1160гс15).

3.1. Для застосування положень ч. 1 ст. 33 Закону України "Про оренду землі" від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належним чином виконує свої обов'язки за договором; орендар до спливу строку договору повідомив орендодавця у встановлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень і своє рішення.

Всупереч зазначеним вимогам закону суд касаційної інстанції у розглянутій справі погодився з висновками апеляційного суду, який позов задовольнив, проте відповідних юридичних фактів не встановив, оскільки підприємство з порушенням встановленого договором двомісячного строку до закінчення дії договору звернулося до орендодавця із заявою, про продовження строку його дії, проект додаткової угоди не надало. При цьому порушення переважного права орендаря (підприємства) на поновлення договору оренди суд не констатував, а всупереч закону дійшов висновку про те, що переважне право не припинилося.

3.2. Частиною 6 ст. 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено іншу підставу поновлення договору оренди, а саме: у тому разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку дії договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.