Голова Верховного Суду України Романюк Я.М. уніс на розгляд Пленуму Верховного Суду України подання про прийняття рішення стосовно звернення до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо конституційності положень пункту 6-4 Прикінцевих положень Закону України від 16 січня 2014 року № 719-VII "Про Державний бюджет України на 2014 рік" (далі - Закон № 719-VII), зі змінами, внесеними згідно із Законом України від 31 липня 2014 року № 1622-VII "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2014 рік" (далі - Закон № 1622-VII), якими було обмежено максимальний місячний розмір суддівської винагороди 15 розмірами мінімальної заробітної плати. Підставами для цього подання стали ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2015 року у справі № 826/2133/15 та Кіровоградського окружного адміністративного суду від 11 серпня 2015 року у справі № П/811/2085/15, від 27 серпня 2015 року у справах № П/811/1861/15 та № П/811/1994/15 про звернення до Конституційного Суду України щодо конституційності положень пункту 6 4 Прикінцевих положень Закону № 719-VII , зі змінами, внесеними згідно із Законом № 1622-VII .

Пленум Верховного Суду України дійшов висновку щодо відсутності обґрунтованих підстав для звернення до Конституційного Суду України з конституційним поданням для вирішення питання про відповідність пункту 6-4 Прикінцевих положень Закону № 719-VII , зі змінами, внесеними згідно із Законом № 1622-VII , Конституції України (конституційності), виходячи з нижченаведеного.

1. Позивачі в зазначених справах звернулися до Київського апеляційного адміністративного суду та Кіровоградського окружного адміністративного суду щодо визнання дій голів судів, у яких вони працюють, незаконними та стягнення суддівської винагороди. Позивачі зазначають, що відповідно до частини першої статті 129 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 2453-VI) (у редакції, чинній до 1 січня 2015 року) суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України "Про Конституційний Суд України" та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Для обґрунтування позову позивачі вказують, що Конституційний Суд України у своїх рішеннях від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 та 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 неодноразово роз'яснював норми Конституції України щодо неконституційності положень, які зменшують досягнутий рівень матеріальної незалежності суддів.

Ураховуючи наведене, позивачі вважають, що на виконання частини першої статті 126 Конституції України та вимог Закону № 2453-VI відповідні положення закону про обмеження розміру суддівської винагороди не мали реалізовуватися, оскільки Закон № 2453-VI щодо розміру суддівської винагороди не змінювався, а тому діями голів судів - відповідачів обмежено досягнутого суддями рівня суддівської винагороди, що суперечить Закону № 2453-VI і Конституції України, зокрема положенням частини третьої статті 22 Конституції України , відповідно до яких при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Крім того, за приписами статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини й громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Зі змісту статті 126 Конституції випливає, що незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.

Аналізуючи наведені правові норми, суди дійшли висновку, що у зв'язку з прийняттям змін до Закону № 1622-VII створюються певні суперечності в регулюванні відносин щодо нарахування та виплати суддівської винагороди.

Суди також зазначили, що питання гарантій незалежності суддів і судів уже були предметом розгляду Конституційного Суду України. Так, у Рішенні від 24 червня 1999 року № 6-рп/99 (справа про фінансування судів) Конституційний Суд України зазначив, що однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів, а важливим механізмом забезпечення цих гарантій є встановлений частиною першою статті 130 Конституції України обов'язок держави забезпечувати фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення ).

У Рішенні від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 Конституційний Суд України розтлумачив зміст статті 126 Конституції України та виданих на її підставі законів і зазначив, що їх треба розуміти як таке, "що гарантує досягнутий рівень незалежності суддів і забороняє при прийнятті нових законів та інших нормативних актів, внесені змін до них скасовувати чи звужувати існуючі гарантії незалежності суддів, у тому числі заходи їх правового захисту та матеріального і соціального забезпечення" (абзац шостий пункту 8 мотивувальної частини Рішення ).

У взаємозв'язку з наведеним суди зазначили, що згідно із частиною п'ятою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України в разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.