Відповідно до плану роботи ВССУ у 2015 році здійснено аналіз судової практики розгляду кримінальних справ (проваджень) щодо зайняття гральним бізнесом (ст. 203-2 КК) за 2013-2014 роки.

Метою проведення цього аналізу є дослідження правильності застосування судами законодавства під час розгляду кримінальних проваджень (справ), передбачених статтею 203-2 КК, складнощів, що виникають при їх розгляді, а також висвітлення інших проблемних та спірних питань застосування зазначених норм закону України про кримінальну відповідальність та визначення шляхів їх вирішення з метою удосконалення судової практики.

Відповідно до даних Державної судової адміністрації України інформація щодо засуджених осіб за ст. 203-2 КК у порівнянні наводиться в таблиці.

2.1. Статтею 203-2 КК встановлено відповідальність за зайняття гральним бізнесом. При цьому кваліфікуючої ознакою аналізованого злочину є його вчинення особою, раніше судимою за зайняття гральним бізнесом.

З огляду на те, що ст. 203-2 КК було доповнено відносно нещодавно ( Законом України від 22 грудня 2010 року № 2852-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства про заборону грального бізнесу в Україні"), необхідно враховувати, що до відповідних законодавчих змін діяння, яке полягало у зайнятті гральним бізнесом, охоплювалось загальною кримінально-правовою нормою, а саме ст. 203 КК "Зайняття забороненими видами господарської діяльності", яку було виключено на підставі Закону України від 15 листопада 2011 року № 4025-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності".

Особливість застосування ст. 203-2 КК полягає у тому, що для належного з'ясування змісту її ознак, необхідно керуватись спеціальним нормативно-правовим актом - Законом України від 15 травня 2009 року № 1334-VI "Про заборону грального бізнесу в Україні" (Закон), у нормах якого містяться визначення понять "гральний бізнес", "азартна гра", "організатор азартних ігор", "організація і проведення азартних ігор", "учасник азартної ігри", закріплено перелік дій, які не належать до азартних ігор, тобто понять, які мають істотне значення для вирішення питання про наявність у діях особи ознак складу злочину, а отже, про наявність підстави для кримінальної відповідальності.

Таким чином, враховуючи системний аналіз статей зазначеного Закону, а також визначення поняття "гральний бізнес" як діяльності, пов'язаної з організацією, проведенням та наданням можливості доступу до азартних ігор у казино, на гральних автоматах, комп'ютерних симуляторах, у букмекерських конторах, в інтерактивних закладах, в електронному (віртуальному) казино незалежно від місця розташування сервера, можна дійти висновку про те, що об'єктивна сторона злочину, відповідальність за який встановлена ст. 203-2 КК, може полягати у вчиненні принаймні одного із таких трьох діянь: 1) організації азартних ігор; 2) їх проведення; 3) надання можливості доступу до таких ігор.

Зміст перших двох із наведених термінів також розкривається у Законі, оскільки згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону організація і проведення азартних ігор - це діяльність організаторів азартних ігор, що здійснюється з метою створення умов для здійснення азартних ігор та видачі виграшів (призів) учасникам азартних ігор. При цьому організаторами азартних ігор відповідно до положень п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону є фізичні та юридичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, що здійснюють діяльність з організації і проведення азартних ігор з метою отримання прибутку.

Враховуючи те, що у Законі організаторами азартних ігор визначені фізичні та юридичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності у судовій практиці склався неоднаковий підхід до вирішення питання про суб'єкта злочину, передбаченого ст. 203-2 КК.

Згідно з одним із таких підходів суб'єктом цього злочину не визнаються фізичні особи, які не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Наприклад, у 2014 році Синельниківським міськрайонним судом Дніпропетровської області розглянуто кримінальне провадження стосовно обвинуваченого З. та ухвалено виправдувальний вирок.

Основною з підстав для прийняття наведеного рішення у провадженні є те, що обвинувачений З. відповідно до вимог Закону не є суб'єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 203-2 КК, оскільки З. ніде не працює та не є суб'єктом підприємницької діяльності, ніде не значиться як суб'єкт підприємницької діяльності. Суд зазначив, що органи досудового розслідування та прокурор не звернули уваги на вимоги Закону, а саме на пункти 1, 3, 4 ч. 1 ст. 1, згідно з якими гральний бізнес - це діяльність, пов'язана з організацією, проведенням та наданням можливості доступу до азартних ігор у казино, на гральних автоматах, комп'ютерних стимуляторах незалежно від місця розташування сервера п. 3 встановлено, що організатори азартних ігор - це фізичні та юридичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, що здійснюють діяльність з організації і проведення азартних ігор з метою отримання прибутку; відповідно до п. 4 організація і проведення азартних ігор - діяльність організаторів азартних ігор, що здійснюється з метою створення умов для здійснення азартних ігор та видачі виграшів (призів) учасникам азартних ігор.

Це рішення місцевого суду було оскаржене в апеляційному порядку. Із вказаними висновками суду першої інстанції апеляційний суд не погодився і скасував судове рішення.

Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою від 16 травня 2014 року скасував вирок Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області та справу направив на новий судовий розгляд. Скасовуючи рішення місцевого суду, апеляційний суд зазначив, що аргументуючи висновок про виправдання обвинуваченого, суд послався на те, що З. не є суб'єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 203-2 КК, оскільки не є суб'єктом підприємницької діяльності.

Однак, роблячи вказаний висновок суд не звернув уваги на те, що стосується суб'єкта злочину, передбаченого ч. 1 ст. 203-2 КК, то ним визнається особа, яка досягла 16-річного віку і фактично виступає організатором зайняття гральним бізнесом.

Враховуючи наведений приклад, іншим підходом до вирішення питання про суб'єкта злочину, передбаченого ст. 203-2 КК є підхід, відповідно до якого суб'єктом злочину визнається не лише фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, а будь-яка фізична особа, яка відповідає вимогам, передбаченим ст. 18 КК та яка вчинила відповідний злочин.

Другої із наведених позицій дотримується ВССУ. Так, в ухвалі від 27 листопада 2014 року колегія суддів ВССУ, залишаючи без змін вирок Світловодського районного суду Кіровоградської області та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області погодилась із висновками судів нижчого рівня про наявність у діях обвинуваченого ознак складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 203-2 КК. В основу рішення суду касаційної інстанції покладено висновок про те, що системний аналіз положень ст. 203-2 КК та Закону свідчить, що суб'єктами цього злочину можуть бути як суб'єкти підприємницької чи господарської діяльності, так й інші особи, які фактично виступають у ролі організаторів, але при цьому не зареєстровані як суб'єкти підприємницької чи іншої господарської діяльності. При цьому, обвинуваченого Є.В. визнано винуватим та засуджено за ч. 1 ст. 203-2 КК за те, що він з січня 2013 року до 12 червня 2013 року використовував приміщення орендованих ним гаражів у м. Світловодську Кіровоградської області як ігрові зали для ведення грального бізнесу, тобто діяльності з організації проведення та надання можливості доступу до азартних ігор на гральних автоматах та комп'ютерних стимуляторах, що заборонено згідно зі ст. 2 Закону України "Про заборону грального бізнесу в Україні". Засуджений надавав доступ до ігрових автоматів, отримував кошти та виплачував виграші. Колегія суддів ВССУ, погоджуючись із наведеною кваліфікацією вказала, що із системного аналізу положень ч. 1 ст. 203-2 КК та зазначеного Закону вбачається, що суб'єктами аналізованого злочину можуть бути як суб'єкти підприємницької чи господарської діяльності, так й інші особи, які фактично виступають у ролі організаторів, але при цьому не зареєстровані як суб'єкти підприємницької чи іншої господарської діяльності.

Таким чином, при розгляді кримінальних проваджень щодо злочину, передбаченого ст. 203-2 КК, судам необхідно враховувати, що суб'єктом цього злочину можуть бути як особи, які зареєстровані у встановленому законодавством порядку суб'єктами підприємницької діяльності, так і особи, які вчиняють діяння, відповідальність за яке встановлена у ст. 203-2 КК, але при цьому не зареєстровані суб'єктами підприємницької діяльності.

2.2. Аналіз судової практики засвідчив, що у вчиненні злочину, передбаченого ст. 203-2 КК обвинувачуються особи, діяння яких полягають в організації грального бізнесу, а також особи, діяння яких не містять ознак організаторства, натомість полягають у забезпеченні діяльності організованого іншими особами грального бізнесу.

При цьому під час проведення аналізу судової практики не виявлено проблем із кваліфікацією діянь осіб за наявності ознак організації грального бізнесу. Наявність таких дій обґрунтовано констатується судами у тих випадках, коли особа певним чином заволодіває приміщенням або використовує наявне у неї приміщення для облаштування залів із гральними автоматами, встановлює такі автомати, наймає людей на роботу у відповідних закладах, вчиняє дії, спрямовані на приховування грального бізнесу, імітуючи здійснення законної діяльності, тощо.

Так, вироком Святошинського районного суду м. Києва від 23 липня 2014 року, Т. визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 203-2 КК, а саме у зайнятті гральним бізнесом шляхом організації азартних ігор на персональних комп'ютерах. Т., реалізуючи свій злочинний умисел, направлений на зайняття таким видом діяльності, спочатку уклав договір суборенди з директором ПП "Г." Р., відповідно до якого отримав у тимчасове користування нежиле приміщення. У подальшому через мережу Інтернет придбав 7 персональних комп'ютерів, які завіз у зазначене нежиле приміщення. Після цього за попередньою домовленістю із невстановленими досудовим слідством особами ці комп'ютери були підключені до мережі Інтернет, на них встановлено програмне забезпечення, електронне (віртуальне) казино, призначене для проведення азартних ігор. Крім того, згодом Т. найняв трьох працівників, які згідно зі своїми обов'язками за грошову винагороду мали забезпечити функціонування зазначеного вище грального закладу. У подальшому обвинувачений отримував прибуток від грального бізнесу, створивши умови для здійснення азартних ігор, видачі виграшу гравцям та безпосередньо контролював діяльністю інтерактивного клубу.

Разом із тим результати аналізу судових рішень, прийнятих у кримінальних провадженнях стосовно осіб, які обвинувачуються у вчиненні злочину, передбаченого ст. 203-2 КК, засвідчили існування проблеми правильної кримінально-правової кваліфікації діянь осіб, які не були організаторами грального бізнесу, однак брали участь у забезпеченні його діяльності (касири, оператори, круп'є, менеджери гральних залів, продавці, охоронці).

Так, в ухвалі Апеляційного суду Донецької області від 18 березня 2014 року, якою залишено в силі виправдувальний вирок Куйбишевського районного суду м. Донецька від 25 грудня 2014 року, сформульовано позицію про те, що метою скоєння злочину, передбаченого ст. 203-2 КК, є отримання прибутку, що його суб'єктом повинні визнаватися лише організатори такого бізнесу, оскільки організація і проведення азартних ігор - це діяльність організаторів азартних ігор, а надання можливості доступу до азартних ігор змістовно поєднано з їх організацією та проведенням, що не можуть визнаватися суб'єктом цього злочину ті особи, яких організатор набирає за договором для виконання окремих видів робіт чи надання певних послуг, зокрема, оператори, адміністратори.

Згідно з наведеною позицією, вчинення дій, які полягають у наданні можливості доступу до азартних ігор, не є кримінально-караним.

При цьому цей же суд апеляційної інстанції в іншому кримінальному провадженні ухвалою від 17 жовтня 2014 року залишив в силі вирок Жовтневого районного суду м. Маріуполя, яким А. визнано винною у вчиненні злочину, передбаченого ст. 203-2 КК, а саме у тому, що вона згідно з розробленим невстановленою особою планом злочинної діяльності виконувала доручені їй функції оператора гральних автоматів за грошову винагороду, гарантувала виплату грошових коштів у разі виграшу або у вигляді розписки про отримання грошових коштів, забезпечуючи своїми діями умови для грального бізнесу та проведення азартних ігор на гральних автоматах.

Таким чином, результати аналізу наведених прикладів, а також судових рішень засвідчили існування випадків неоднакової судової практики під час вирішення питання про ознаки об'єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 203-2 КК.

У контексті вирішення питання про забезпечення належної кримінально-правової оцінки діянь, осіб, які не були організаторами грального бізнесу, однак брали участь у забезпеченні його діяльності (касири, оператори, круп'є, менеджери гральних залів, продавці, охоронці), судам необхідно приділяти особливу увагу дослідженню ознак суб'єктивної сторони конкретного діяння. Насамперед, це стосується усвідомлення винною особи її участі у зайнятті забороненим видом господарської діяльності. Таким чином, різними мають бути правові наслідки діяння особи, яка здійснює функції касира, усвідомлюючи при цьому, що вона бере участь у забезпеченні здійснення забороненого виду грального бізнесу, та особи, яка не усвідомлювала і не могла усвідомлювати відповідної обставини.

У цьому контексті обґрунтованою є ухвала Апеляційного суду Миколаївської області від 22 січня 2015 року, якою скасовано вирок Заводського районного суду м. Миколаєва від 11 квітня 2014 року стосовно Х., М. та на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК закрито кримінальне провадження через встановлення відсутності в діянні складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 28, ч. 1 ст. 203-2 КК.

Судом апеляційної інстанції у цьому кримінальному провадженні було встановлено, що про існування покерного клубу обвинувачена Х. дізналася з оголошення і вирішила працевлаштуватися. Перед тим як почати працювати у клубі ходила на курси, а після закінчення почала працювати касиром, оскільки підійшов графік роботи. Усього у клубі працювало 15 осіб. На роботу обвинувачену приймав М.Р., який був хазяїном закладу. Разом із нею касиром працювала М., працювали позмінно. В її обов'язки входило прийняття грошових коштів, видання фішок, інколи на вимогу менеджера заміна фішок на гроші, також нараховування заробітної плати працівникам закладу. Крім того, за вказівкою М.Р. обвинувачена записувала скільки і в кого залишалося грошей у касі клубу. Іншого доходу, крім заробітної плати, розмір якої встановив М.Р., не отримувала, оскільки була найманим працівником. До ігрового залу не виходила, тому не знала, що там відбувалося. Коли почала працювати касиром, то ігрові столи вже були. Що стосується ігрових автоматів, то вони стояли у залі, але до них також було заборонено ходити, гроші за автомати не видавала.

Згідно з цією ухвалою судом апеляційної інстанції було встановлено, що М. та Х. не усвідомлювали існування заборони щодо здійснюваної ними діяльності, оскільки клуб працював відкрито, була вивіска про роботу цього клубу, Х. працевлаштувалася в цей клуб за оголошенням. Також Х. та М. показали, що вони отримували тільки заробітну плату.

У свою чергу, усвідомлення участі у забезпеченні здійснення забороненого виду грального бізнесу може мати місце, зокрема, у тих випадках, коли особи фактично не здійснюють організації грального бізнесу, однак при цьому у складі організованої групи здійснюють функції, які забезпечують проведення азартних ігор.

Так, у вироку Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 14 березня 2014 року було встановлено, що для належного обслуговування грального залу Р. залучив інших членів організованої групи, а саме Г., Д., М. та К., розподіливши між ними обов'язки відповідно до наявних у зазначених осіб навиків та здібностей.

Так, відповідно до спільного плану злочинних дій Д. та М. безпосередньо проводили азартні ігри надаючи гравцям доступ до приміщення грального закладу і гральних автоматів, забезпечували сприятливі для гравців умови гри, безпосередньо отримували від гравців кошти за здійснення гри та у разі виграшу проводили його виплату, здійснювали ведення обліку руху коштів, отриманих або витрачених під час забезпечення азартних ігор, пошук гравців.

Крім того, згідно із спільним планом злочинних дій, Д. та М. були зобов'язані доповідати Р. про всі випадки виграшів, що становили більше 5 000 грн, про несправність гральних автоматів, необхідність здійснення інкасації грошових коштів, конфліктні ситуації, які виникали під час роботи грального залу.

На Г. були покладені функції з технічного обслуговування гральних автоматів: зокрема їх налаштування на імовірність виграшу чи програшу, заміну комплектуючих деталей, пошук та встановлення у гральному закладі нових гральних автоматів та азартних ігор, які користуються попитом серед гравців, здійснення технічного обслуговування всієї електротехніки у гральному залі, встановлення та подальше забезпечення роботи відеокамери зовнішнього спостереження.

На К. були покладені функції з контролю за обсягом коштів, здобутих під час діяльності організованої групи у сфері грального бізнесу, а саме: зняття показників з лічильників гральних автоматів та здійснення на їх підставі підрахунків руху коштів за певний період функціонування грального закладу, надання Р. звітів за результатами проведених підрахунків, інкасація коштів з гральних автоматів та подальше їх передання Р.

Зазначені дії спрямовувалися на створення сприятливих умов для проведення та надання можливості доступу гравцям до азартних ігор на гральних автоматах, умовою участі в яких було внесення гравцем грошової ставки, яка дозволяла йому можливість під час гри, як отримати випадковий виграш, так і не отримати його залежно від випадковості.

При цьому усі члени організованої злочинної групи під час здійснення протиправної діяльності у сфері грального бізнесу строго дотримувались методів конспірації, забезпечуючи строгий пропускний режим до приміщення грального залу, до якого допускали тільки тих осіб, яким членами злочинного угрупування було дозволено здійснювати азартні ігри.

Також прикладом визнання наявності ознак складу злочину в діянні оператора зали гральних автоматів є вирок Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 14 квітня 2013 року, яким Р. засуджено за те, що вона 14 лютого 2012 року приблизно о 09.00 год, достовірно знаючи про заборону грального бізнесу в Україні, діючи в порушення Закону, уклала усну домовленість з невстановленою слідством особою, згідно з якою невстановлена особа з метою отримання прибутку від проведення азартних ігор на гральних автоматах, ігрових симуляторах прийняла Р. на роботу як оператора ігрових автоматів в організованому ним залі азартних ігор, в приміщенні № 61 за АДРЕСА, де раніше невстановленою слідством особою було встановлено 8 одиниць системних блоків персональних комп'ютерів та 10 одиниць гральних автоматів і за допомогою яких під виглядом інтернет-клубу здійснювалося зайняття гральним бізнесом.

Згідно з умовами усної домовленості в обов'язки Р. за грошову винагороду входило обслуговування клієнтів, в обладнаному невстановленою слідством особою залі з проведення азартних ігор, з використанням ігрових автоматів та ігрових симуляторів, у тому числі прийняття ставок від учасників азартних ігор та видання їм виграшів, які повністю або частково залежали від випадковості. Таким чином, Р., перебуваючи в злочинній змові з невстановленою слідством особою, усвідомлено порушуючи ст. 2 Закону, здійснювала заняття гральним бізнесом.

Отже, судам слід дуже ретельно підходити до характеру та обсягу дій і повноважень осіб при кваліфікації за ст. 203-2 КК. Якщо вони виконують суто технічні функції, які не пов'язані з безпосередньою участю у гральному бізнесі (охорона, офіціанти, прибиральники), підстав констатувати наявність ознак заборони грального бізнесу немає. Також немає підстав оцінювати як такі, що містять ознаки складу злочину, передбаченого ст. 203-2 КК, діяння осіб, які хоча фактично забезпечують діяльність закладу, у якому проводяться азартні ігри, однак при цьому не усвідомлюють того, що вони беруть участь у його забезпеченні. До прикладу, вироком Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 06 вересня 2013 року А.Л. засуджено за ч. 1 ст. 203-2 КК до штрафу у сумі 170 000 грн. Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 24 лютого 2014 року вирок районного суду скасовано, а кримінальне провадження закрито у зв'язку із невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді і відсутності будь-яких можливостей їх отримати. Скасовуючи ухвалу апеляційного суду з призначенням нового розгляду у суді апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до ч. 1 ст. 203-2 КК виконавцями цього злочину мають визнаватись особи, які виконують розпорядження організаторів азартних ігор, - круп'є, касири, продавці, оператори, менеджери гральних залів, інші наймані працівники (5-3073 км 14).

Таким чином, у тих випадках, коли особа, не будучи організатором грального бізнесу, усвідомлено бере участь у забезпеченні його (хоча б частковому) діяльності, здійснюючи функції адміністратора, менеджера, круп'є, касира тощо, то діяння такої особи містять склад злочину, передбаченого ст. 203-2 КК, оскільки з огляду на системний аналіз зазначеної норми КК та положень Закону зайняття гральним бізнесом, крім організації та проведення азартних ігор, передбачає таку дію, як надання можливості доступу до таких ігор.

2.3. У цілому необхідно зауважити, що результати аналізу судової практики засвідчили правильність підходу до кваліфікації діянь як таких, що охоплюються зайняттям грального бізнесу як у тих випадках коли певний заклад приховано створюється як гральний, у якому забезпечується доступ до участі у заборонених видах азартних ігор, так і у тих випадках коли доступ до участі до азартних ігор маскується під законну підприємницьку діяльність (наприклад, інтернет-клубів, що декларують винятково надання доступу до мережі Інтернет).

Результати аналізу судової практики щодо призначення покарання за злочин, передбачений ст. 203-2 КК, засвідчили існування певних особливостей, які зумовлені, по-перше, зміною санкцій частин першої та частини другої статті 203-2 КК, у зв'язку з прийняттям Закону України від 15 листопада 2011 року № 4025-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності" (Закон від 15 листопада 2011 року), по-друге, існуванням непоодиноких випадків недотриманням судами першої та апеляційної інстанції вимог Загальної частини КК, які регламентують загальні засади призначення покарання.

3.1. Насамперед, це стосується застосування положень ст. 69 КК, яка визначає підстави для призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, а саме того, що за вчинення злочину, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, суд з підстав, передбачених цією частиною, може призначити основне покарання у виді штрафу, розмір якого не більше ніж на чверть нижчий від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу.

Наведена законодавча вимога дотримується суддями не завжди, що призводить до призначення безпідставного м'якого покарання та, відповідно, зумовлює скасування судових рішень.

Так, ухвалою ВССУ було скасовано ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 19 грудня 2012 року, якою вироком Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 20 вересня 2012 року засуджено Б за ч. 1 ст. 203-2 КК до покарання у виді штрафу у розмірі 170 000 грн. з конфіскацією грального обладнання, змінено: на підставі ст. 69 КК Б. знижено розмір основного покарання у виді штрафу до 85 000 грн.

Скасовуючи ухвалу апеляційного суду, ВССУ зазначив, що суд першої інстанції, обираючи засудженому вид та міру покарання, яке було б необхідним і достатнім для його виправлення, урахував тяжкість вчиненого злочину, дані про особу засудженого, який раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, не працює, неодружений, за місцем проживання характеризується позитивно. Також суд урахував обставину, що пом'якшує відповідальність засудженого, якою визнав його щире каяття у вчиненому, крім того, поза увагою суду не залишилась відсутність обтяжуючих покарання обставин.

На підставі цих даних суд дійшов обґрунтованого висновку про можливість призначення засудженому мінімального покарання, передбаченого санкцією частини інкримінованої йому статті.

Разом із тим суд апеляційної інстанції, не встановивши будь-яких нових даних чи обставин, які б пом'якшували відповідальність засудженого, помилково зазначаючи, що вчинений злочин є злочином середньої тяжкості, у той час як відповідно до ст. 12 КК злочин, передбачений ч. 1 ст. 203-2 КК належить до тяжких, застосував положення ст. 69 КК та пом'якшив засудженому покарання, вдвічі зменшивши розмір штрафу.