Вищий господарський суд України, частково скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій і частково задовольняючи позов, дійшов правомірного висновку, що оскільки кредитний та іпотечний договори, за якими провадилося звернення стягнення на спірне нерухоме майно, було укладено до набрання чинності Законом України "Про іпотеку" від 5 червня 2003 р. № 898-IV у редакції від 22 вересня 2011 р., до спірних правовідносин має бути застосовано положення ст. 49 зазначеного Закону саме в редакції, яка діяла на час укладення цих договорів (постанова Верховного Суду України від 16 грудня 2015 р. у справі № 3-1117гс15).

Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Тобто закон пов'язує припинення договору поруки зі зміною основного зобов'язання за відсутності на це згоди поручителя та із зумовленим такою зміною збільшенням обсягу відповідальності поручителя, а не зі зміною будь-яких умов основного зобов'язання, забезпеченого порукою.

Згоди поручителя на зміну умов основного договору, внаслідок якої обсяг його відповідальності не збільшується, не вимагається (постанова Верховного Суду України від 18 листопада 2015 р. у справі № 3-988гс15).

1. У ЦК позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК).

Відповідно до ст. 257 ЦК загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Визначення початку відліку позовної давності наведено у ст. 261 ЦК, зокрема згідно з ч. 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

З огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК (у редакції до внесення змін Законом України від 20 грудня 2011 р. № 4176-VI) не поширюється на позови прокуратури, пред'явлені від імені держави і спрямовані на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК щодо загальної позовної давності, а за змістом ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Разом із тим частинами 1, 2, 4 ст. 29 ГПК встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

У порушення вимог ст. 32 ГПК суди не встановили у справі початку перебігу строку позовної давності, наявності чи відсутності поважних причин його пропуску, а відтак Верховний Суд України був позбавлений можливості зробити висновок щодо правильності застосування судами матеріальних норм про позовну давність, що у свою чергу перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Водночас відповідно до ст. 111-23 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Таким чином, оскільки відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджала ухваленню нового рішення у справі, її було передано на розгляд суду першої інстанції згідно з пп. "а" п. 1 ч. 2 ст. 111-25 ГПК (постанова Верховного Суду України від 30 вересня 2015 р. у справі № 3-374гс15).

2. Оскільки положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК (у редакції до внесення змін Законом України від 20 грудня 2011 р. № 4176-VI) за своєю суттю спрямоване на захист прав власників та інших осіб від держави, з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень дія цієї норми не поширюється на позови прокуратури, пред'явлені від імені держави і спрямовані на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

Отже, на такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК щодо загальної позовної давності, а за змістом ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єкт владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів (постанова Верховного Суду України від 30 вересня 2015 р. у справі № 3-539гс15).

3. Викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами без відповідного дозволу є триваючим правопорушенням, а право на позов про стягнення завданої ним шкоди виникає кожен день із моменту його виявлення до моменту усунення цього правопорушення.

Відтак, момент виявлення порушення є початком перебігу строку позовної давності у таких спорах, що кореспондується з положеннями ч. 1 ст. 261 ЦК (постанова Верховного Суду України від 18 листопада 2015 р. у справі № 3-1033гс15).

1. Відчуження нерухомого державного майна, яке перебуває на балансі державних комерційних підприємств, установ, організацій, можливе лише після отримання відповідної згоди органу управління майном і за наявності погодження з Фондом державного майна України, як це передбачено ст. 75 ГК, Законом України "Про управління об'єктами державної власності" від 21 вересня 2006 р. № 185-V та Порядком відчуження об'єктів державної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 року № 803 (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 р. у справі № 3-379гс15).

2. Системний аналіз статей 626, 632, 901, 903 ЦК, статей 180, 181 ГК дає підстави для висновку, що визначення договору як неукладеного може відбутися на стадії укладення, а не за наслідками виконання його сторонами.

Встановивши, що на виконання договору про надання консультаційних послуг між сторонами було складено та підписано акти здачі-приймання робіт, а замовник перерахував виконавцеві кошти (винагороду) за надані послуги, суди апеляційної та касаційної інстанцій помилково визнали цей договір неукладеним (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 р. у справі № 3-502гс15).

3. Вимога про визнання правочину недійсним із застосуванням положень статей 203 та 215 ЦК з підстав недотримання вимог ч. 2 ст. 586 ЦК і ч. 2 ст. 17 Закону України "Про заставу" від 2 жовтня 1992 р. № 2654-ХІІ може бути заявлена лише заставодержателем (постанови Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 р. у справах №№ 3-649гс15 та 3-670гс15; від 4 листопада 2015 р. у справі № 3-669гс15).

4. Із правової природи договору оренди нерухомого майна вбачається, що фактичне користування майном на підставі договору оренди у разі визнання його недійсним унеможливлює застосування наслідків недійсності правочину відповідно до ст. 216 ЦК, оскільки використання майна - "річ" безповоротна і відновити первісне положення сторін практично неможливо. Тому визнаючи договір оренди недійсним, необхідно серед іншого встановити обставини, пов'язані з виконанням договору, та визначити момент, з якого вважаються припиненими зобов'язання за цим договором.

У справі № 3-1143гс15 позовні вимоги прокурора зводяться до визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення, який сторони розірвали, а майно повернули, тобто зобов'язання за спірним договором є припиненими.

Ураховуючи встановлені у справі обставини, визнання договору оренди недійсним є неможливим, оскільки предмет спору припинив існування.

Викладене свідчить про те, що суди неправильно застосували норми матеріального права та дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для припинення провадження у цій справі (постанова Верховного Суду України від 23 грудня 2015 р. у справі № 3-1143гс15).

5.3а змістом ст. 216 ЦК недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Способами захисту прав при цьому є двостороння реституція або, у разі її неможливості, -відшкодування вартості того, що одержано (ч. 1), відшкодування заподіяних збитків та моральної шкоди (ч. 2).

Згідно з ч. 1 ст. 236 ЦК нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, вважається таким з моменту його вчинення.

Разом із тим ч. З ст. 207 ГК передбачено, що господарське зобов'язання, визнане судом недійсним, також вважається недійсним з моменту його виникнення. Якщо ж за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним з моменту його виникнення і припиняється на майбутнє, а не з моменту укладення.

Фактичне користування майном на підставі договору оренди у разі його недійсності унеможливлює проведення між сторонами двосторонньої реституції, тому такий договір судом має бути визнано недійсним і припинено лише на майбутнє, а не з моменту укладення (постанова Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі № 3-195гс15).

1. Позов про стягнення з відповідача процентів за користування грошовими коштами позивача, у разі якщо таке зобов'язання не передбачено договором, не підлягає задоволенню, оскільки законом розмір і порядок нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами не визначено (постанова Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі № 3-357гс15).

2. У разі укладення договору про організацію взаєморозрахунків для застосування санкцій, передбачених первісним договором, і наслідків за порушення грошового зобов'язання, встановлених ч. 2 ст. 625 ЦК, необхідно, щоб оплату за первісним договором було здійснено поза межами порядку та строків, встановлених договором про організацію взаєморозрахунків (постанови Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі № 3-322гс15; від 23 вересня 2015 р. у справі № 3-501гс15; від 7 жовтня 2015 р. у справі № 3-883гс15).

3. Уклавши договір про організацію взаєморозрахунків, сторони у такий спосіб змінили порядок та строки проведення розрахунків за природний газ, поставлений відповідно до договору купівлі-продажу природного газу (основного договору), і відмовилися від застосування штрафних та інших фінансових санкцій за ним.

Отже, згідно з ч. З ст. 653 ЦК умови основного договору про нарахування штрафних санкцій на відносини між сторонами не поширюються (постанова Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справі № 3-968гс15).

4. Для застосування санкцій, визначених умовами договору купівлі-продажу природного газу, а також наслідків за порушення грошового зобов'язання, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК, необхідно щоб оплату за поставлений газ було здійснено поза межами порядку і строків, установлених договором про організацію взаєморозрахунків, предметом якого є організація проведення розрахунків між сторонами відповідно до п. 24 ст. 14 Закону України "Про Державний бюджет України на 2014 рік" від 16 січня 2014 р. № 719-VII і Порядку та умов надання у 2014 р. субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на погашення заборгованості з різниці в тарифах на теплову енергію, послуги з централізованого водопостачання та водовідведення, що вироблялися, транспортувалися та постачалися населенню, яка виникла у зв'язку з невідповідністю фактичної вартості теплової енергії та послуг з централізованого водопостачання та водовідведення тарифам, що затверджувалися та/або погоджувалися органами державної влади чи місцевого самоврядування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 2014 р. № 30.

Оскільки розрахунок за поставлений природний газ відбувся у порядку та строки, передбачені у договорі про організацію взаєморозрахунків, сторони якого засвідчили, що після виконання договору вони не матимуть одна до одної жодних претензій стосовно його предмета, правових підстав для задоволення позову про стягнення пені, 3 % річних та інфляційних втрат немає (постанова Верховного Суду України від 16 вересня 2015 р. у справі № 3-500гс15).

5. Особа, яка є власником приміщення і, у свою чергу, співвласником будинку, в якому створено ОСББ, однак не є членом цього об'єднання, зобов'язана брати участь у витратах на управління, утримання та збереження будинку, водночас об'єднання наділено правом у разі нездійснення зазначеною особою таких дій звернутися до суду з позовом про стягнення нарахованих за цими витратами платежів. Водночас ні Законом України "Про об'єднання співвласників багатоквартирних будинків" від 29 листопада 2001 р. № 2866-III, ні іншими законодавчими актами України не передбачено затвердження або погодження органами місцевого самоврядування розмірів внесків і платежів, визначених загальними зборами ОСББ (постанова Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справі № 3-945гс15).

Відповідно до статей 512, 514 ЦК кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою, у тому числі, внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). При цьому до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, законодавець передбачив право відступлення тільки дійсної вимоги, яка існувала на момент переходу цих прав.

Згідно зі ст. 599 ЦК зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Оскільки на час укладення договорів про заміну кредитора у зобов'язанні заборгованість агрофірми перед товариством-1 було погашено у повному обсязі, угода про заміну кредитора у зобов'язанні не породжувала жодних прав та обов'язків агрофірми перед товариством-2 (постанова Верховного Суду України від 16 вересня 2015 р. у справі № 3-555гс15).

1. Зазначена у ст. 2 Закону України "Про деякі питання заборгованості підприємств оборонно-промислового комплексу - учасників Державного концерну "Укроборонпром" та забезпечення їх стабільного розвитку" від 6 вересня 2012 р. № 5213-VI заборгованість підприємств оборонно-промислового комплексу перед суб'єктами господарювання, що надають послуги з водопостачання та водовідведення, є списаною з дати підписання цими учасниками двостороннього акта звіряння та погодження його, у разі необхідності, органом, уповноваженим управляти таким підприємством.

Висновок суду про те, що списання цієї заборгованості - процедура, яка пов'язана і має відбуватися одночасно зі списанням заборгованості підприємств оборонно-промислового комплексу перед іншими кредиторами, зокрема енергопостачальниками, не відповідає вимогам зазначеного Закону (постанова Верховного Суду України від 2 грудня 2015 р. у справі № 3-1023гс15).

2. Погоджуючись із висновками судів попередніх інстанцій, Вищий господарський суд України не врахував, що згідно з п. 7 ч. 1 ст. 12 ГПК (у редакції зі змінами від 18 січня 2013 р.) господарським судам підвідомчі справи у спорах із майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

За загальним правилом норма права діє стосовно фактів і відносин, які виникли після набрання нею чинності. Тобто до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце.

Наведене дає підстави для висновку, що управління праці та соціального захисту населення може звернутися у позовному провадженні з вимогами до товариства про відшкодування витрат на виплату та доставку пільгових пенсій, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство цього товариства, до господарського суду, в провадженні якого перебуває зазначена справа (постанова Верховного Суду України від 2 грудня 2015 р. у справі № 3-1085гс15).

1. У разі настання страхового випадку за договором добровільного страхування наземного транспортного засобу у потерпілої особи виникає право або вимагати відшкодування шкоди від особи, з вини якої її заподіяно, або вимагати виплати страхового відшкодування від страхової компанії, з якою нею укладено договір добровільного страхування автомобіля. У разі виплати страховою компанією страхового відшкодування до неї у межах фактичних витрат від потерпілої особи переходить право вимоги до особи, з вини якої було заподіяно шкоду (ст. 993 ЦК). При цьому перебіг позовної давності не змінюється та обчислюється від дня настання страхового випадку (ч. 1 ст. 261, ст. 262 ЦК) (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 р. у справі № 3-303гс15).

2. Відповідно до п. 11.1.9 правил страхування, ст. 26 Закону України "Про страхування" від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР, ст. 991 ЦК страховик має право відмовити у здійсненні страхових виплат або страхового відшкодування, зокрема, у разі несвоєчасного повідомлення страхувальником без поважних на це причин про настання страхового випадку або створення страховикові перешкод у визначенні обставин, характеру та розміру збитків.

Отже, страхова компанія правомірно відмовила позивачеві у виплаті страхового відшкодування, не порушивши при цьому умов договору страхування та вимог закону (постанова Верховного Суду України від 25 листопада 2015 р. у справі № 3-1084гс15).

1. Згідно зі ст. 167 ГК корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

За змістом п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК господарським судам підвідомчі, зокрема, справи, що виникають із корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.

Тобто незалежно від суб'єктного складу, якщо акціонер (учасник) господарського товариства обґрунтовує відповідні позовні вимоги порушенням його корпоративних прав, то такий спір підвідомчий господарським судам.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що учасник (акціонер) товариства може оспорити договір, вчинений господарським товариством, якщо обґрунтує відповідні позовні вимоги порушенням його корпоративних прав (постанова Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі № 3-327гс15).

2. Придбання іноземними компаніями 100% часток у статутному капіталі господарського товариства у формі товариства з обмеженою відповідальністю, яке є підприємством нафтогазової галузі, призвело до створення іноземного підприємства в галузі, яка має стратегічне значення для безпеки держави, що суперечить положенням ч. 2 ст. 117 ГК.