Головою Верховного Суду України Романюком Я.М. на розгляд Пленуму Верховного Суду України винесено подання про прийняття рішення стосовно звернення до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо конституційності частини першої статті 92 Закону України від 5 листопада 1991 року № 1788-XII "Про пенсійне забезпечення" (далі - Закон № 1788-XII) на підставі ухвали колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 17 березня 2015 року про закриття провадження з розгляду звернення Вищого адміністративного суду України щодо можливості внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності частини першої статті 92 Закону № 1788-XII.

15 січня 2015 року Вищий адміністративний суд України постановив ухвалу у справі за позовом Іоффе Володимира Юхимовича до Управління Пенсійного фонду України в Центральному районі м. Сімферополя Автономної Республіки Крим про визнання дій протиправними, відповідно до резолютивної частини якої звернувся до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності частини першої статті 92 Закону № 1788-XII та зупинив провадження в цій адміністративній справі до вирішення питання щодо конституційності частини першої статті 92 Закону № 1788-XII.

Пленум Верховного Суду України дійшов висновку щодо недоцільності звернення до Конституційного Суду України з конституційним поданням для вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 92 Закону № 1788-XII, згідно з якими громадянам, які виїхали на постійне проживання за кордон, пенсії не призначаються, виходячи із нижченаведеного.

Аналіз матеріалів справи дає підстави зробити висновок, що конституційне право громадян на соціальний захист залежить від обрання ними місця свого постійного проживання.

Питання стосовно залежності реалізації конституційного права громадян на соціальний захист від місця постійного їх проживання вже було предметом розгляду Конституційного Суду України.

Так, 19 грудня 2008 року Верховний Суд України звернувся до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49 та речення другого статті 51 Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон № 1058-IV).

Підставою зазначеного конституційного подання було звернення Окружного адміністративного суду міста Києва у зв'язку з розглядом адміністративної справи за позовом громадян України Житомирського Йосипа Самуїловича, Чабанової Тетяни Сергіївни до Пенсійного фонду України про відновлення порушених конституційних прав шляхом виплати позивачам щомісячної грошової допомоги (пенсії), а також відшкодування матеріальних і моральних збитків на користь Ж.Й. С. в сумі 90000 грн. і на користь Ч. Т. С. - у сумі 70000 грн.

Заперечення Пенсійного фонду України проти позову в цій адміністративній справі були побудовані на правомірності відмови у перерахунку пенсії позивачам, які обрали постійним місцем проживання Канаду, з посиланням на положення пункту 2 частини першої статті 49 та речення другого статті 51 Закону № 1058-IV , відповідно до яких під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Однак відповідного міжнародного договору між Україною й Канадою не укладено.

Тобто, на думку Пенсійного фонду України, згідно з положеннями частини першої статті 49 та речення другого статті 51 Закону № 1058-IV громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання в державу, з якою Україною не укладено відповідного міжнародного договору або якщо згода на обов'язковість такого міжнародного договору не надана Верховною Радою України, призначена в Україні пенсія не підлягає виплаті (її виплата припиняється).

У своєму конституційному поданні Верховний Суд України просив визнати зазначені положення Закону № 1058-IV неконституційними, виходячи зі змісту таких положень Конституції України:

- статті 22 про те, що права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією, не є вичерпними; конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод;

- частин першої та другої статті 24, відповідно до яких громадяни мають конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не допускається існування привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;

- частини третьої статті 25 про те, що Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами;

- частини першої статті 46, якою гарантується право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

За результатами розгляду зазначеного конституційного подання приписи пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-IV , які передбачають припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційним Судом України визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) (Рішення Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 у справі № 1-32/2009).

Слід зауважити, що Конституційним Судом України в зазначеному вище рішенні було вказано, зокрема, таке: "Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії... Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (частина третя статті 25 Конституції України)... Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами."

Аналізуючи згадане вище Рішення Конституційного Суду України, можна зробити висновок, що пенсія за віком є формою соціального захисту, яка пов'язана насамперед з попередньою трудовою діяльністю та трудовими заслугами особи і не може бути залежною від її місця проживання. Тобто Конституційний Суд України окреслив суттєві умови, які впливають на право на отримання пенсії взагалі, і визначив місце проживання як умову, що не повинна впливати на реалізацію такого права, зокрема такої його складової, як перерахунок пенсії.

У наведеному Вищим адміністративним судом України випадку складається певною мірою аналогічна правова ситуація, яка полягає в існуванні залежності реалізації громадянами свого права на соціальний захист від такої обставини, як обрання ними місця проживання. Різниця між цією правовою ситуацією та ситуацією, яка була предметом дослідження Конституційного Суду України в рамках справи № 1-32/2009, полягає в тому, що вже визнані неконституційними норми закону встановлювали неможливість подальшого отримання призначеної пенсії, а в цьому випадку йдеться про неможливість навіть її призначення, проте з тієї ж самої підстави.