Заслухавши доповідь секретаря Пленуму Вищого адміністративного суду України Смоковича М.І. про огляд практики розгляду справ, які виникають зі спорів у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, Пленум Вищого адміністративного суду України

1. Доповідь секретаря Пленуму Вищого адміністративного суду України Смоковича М.І. взяти до відома.

2. Рекомендувати суддям адміністративних судів Огляд практики розгляду справ, які виникають зі спорів у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (додається), враховувати під час ухвалення рішень у справах відповідної категорії.

Усучасних умовах одним із чинників ефективного функціонування будь-якої економіки є розвинений ринок нерухомого майна, а одним із головних завдань правової держави у сфері економічної політики є оптимізація обігу нерухомості.

Провідне місце у цьому напрямку займає правове регулювання відносин, пов'язаних із державною реєстрацією прав на нерухоме майно.

Інститут державної реєстрації прав в Україні тривалий час перебуває у стані реформування.

1 липня 2004 року прийнято Закон України № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" (далі - Закон № 1952-ІV).

Законом України від 11 лютого 2010 року № 1878-VI"Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" та інших законодавчих актів України" Закон № 1952-IV викладено в новій редакції.Цим Законом розширено перелік речових прав, що підлягають державній реєстрації, визначено новий орган державної влади з питань державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, створено єдину систему органів державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та єдину державну інформаційну систему відомостей про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об'єкти та суб'єктів цих прав - Державний реєстр речових прав на нерухоме майно.

Суттєвих змін зазнав Закон № 1952-ІV у зв'язку з прийняттям Закону України від 4 липня 2012 року № 5037-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення та спрощення процедури державної реєстрації земельних ділянок та речових прав на нерухоме майно".

З прийняттям цього Закону спрощено процедуру державної реєстрації земельних ділянок та речових прав на нерухоме майно. Зокрема, запроваджено можливість подання документів на державну реєстрацію прав як у паперовій, так і в електронній формі шляхом запровадження механізму їх подання державним кадастровим реєстратором, наділено нотаріусів повноваженнями державного реєстратора прав на нерухоме майно, які виникають у результаті вчинення нотаріальних дій (здійснення нотаріусами державної реєстрації прав власності, реєстрація яких була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, при вчиненні нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва, а також державної реєстрації прав у результаті вчинення нотаріальної дії з такими об'єктами), встановлено можливість отримання витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно особам, які мають речові права на чуже нерухоме майно, а також інформації про наявність іпотеки та обтяжень речових прав на нерухоме майно, встановлено порядок взаємодії органів державної реєстрації прав з органами державної виконавчої служби.

З 1 квітня 2015 року у зв'язку з набранням чинності Законом України від 5 березня 2015 року № 247-VIII "Про внесення змін до деяких законів України щодо уточнення повноважень нотаріусів та особливостей реєстрації похідних речових прав на земельні ділянки сільськогосподарського призначення" уповноважено нотаріусів здійснювати функції державного реєстратора прав на нерухоме майно та надано можливість проводити державну реєстрацію речових прав, похідних від права власності, на земельні ділянки сільськогосподарського призначення незалежно від нотаріального посвідчення договору, на підставі якого виникає таке право, права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яке виникло та оформлено в установленому порядку до 1 січня 2013 року, одночасно з державною реєстрацією похідного від нього речового права на таку земельну ділянку.

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють відносини у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, крім цього Закону є Цивільний кодекс України, Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868 (до набрання чинності цією постановою - 12 лютого 2014 року - діяла постанова від 22 червня 2011 року № 703 "Про затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень і Порядку надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно"), Порядок ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 року № 1141, Порядок доступу посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, судів, органів внутрішніх справ, органів прокуратури, органів Служби безпеки, нотаріусів, адвокатів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Порядок надання фізичним та юридичним особам інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2014 року № 722, тощо.

Значний масив нормативно-правових актів, що регулює відносини у сфері реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, кількість змін, внесених до них, створили умови для виникнення великої кількості юридичних непорозумінь та, як наслідок, спорів у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Як свідчать дані судової статистики, упродовж 2014 року в місцевих адміністративних судах перебувало на розгляді 3949 справ досліджуваної категорії, що становить 1% загальної кількості справ, які перебували у цей період на розгляді.

Адміністративні суди першої інстанції розглянули 3302 справи, серед яких позовні вимоги задоволено у 1310 справах, відмовлено у задоволенні позовних вимог у 1042 справах, залишено без розгляду позовні заяви у 763 справах, 52 справи передано до інших судів.

В апеляційному порядку у 2014 році переглянуто 1623 рішення у зазначеній категорії справ, що становить 1% загальної кількості переглянутих рішень. Із них 1100 рішень залишено без змін, що становить 68% загальної кількості переглянутих справ, 23 рішення змінено, 500 рішень скасовано (31%) Із загальної кількості справ, у яких скасовано судові рішення, у 429 справах прийнято нову постанову.

У 2014 році Вищий адміністративний суд України здійснив перегляд 653 рішень судів першої та апеляційної інстанцій у касаційному порядку, з яких 482 рішення залишено без змін, що становить 74% загальної кількості переглянутих рішень, 4 рішення змінено, 167 рішень скасовано, (26%). Із загальної кількості скасованих судових рішень ухвалено нове рішення у 28 справах, 79 справ направлено на новий розгляд, 18 справ направлено для продовження розгляду, у 2 справах залишено позов без розгляду, закрито провадження у 3 справах та ухвалено 37 рішень про скасування рішення суду апеляційної інстанції із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.

На виконання плану роботи Вищого адміністративного суду України на перше півріччя 2015 року у Вищому адміністративному суді України здійснено вивчення практики розгляду справ, які виникають зі спорів у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав).

За результатом цієї роботи наводимо правові позиції Вищого адміністративного суду України, які сформовано в окремих справах цієї категорії з урахуванням законодавства, чинного на момент виникнення спірних відносин.

Відповідно до статті 24Закону № 1952-ІV у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо:

1) заявлене право, обтяження не підлягає державній реєстрації відповідно до цього Закону;

2) об'єкт нерухомого майна розміщений на території іншого органу державної реєстрації прав;

3) із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень звернулася неналежна особа;

4) подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують;

5) заяву про державну реєстрацію прав, пов'язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна, крім випадків, встановлених частиною дев'ятою статті 15 цього Закону;

5-1) заяву про державну реєстрацію обтяжень речових прав на нерухоме майно щодо попереднього правонабувача подано після державної реєстрації права власності на таке майно за новим правонабувачем;

5-2) заяву про державну реєстрацію речових прав, похідних від права власності, подано за відсутності державної реєстрації права власності, крім випадків, установлених статтею 4-2та частиною дев'ятою статті 15 цього Закону;

5-3) під час подання заяви про державну реєстрацію права власності на підприємство як єдиний майновий комплекс, житловий будинок, будівлю, споруду (їх окремі частини), що виникло на підставі документа, за яким правонабувач набуває також право власності на земельну ділянку, не подано заяву про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку;

5-4) після завершення п'ятиденного строку з дня отримання заявником письмового повідомлення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав не усунено обставин, що були підставою для прийняття такого рішення;

5-5) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва подано не до нотаріуса, який вчинив таку дію;

5-6) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень в електронній формі подано особою, яка не є державним кадастровим реєстратором або державним виконавцем;

6) заявником подано ті самі документи, на підставі яких заявлене право та обтяження такого права вже зареєстровано у Державному реєстрі прав.

У практиці адміністративних судів найчастіше зустрічаються справи про оскарження рішень державних реєстраторів про відмову у державній реєстрації прав з підстави, визначеної пунктом 4 частини першої статті 24 Закону № 1952-ІV, а саме у зв'язку з тим, що подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують.

У судовій практиці трапляються випадки, коли суди по-різному оцінюють обґрунтованість відмови у державній реєстрації прав з цієї підстави.

Прикладом вирішення цього питання є адміністративна справа № 826/3057/14 за позовом Особа 1 до Державного реєстратора Реєстраційної служби Головного управління юстиції у місті Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії.

Пункт 4 частини першої статті 24 Закону № 1952-ІV містить дві самостійні підстави для відмови у державній реєстрації прав та їх обтяжень, а тому за наявності однієї з таких підстав державний реєстратор прав на нерухоме майно (далі - державний реєстратор) повинен чітко зазначати одну з них.

Особа 1звернулася з позовом до Державного реєстратора Реєстраційної служби Головного управління юстиції у місті Києві, в якому просила визнати протиправним та скасувати рішення про відмову у державній реєстрації прав, зобов'язати державного реєстратора Реєстраційної служби Головного управління юстиції у місті Києві зареєструвати за позивачем право власності на нерухоме майно.

Позовні вимоги обґрунтованітим, що позивачем для проведення державної реєстрації права власності на квартиру, що виникло на підставі ухвали Богуславського районного суду Київської області, було подано відповідачу всі передбачені чинним законодавством документи. Незважаючи на це, останнім було прийняте оскаржуване рішення, чим порушено законні права та інтереси позивача.

Так, позивач звернулася до Реєстраційної служби Головного управління юстиції у місті Києві із заявою про державну реєстрацію прав на квартиру. До цієї заяви додані копії паспорта та довідки про присвоєння ідентифікаційного коду позивачу, технічний паспорт на квартиру, ухвалу Богуславського районного суду Київської області, якою цю квартиру виділено у власність позивача (справа про поділ майна подружжя).

17 грудня 2013 року відповідачем за наслідками розгляду заяви позивача прийнято рішення про відмову у державній реєстрації прав з посиланням, що подані документи не відповідають вимогам, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують, заявлене право частково зареєстровано за іншим власником.

Не погоджуючись з рішенням відповідача, позивач заявила позов.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 квітня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 3 липня 2014 року, в задоволенні позову відмовлено повністю.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України з висновками судів попередніх інстанцій частково не погодилася.

Як зазначив Вищий адміністративний суд України, спірні відносини регулюються Конституцією України, Цивільним кодексом України, Законом № 1952-ІV, постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 2011 року № 703 "Про затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень і Порядку надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно" (далі - Порядок № 703).

Пункт 1 частини другої статті 9 Закону № 1952 передбачає обов'язок державного реєстратора під час розгляду заяви про реєстрацію прав встановити відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями.

Згідно з частиною першою статті 15Закону № 1952-IVдержавна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку:

1) прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви;

2) встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень;

3) прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації.

На підставіпункту 2 частини другої статті 9 Закону № 1952-IV державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав, про відмову в державній реєстрації прав, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав.

Пунктом 23 Порядку № 703 визначено, що державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень виключно за наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав, що визначені в Законі № 1952-IV.

Підстави для відмови в державній реєстрації перелічені встатті 24 Закону № 1952-IV.

Системний аналіз наведених норм дозволив Вищому адміністративному суду України дійти висновку, що законодавець визначив перелік підстав, за яких державний реєстратор, встановивши їх наявність, може прийняти рішення про відмову в державній реєстрації прав. При цьому вказані норми визначають вичерпний перелік підстав для відмови у реєстрації прав.

Суд зазначив, що така відмова повинна бути прийнята відповідно достатті 2 КАС України, яка визначає, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцієюта законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності передзаконом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. При цьому з посиланням на нормизаконута ніяким чином не містити декларативних висновків.

Суди обох інстанцій встановили, що підставою для відмови у державній реєстрації було те, що документи, подані для проведення державної реєстрації прав, не відповідають вимогам або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують.

З позиції Вищого адміністративного суду Україниу відмові про вчинення реєстраційної дії державний реєстратор не вказав обставини, на підставі яких він дійшов таких висновків, що унеможливлює надання судом правової оцінки діям відповідача.

Такий висновок суд пояснює, зокрема, приписами імперативної норми частини четвертої статті 9Закону № 1952, в якій вказано, що державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цьогоЗакону; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов'язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав.

Крім того, Вищий адміністративний суд України зазначив, що відмова відповідача містить непереконливі висновки, оскільки в ній є посилання на альтернативні підстави відмови "... або ...".

Ураховуючи наведене, колегія суддів Вищого адміністративного суду України не погодилася з висновками судів про відмову в позові в частині визнання протиправним та скасування рішення про відмову у державній реєстрації прав, оскільки оскаржуване рішення ухвалено необґрунтовано та з порушенням вимог Закону.

(Постанова Вищого адміністративного суду України від 12 лютого 2015 року, реєстраційний номер судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень - 42763038).

Відповідно до частини першої статті 19 Закону № 1952-ІV державна реєстрація прав проводиться на підставі:

1) договорів, укладених у порядку, встановленому законом;

2) свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог цього Закону;

3) свідоцтв про право власності, виданих органами приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді;

4) державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом;

5) рішень судів, що набрали законної сили;

6) інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.

Частиною другою цієї статті передбачено, що державна реєстрація обтяжень здійснюється на підставі:

1) встановленої законом заборони користування та/або розпорядження нерухомим майном;

2) рішень судів, що набрали законної сили;

3) ухвали слідчого судді, суду, постанови державного виконавця про накладення арешту на нерухоме майно.

Згідно зчастиною тринадцятоюстатті 15 Закону № 1952-IVпорядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень встановлює Кабінет Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868 затверджено Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Пунктом 37 цієї постанови визначено документи, що підтверджують виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно.

Такими документами є:

1) укладений в установленому законом порядку договір, предметом якого є нерухоме майно, права щодо якого підлягають державній реєстрації, або речове право на нерухоме майно чи його дублікат;

2) свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя, видане нотаріусом або консульською установою України, чи його дублікат;

3) свідоцтво про право на спадщину, видане нотаріусом або консульською установою України, чи його дублікат;

4) видані нотаріусом свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) та свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися, чи їх дублікати;

5) свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане державним реєстратором відповідно до закону;

6) свідоцтво про право власності, видане органом приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді, чи його дублікат;

7) свідоцтво про право власності на нерухоме майно чи його дублікат, видані до 1 січня 2013 року органом місцевого самоврядування або місцевою держадміністрацією;

8) рішення про закріплення нерухомого майна на праві оперативного управління чи господарського відання, прийняте власником нерухомого майна чи особою, уповноваженою управляти таким майном;

9) державний акт на право приватної власності на землю, державний акт на право власності на землю, державний акт на право власності на земельну ділянку або державний акт на право постійного користування землею;

10) рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно;

11) ухвала суду про затвердження (визнання) мирової угоди;

12) заповіт, яким установлено сервітут на нерухоме майно;

13) закон, яким установлено сервітут на нерухоме майно;

14) рішення уповноваженого законом органу державної влади про повернення об'єкта нерухомого майна релігійній організації;

15) рішення власника майна, уповноваженого ним органу про передачу об'єкта нерухомого майна з державної у комунальну власність чи з комунальної у державну власність або з приватної у державну чи комунальну власність;

16) інші документи, що підтверджують виникнення, перехід та припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно відповідно до закону.

Як показує аналіз судової практики, поширеною підставою для відмови у державній реєстрації прав та їх обтяжень є відсутність у документах, що підтверджують виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, деяких відомостей про нерухоме майно, необхідних для вчинення державним реєстратором реєстраційної дії.

Наприклад, відповідно до підпункту 1 пункту 20 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 року № 1141,з метою проведення державної реєстрації виникнення права власності державний реєстратор вносить до запису про нерухоме майно такі відомості:

1) щодо земельної ділянки:

дата державної реєстрації земельної ділянки;

найменування органу, що провів державну реєстрацію земельної ділянки;

кадастровий номер земельної ділянки;

площа земельної ділянки;

цільове призначення земельної ділянки;

місцезнаходження земельної ділянки;

підстава для внесення запису про нерухоме майно:

- назва рішення;

- дата формування рішення;

- індексний номер рішення;

прізвище, ім'я та по батькові державного реєстратора;

найменування органу державної реєстрації прав або найменування нотаріальної контори, назва нотаріального округу.

У разі коли на земельній ділянці розташований об'єкт нерухомого майна, право власності на який зареєстровано в установленому законодавством порядку, державний реєстратор додатково вносить відомості про реєстраційний номер такого об'єкта.

У Вищому адміністративному суді України склалася практика згідно з якоюв разі, коли інформацію, яка відсутня у правовстановлюючому документі, державний реєстратор може дізнатися із загальнодоступних джерел або з інших документів, доданих до заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, то відмова у державній реєстрації прав та їх обтяжень на підставі пункту 4 частини першої статті 24 Закону № 1952-IV(подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують), є протиправною.

Як приклад можна навести таку справу.

У разі коли державний реєстратор мав можливість отримати інформацію про цільове призначення земельної ділянки для виконання свого обов'язку щодо державної реєстрації права власності на земельну ділянку із загальнодоступних джерел, то відмова в реєстрації права на таку земельну ділянку є протиправною.

Позивач звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Державного реєстратора прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області, Реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області, в якому просив визнати нечинним рішення Державного реєстратора, яким позивачу відмовлено у державній реєстрації права власності 1/8 частки земельної ділянки, кадастровий номер (...), зобов'язати відповідача провести державну реєстрацію прав за його заявою.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 5 листопада 2013 року, позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення Державного реєстратора прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області. Зобов'язано Реєстраційну службу

Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області провести державну реєстрацію речових прав власності 1/8 частки земельної ділянки, кадастровий номер (...), розміром 0,10 га за заявою позивача про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

У цій справі судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 листопада 2012 року, що набрало законної сили, визнано, серед іншого, за позивачем право приватної власності на 1/8 частки земельної ділянки, кадастровий номер (...), розміром 0,10 га.

22 лютого 2013 року позивачем до Реєстраційної служби було подано заяву про державну реєстрацію прав на зазначену частку земельної ділянки.

Рішенням Державного реєстратора від 14 березня 2013 року відмовлено у державній реєстрації права власності на вищезазначену частку земельної ділянки. Зі змісту цього рішення вбачається, що підставою для такої відмови стало те, що подані заявником документи не відповідають вимогам, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують, а саме: у наданому заявником для реєстрації права власності рішенні Києво-Святошинського районного суду від 27 листопада 2012 року № 2-2197/12 не зазначено цільове призначення земельної ділянки.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону № 1952-IV обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав.

Частина перша статті 24 Закону № 1952-IV встановлює вичерпний перелік підстав для відмови у державній реєстрації прав та їх обтяжень.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 24 Закону № 1952-IV у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують.

Згідно зі статтею 17 Закону № 1952-IV до документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, є, зокрема, такі вимоги: текст документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, повинен бути написаний розбірливо; прізвище, ім'я, по батькові фізичних осіб та їх місце проживання, а також найменування юридичних осіб та їх місцезнаходження повинні бути написані повністю; не приймаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень документи з підчищеннями або дописками, закресленими словами та іншими не обумовленими в них виправленнями, заповнені олівцем, а також з пошкодженнями, які не дають змоги однозначно тлумачити їх зміст.

Згідно з пунктом 27 Порядку № 703 документами, що підтверджують виникнення, перехід та припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, у тому числі є: свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане органом місцевого самоврядування або місцевою держадміністрацією до набрання чинності цим Порядком; рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

Згідно з підпунктом 1 пункту 20 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 року № 1141, з метою проведення державної реєстрації виникнення права власності державний реєстратор вноситьдо запису про нерухоме майно такі відомості про цільове призначення земельної ділянки.

Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що за змістом наведеної норми на державного реєстратора покладено обов'язок внесення до запису про нерухоме майно відомостей про складові частини об'єкта нерухомого майна.

Колегія суддів звернулаувагу, що відповідач мав можливість отримати інформацію для виконання свого обов'язку щодо державної реєстрації права власності 1/8 частки земельної ділянки.

Так, частиною першою статті 36 Закону України від 7 липня 2011 року № 3613-VI "Про Державний земельний кадастр" передбачено, що на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, оприлюднюються відомості Державного земельного кадастру, зокрема, про межі земельних ділянок.

Публічна кадастрова карта Державного агентства земельних ресурсів України (http://map.dazru.gov.ua/kadastrova-karta), яка є загальнодоступним та загальновідомим ресурсом, містить інформацію про цільове призначення земельної ділянки з кадастровим номером (...), а саме "Для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)", що відповідає підрозділу 2.01 розділу 02 "Землі житлової забудови" секції В "Землі житлової громадської забудови" Класифікації видів цільового призначення земель, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року № 548, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 1 листопада 2010 року за № 1011/18306.

За таких обставин Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову є законними та обґрунтованими.

(Ухвала Вищого адміністративного суду України від 20 листопада 2014 року, реєстраційний номер судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень- 41645952).

Як зазначалося вище, державна реєстрація обтяжень здійснюється на підставі:

1) встановленої законом заборони користування та/або розпорядження нерухомим майном;

2) рішень судів, що набрали законної сили;

3) ухвали слідчого судді, суду, постанови державного виконавця про накладення арешту на нерухоме майно.

Пунктом 5статті 24 Закону № 1952-IVпередбачено, що у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо заяву про державну реєстрацію прав, пов'язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна, крім випадків, встановлених частиною дев'ятоюстатті 15 цього Закону.

Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 11 листопада 2014 року (справа № 21-357а14), наявність в Єдиному реєстрі заборон запису про заборону відчуження майна є перешкодою для здійснення державним реєстратором реєстраційних дій до того часу, поки таке обтяження не буде зняте.

Як свідчить практика Вищого адміністративногосуду України, із цього правила може бути виняток. Це випадки, коли така заборона накладена в інтересах особи, яка звернулася до державного реєстратора із заявою про державну реєстрацію прав.

Реєстраційна служба правомірно здійснила реєстрацію права власності на нерухоме майно (будівлю) за банком, оскільки зазначена заборона не поширюється на останнього і накладена слідчим в інтересах банку як іпотекодержателя майна, на яке накладено заборону відчуження.

У квітні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю "Проект-А" (далі - позивач) звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Реєстраційної служби Головного управління юстиції в місті Києві (далі - відповідач), за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору - публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" (далі - третя особа), в якому просило:

скасувати рішення про державну реєстрацію прав щодо реєстрації права власності на будівлю адміністративно-побутового комплексу за третьою особою;

зобов'язати відповідача внести до Державного реєстру прав відповідний запис про реєстрацію права власності на будівлю адміністративно-побутового комплексу за позивачем на підставі заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень (реєстраційний номер: 16730, дата і час реєстрації заяви: 11.01.2013 14:39) та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер: 47738 від 16.01.2013 14:12:31).