Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ прийнятою 17 жовтня 2014 року постановою № 12 звернувся до Верховного Суду України з проханням про направлення до Конституційного Суду України конституційного подання щодо визнання такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окремих положень Закону України "Про очищення влади" від 16 вересня 2014 року № 1682-VII , а саме положень пункту 13 частини другої статті 3, пункту 5 частини сьомої статті 3, підпункту 2 пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень, а також частин третьої, дев'ятої, десятої статті 3 в частині притягнення до юридичної відповідальності суддів та застосування до них заборони, передбаченої частиною четвертою статті 1 названого Закону .

Зазначена постанова пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ підтримана зборами суддів Вищого господарського суду України (рішення від 29 жовтня 2014 року № 2).

Крім того, рішенням XII позачергового з'їзду суддів України від 26 вересня 2014 року "Про забезпечення незалежності суддів та підвищення авторитету судової влади в Україні" визнано неприпустимим прийняття законодавчих актів та/або внесення до них змін, які обмежують гарантії незалежності судів та суддів, та рекомендовано Голові Верховного Суду України скликати Пленум Верховного Суду України для прийняття рішення про звернення до Конституційного Суду України з питання конституційності законів, які обмежують гарантії незалежності судів та суддів.

З огляду на викладене та актуальність питань, порушених у згаданих зверненнях суддівських колективів до Верховного Суду України щодо Закону України "Про очищення влади", враховуючи завдання суддівського самоврядування, визначені статтею 113 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", Радою суддів господарських судів України визнано за доцільне обговорити постанову пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 12, а також питання дотримання конституційних гарантій незалежності суддів та їх правового захисту під час реалізації норм Закону України "Про очищення влади".

Обговоривши постанову пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 12 та питання дотримання конституційних гарантій незалежності суддів та їх правового захисту під час реалізації норм Закону України "Про очищення влади", керуючись статтею 113, пунктами 2, 5, 6 частини шостої статті 122 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", Рада суддів господарських судів України

1. Підтримати необхідність направлення до Конституційного Суду України конституційного подання щодо визнання такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окремих положень Закону України "Про очищення влади" від 16 вересня 2014 року № 1682-VII , зазначених у постанові пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 12, та інших положень названого Закону, що впливають на забезпечення конституційних гарантій незалежності суддів та їх правового захисту, з мотивів, обґрунтування яких додається.

2. Доручити Голові Ради суддів господарських судів України Удовиченку О.С. звернутися до Голови Верховного Суду України з проханням довести це рішення до відома Пленуму Верховного Суду України та врахування, у разі визнання за можливе, під час розгляду звернень суддівських колективів щодо Закону України "Про очищення влади".

3. Доручити Голові Ради суддів господарських судів України Удовиченку О.С. звернутися до Ради з питань судової реформи при Президентові України з проханням взяти до уваги порушені в цьому рішенні питання та розглянути можливість підготовки відповідного проекту Закону України про внесення змін до Закону України "Про очищення влади".

Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ прийнятою 17 жовтня 2014 року постановою № 12 звернувся до Верховного Суду України з проханням про направлення до Конституційного Суду України конституційного подання щодо визнання такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окремих положень Закону України "Про очищення влади" від 16 вересня 2014 року № 1682-VII , а саме положень пункту 13 частини другої статті 3, пункту 5 частини сьомої статті 3, підпункту 2 пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень, а також частин третьої, дев'ятої, десятої статті 3 в частині притягнення до юридичної відповідальності суддів та застосування до них заборони, передбаченої частиною четвертою статті 1 названого Закону.

Зазначена постанова пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ підтримана зборами суддів Вищого господарського суду України (рішення від 29 жовтня 2014 року № 2).

Крім того, рішенням XII позачергового з'їзду суддів України від 26 вересня 2014 року "Про забезпечення незалежності суддів та підвищення авторитету судової влади в Україні" визнано неприпустимим прийняття законодавчих актів та/або внесення до них змін, які обмежують гарантії незалежності судів та суддів, та рекомендовано Голові Верховного Суду України скликати Пленум Верховного Суду України для прийняття рішення про звернення до Конституційного Суду України з питання конституційності законів, які обмежують гарантії незалежності судів та суддів.

Рада суддів господарських судів України, підтримуючи зазначені звернення суддівських колективів щодо Закону України "Про очищення влади", додатково вважає за необхідне зазначити таке.

1. Відповідно до частин першої, п'ятої статті 124, частини першої статті 126, пункту 9 частини третьої статті 129 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами; судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України; незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.

Пленум Верховного Суду України у пункті 10 постанови від 13 червня 2007 року № 8 "Про незалежність судової влади", ґрунтуючись на приписах, зокрема, статей 124, 126 Конституції України, наголосив на тому, що судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України. Органи, які вирішують питання про дисциплінарну відповідальність та відповідальність за порушення присяги судді, не наділені законом повноваженнями оцінювати законність судового рішення. Голови судів та інші судді, які обіймають адміністративні посади в судах, органи суддівського самоврядування, кваліфікаційні комісії, Вища рада юстиції, органи та посадові особи законодавчої та виконавчої влади не мають повноважень перевіряти правовий зміст судових рішень.

Конституційні гарантії неможливості притягнення суддів до відповідальності за їх позиції, викладені у судових рішеннях, ґрунтуються на європейських стандартах незалежності суддів, за якими судді повинні бути цілком вільними у винесенні неупередженого рішення у справі, яку вони розглядають, покладаючись на своє внутрішнє переконання, власне тлумачення фактів та чинне законодавство (підпункт "d" пункту 2 принципу I Рекомендації № R (94) 12 Комітету Міністрів Ради Європи "Незалежність, дієвість та роль суддів" від 13 жовтня 1994 року; пункт 55 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів для Комітету Міністрів Ради Європи про принципи та правила, що регулюють професійну поведінку суддів, зокрема, етичні норми, несумісну з посадою поведінку та неупередженість від 19 листопада 2002 року).

У Висновку № 10 (2007) Консультативної Ради європейських суддів "Судова влада на службі суспільства" від 23 листопада 2007 року наголошено на неможливості збереження судової незалежності або демократичного балансу гілок влади у випадку, якщо суддя може бути притягнений до відповідальності через його рішення.

У зв'язку з цим у підтриманому постановою пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 12 зверненні до Верховного Суду України слушно порушено питання щодо неузгодженості положень Закону України "Про очищення влади" з гарантіями неможливості притягнення суддів до відповідальності за їх рішення.

2. У зверненнях суддівських колективів порушується питання щодо невідповідності Конституції України (неконституційності) положень пункту 13 частини другої статті 3 Закону України "Про очищення влади".

Разом з тим, вбачається необхідність надання оцінки щодо наявності ознак неконституційності не лише пункту 13 частини другої статті 3 зазначеного Закону, а й в цілому частини другої цієї статті. Також з аналогічних підстав, наведених далі, ознаки неконституційності вбачаються у положеннях частини першої статті 3 Закону України "Про очищення влади" і пункті 2 Прикінцевих та перехідних положень цього Закону з огляду на таке.

У Законі України "Про очищення влади" передбачено звільнення з подальшою забороною обіймати будь-які посади у будь-яких органах державної влади чи органах місцевого самоврядування протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом (частина третя статті 1) для осіб, які:

а) у період з 25 лютого 2010 року до 22 лютого 2014 року обіймали сукупно не менше одного року посади, зазначені в частині першій статті 3 зазначеного Закону. При цьому такі особи звільняються безпосередньо на підставі пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень цього Закону лише за одним самим фактом перебування на одній чи декількох посад без проведення будь-яких перевірок щодо цих осіб;

б) у період з 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року обіймали перелічені у частині другій статті 3 Закону посади та не були звільнені з цих посад за власним бажанням.

Наведені норми Закону України "Про очищення влади" ґрунтуються на презумпції вини посадових осіб, зазначених у частинах першій і другій статті 3 цього Закону, які цим Законом , а не в порядку судового провадження визнаються винними: у скоєнні узурпації влади; у підриві основ національної безпеки і оборони України; у протиправному порушенні прав і свобод людини (мета люстрації згідно з частиною другою статті 1 Закону України "Про очищення влади").

Такий законодавчий підхід за відсутності в Законі України "Про очищення влади" механізму застосування люстраційних заходів з обов'язковим доказовим доведенням вини кожної конкретної посадової особи в тому, що вона своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю вчиняла протиправні дії, не відповідає, насамперед, конституційним засадам притягнення особи до відповідальності, а саме конституційним приписам про те, що: юридична відповідальність особи має індивідуальний характер; особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду; ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину; обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях, усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (статті 61, 62 Конституції України).

Конституційний Суд України у Рішенні від 30 травня 2001 року № 7-рп/2001 у справі про відповідальність юридичних осіб наголосив на важливості гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина: Конституція України встановила, що склад правопорушення як підстава притягнення особи до юридичної відповідальності та заходи державно-примусового впливу за його вчинення визначаються виключно законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення, та бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (статті 58, 61, пункти 1, 22 частини першої статті 92 Конституції України) (абзац шостий пункту 2 мотивувальної частини Рішення ).

У Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи 1096 (1996) від 27 червня 1996 року "Про заходи, спрямовані на ліквідацію спадку колишніх комуністичних тоталітарних режимів" акцентовано на обов'язковості відповідності люстраційних заходів таким критеріям: по-перше, в кожному окремому випадку має бути доведена вина, яка є скоріш індивідуальною, а не колективною - і це підкреслює необхідність індивідуального, а не колективного застосування законів про люстрацію; по-друге, має бути гарантовано право на захист та презумпція невинуватості (пункт 12).

Жодна особа не може бути піддана люстраційним санкціям виключно на підставі членства в організації або діяльності на користь будь-якої організації, які були правомірними під час існування такої організації або вчинення такої діяльності, або на підставі особистих поглядів або переконань (пункт 13 зазначеної Резолюції ПАРЄ).

Застосований у Законі України "Про очищення влади" законодавчий підхід не відповідає також принципам правової держави, верховенства права (статті 1, 8 Конституції України).

Як зазначено в Звіті Європейської комісії "За демократію через право" (Венеціанська комісія) щодо верховенства права від 28 березня 2011 року № 512/2009, однією з ключових рис верховенства права є те, що жодна людина не може зазнавати покарання, окрім як у випадку явного порушення закону, який повинен забезпечувати визначеність та передбачуваність, щоб ним могли керуватися громадяни при виконанні дій чи здійсненні будь-яких операцій, і який не повинен дозволяти карати особу ретроспективно. Там, де має місце дискреція, є простір для свавільності. Законність як елемент верховенства права передбачає те, що жодна особа не може бути покарана, якщо вона не порушила попередньо введений в дію або встановлений закон (пункти 1, 2, 9, 35, 40, 41 Звіту).

До того ж Верховна Рада України, приймаючи 16 вересня 2014 року Закон України "Про очищення влади", яким презюмовано винність осіб у здійсненні заходів з узурпації влади, підриві основ національної безпеки і оборони України, протиправного порушення прав і свобод людини, визнала їх винними у вчиненні таких дій, тим самим фактично здійснила функцію правосуддя, що за статтею 124 Конституції України здійснюється виключно судами у передбачених законом формах.

Крім того, Законом України "Про очищення влади" передбачено його зворотну дію, що, безперечно, порушує частину першу статті 58 Конституції України (закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи), а також принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України), за яким держава має забезпечувати прогнозованість законів і послідовність їх застосування (згаданий Звіт Венеціанської комісії щодо верховенства права від 28 березня 2011 року № 512/2009).

За тлумаченням Конституційного Суду України, викладеним у пункті 2 мотивувальної частини Рішення від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів, відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державою органу.