За змістом ч. 2 ст. 10 Закону України від 10 квітня 1992 р. № 2269-XII "Про оренду державного та комунального майна" договір оренди державного майна має відповідати Типовому договору оренди відповідного майна, затвердженому наказом Фонду державного майна України.

Зокрема, умовами Типового договору оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства (структурного підрозділу підприємства), затвердженого наказом Фонду державного майна України від 23 серпня 2000 р. № 1774, передбачено, що перегляд на вимогу орендодавця орендної плати з підстав зміни Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорцій її розподілу, затвердженої Кабінетом Міністрів України, змін централізованих цін і тарифів, прийнятих пізніше, ніж укладений договір, та в інших випадках є підставою для зміни орендної ставки за користування цілісними майновими комплексами і не свідчить про недопустимість зворотної дії в часі актів цивільного законодавства (постанова Верховного Суду України від 20 серпня 2013 р. у справі № 3-19гс13).

Договір, укладений не уповноваженою на те особою, визнається недійсним з підстав, передбачених ст. 215 ЦК України (постанова Верховного Суду України від 20 серпня 2013 р. у справі № 3-16гс13).

1. Сама по собі обізнаність прокурора та Фонду державного майна України про наявність оспорюваних правочинів не є підставою для висновку про пропуск строку позовної давності та необхідність застосування положень ст. 267 ЦК України, тому неправомірною є відмова суду прокуророві у задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском строку позовної давності, оскільки прокурор і позивач не є сторонами оспорюваних угод та були позбавлені права під час судового розгляду перевірити повноваження осіб, які уклали ці правочини (постанова Верховного Суду України від 20 серпня 2013 р. у справі № 3-18гс13).

2. Відповідно до ч. 2 ст. 260 ЦК України порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін, відтак, суди обґрунтовано визнали положення п. 7.2 договору (в якому сторони фактично змінили порядок обчислення позовної давності за вимогами про стягнення пені за прострочену суму, встановивши, що строк позовної давності за вимогами про стягнення неустойки починає свій перебіг не з моменту прострочення платежу, а з дати, що визначається шляхом зворотного підрахунку шести місяців від дати звернення постачальника з позовом) недійсними і такими, що суперечать вимогам ч. 2 ст. 260, ст. 261 ЦК України та ч. 6 ст. 232 ГК України (постанова Верховного Суду України від 28 січня 2014 р. у справі № 3-39гс13; постанова Верховного Суду України від 28 січня 2014 р. у справі № 3-40гс13).

1. Відповідно до ч. 1 ст. 546 ЦК України виконання зобов'язань може забезпечуватися, зокрема, і неустойкою. Умовами договору сторони передбачили, що у разі порушення терміну поставки продукції застосовується неустойка у вигляді пені, що становить 2 % від вартості непоставленого (недопоставленого) в строк товару за кожен день прострочення поставки товару. Проте порушення строку поставки товару не перетворює неустойку на пеню за порушення грошового зобов'язання, так само, як і обов'язок постачальника поставити товар не стає грошовим зобов'язанням. За таких обставин не можна обмежувати пеню подвійною обліковою ставкою Національного банку України, посилаючись при цьому на норми Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" і ч. 3 ст. 549 ЦК України.

У разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно зі збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій відповідно до ч. 1 ст. 233 ГК України. Схоже правило міститься у ч. 3 ст. 551 ЦК України, згідно з якою розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків та за наявності інших обставин, які мають істотне значення (постанова Верховного Суду України від 3 грудня 2013 р. у справі № 3-35гс13).

2. У разі якщо умовами укладеного між сторонами договору розмір процентів за користування продавцем чужими грошовими коштами не встановлено, помилковим буде нарахування та стягнення з відповідача із застосуванням аналогії закону на підставі приписів ст.ст. 536, 692, 1048 ЦК України процентів за користування чужими грошовими коштами у зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань з оплати товару, одержаного за договором поставки.

Оскільки договори поставки і договори позики є різними за своєю правовою природою та регулюють різні види цивільних правовідносин, а аналогію закону можна застосовувати виключно у разі подібності спірних неврегульованих відносин, застосування до договору поставки положень про договір позики (зокрема ст. 1048 ЦК України) є безпідставним (постанова Верховного Суду України від 2 липня 2013 р. у справі № 3-11гс13, постанова Верховного Суду України від 20 серпня 2013 р. у справі № 3-22гс13).

3. Вимога про списання заборгованості на підставі Закону України від 12 травня 2011 р. № 3319-VI "Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію" відповідає положенням ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України, якими передбачено можливість захисту прав та інтересів у спосіб, встановлений законом або договором (постанова Верховного Суду України від 15 жовтня 2013 р. у справі № 3-29гс13).

4. Стягнення з постачальника суми попередньої оплати, перерахованої за договором на поставку природного газу, не вважається грошовим зобов'язанням у розумінні ст. 625 ЦК України.

За такі дії постачальник несе відповідальність, передбачену ч. 3 ст. 693 ЦК України, коли на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до ст. 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлено обов'язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця (постанова Верховного Суду України від 15 жовтня 2013 р. у справі № 3-30гс13).