Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого, судді - Усенка В.Г., суддів: Бистрик Г.М., Оксененка О.М., при секретарі - Костюченко М.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Кабінету Міністрів України на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 лютого 2013 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України про визнання нечинним та скасування нормативного акта,

ОСОБА_2 (далі - Позивач) звернувся до суду із адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України (далі - Відповідача), у якому просив визнати нечинним, незаконним та скасувати положення останнього абзацу п. 1 Порядку посвідчення заповітів і довіреностей , затвердженого постановою Кабінетом Міністрів України від 15 червня 1994 року № 419.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 лютого 2013 року вимоги адміністративного позову задоволено частково.

Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні вимог адміністративного позову в повному обсязі.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Сторони, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не з'явилися. Про причини своєї неявки суд не повідомили.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні не обов'язкова, колегія суддів у відповідності до ч. 4 ст. 196 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності сторін.

Апеляційний розгляд справи здійснюється без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, оскільки сторони у судове засідання не з'явились.

Відповідно до ч. 1 ст. 41 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності осіб, які беруть участь у справі (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Відповідно до ст. 202 КАС України, підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є, зокрема, порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 6 серпня 2012 року Святогор О. А. звернувся до Київського слідчого ізолятора № 13 з заявою про засвідчення довіреності ОСОБА_2, який знаходиться у цій установі, у порядку, передбаченому абзацом 3 частини 3 ст. 245 Цивільного кодексу України , додавши відповідний викладений письмово її текст.

У відповідності до положень абзацу 3 ч. 3 ст. 245 Цивільного кодексу України (435-IV від 16.01.2003, далі - ЦК) довіреність особи, яка тримається в установі виконання покарань чи слідчому ізоляторі, може бути посвідчена начальником установи виконання покарань чи слідчого ізолятора.

У відповідь на вказане звернення Київським слідчим ізолятором листом від 20.08.2012 року повідомлено, що для оформлення довіреності ув'язненого ОСОБА_2 представнику потрібно звернутися за письмовим дозволом ГСУ СБ України, в провадженні якого знаходиться кримінальна справа. Вказана відповідь мотивована положеннями постанови КМ України від 6 липня 2006 року № 940 , у відповідності до якої начальники слідчих ізоляторів посвідчують заповіти і довіреності осіб, узятих під варту, та засуджених, стосовно яких вирок суду не набрав законної сили, за погодженням з посадовою, службовою особою чи органом, у провадженні яких перебуває справа.

Аналогічну відповідь за своїм змістом надано листом від 22 серпня 2012 року і Управлінням Державної пенітенціарної служби України в місті Києві та Київській області.

Приймаючи рішення про часткове задоволення вимог адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що інститут представництва оскаржуваним пунктом Постанови КМ в частині слів "за погодженням з посадовою, службовою особою чи органом, у провадженні яких перебуває справа" обмежується право особи, яка перебуває у слідчому ізоляторі, волею третіх осіб, що законом не передбачено. А згідно системного аналізу положень ч. 3 ст. 63 та п. 1 ст. 92 Конституції України судом вбачається, що обмеження прав особи може бути здійснено виключно законом, а не підзаконним нормативно-правовим актом.