У процесі проведеного узагальнення вивчено цивільні справи, які перебували на розгляді в районних судах м. Києва та Апеляційному суді м. Києва і в яких заявлялися вимоги про застосування ст. 625 ЦК України .

Аналіз свідчить, що районні суди в переважній більшості випадків правильно застосовують ч. 2 ст. 625 ЦК України. За змістом цієї статті боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.

Водночас аналіз судової практики свідчить, що існують випадки неоднозначного тлумачення вказаної норми. По-перше, викликає труднощі застосування терміна "грошове зобов'язання" до правовідносин, у яких на одну із сторін покладається обов'язок сплатити іншій стороні грошові кошти. По-друге, виникають помилки при розмежуванні підстав для застосування до боржника такого виду санкцій. Так, боржник може нести відповідальність за порушення умов зобов'язання, яка передбачена в самому зобов'язанні, оскільки в ст. 549 ЦК України як один із видів забезпечення виконання зобов'язання передбачена неустойка (штраф, пеня). Неустойкою є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання і які обчислюються у відсотках від суми невиконаного або від несвоєчасно виконаного зобов'язання. Поряд з цим до нього може застосуватися і така міра відповідальності, яка знаходиться поза межами зобов'язання, встановлена в ч. 2 ст. 625 ЦК України, хоча в ній також міститься відсилка до умов: "якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом".

При цьому стягнення 3 відсотків річних згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК України не є неустойкою, адже є заходом цивільно-правової відповідальності за порушення грошового зобов'язання. Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України фактично три відсотки річних є пенею, яка може застосовуватися в разі прострочення грошового зобов'язання, якщо в його умовах не був передбачений такий вид санкції за його порушення.

Однак у п. 18 постанови Пленуму ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 р. "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" роз'яснюється, що за змістом ст. 552, ч. 2 ст. 625 ЦК інфляційне нарахування на суму боргу за порушення боржником грошового зобов'язання, вираженого в національній валюті, та три відсотка річних від простроченої суми полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за неправомірне користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Тому суд має виходити з того, що ці кошти нараховуються незалежно від сплати ним неустойки (пені) за невиконання або неналежне виконання зобов'язання.

У судовій практиці таке тлумачення вказаної норми призвело до неоднозначного застосування статті щодо стягнення трьох відсотків річних як ще одного, додаткового виду санкцій за прострочення зобов'язання. Адже передбачається, що така санкція має застосовуватися одночасно, незалежно від вини боржника та сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання. Тому в судовій практиці немає єдності щодо тлумачення видів договорів, оскільки суди не можуть визначитися, до яких саме договорів слід застосовувати цей вид санкцій: до договорів, в яких не встановлені проценти за користування (безпроцентні позики); до договорів, в яких не встановлена пеня; до всіх видів грошових зобов'язань без будь-яких винятків.

У ст. 536 ЦК України закріплено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати відсотки, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір відсотків за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства. Водночас у ч. 1 ст. 1048 ЦК України передбачено: якщо договором не встановлений розмір відсотків, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Відтак постає питання про можливість застосування санкцій, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України до договорів позики, в яких встановлено певний розмір відсотків за користування коштами.

Законодавчо не визначена і правова природа обов'язку боржника сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції, оскільки, по суті, це збитки, яких зазнає кредитор при простроченні грошового зобов'язання внаслідок знецінення грошових коштів, однак обов'язок із відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, передбачений ст. 623 ЦК України. Судами допускаються помилки навіть у визначенні характеру сум, які вони стягують відповідно до ч. 2 ст. 625. В рішеннях судів при стягненні грошових сум можна зустріти термінологічні звороти: "інфляційна складова", "сума індексу інфляції", "сума індексації", "індекс інфляції", "інфляційні збитки", "інфляційні витрати".

Також складним є визначення природи правовідносин, які виникли між сторонами спору і які мають ознаки грошового зобов'язання. Зокрема, неможливо визначитися, чи слід розглядати як грошове зобов'язання правовідносини, які виникають між сторонами на підставі рішення суду про стягнення певної суми (як з договірних, так і з деліктних правовідносин). Якщо рішенням суду стягнуто з відповідача на користь позивача грошові кошти і такий обов'язок є, по суті, грошовим, а рішення боржником не виконується, то з якої дати має обчислюватися строк прострочення - з дати набрання рішенням суду законної сили чи з дати закінчення строку на добровільне виконання рішення суду після відкриття виконавчого провадження.

Так, рішенням Деснянського районного суду від 30.01.2012 р. у справі за позовом Р. до П. про стягнення інфляційних та річних відсотків за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання було відмовлено у задоволенні позову, оскільки у 2010 р. було ухвалено рішення про стягнення на користь позивача з відповідача компенсації за 21/100 частини квартири, і рішення відповідачем не виконується. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 26.07.2012 р. було ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги були задоволені, оскільки грошове зобов'язання виникло на підставі рішення суду і відповідачкою до цього часу виконано лише частково. Період прострочення був обчислений з дня набрання законної сили рішенням суду.

Рішенням Деснянського районного суду від 26.07.2012 р. було задоволено позов Кредитної спілки "Співдружність" та стягнуто на її користь з Н. та О. суму 1715 грн. 13 коп., що складається з інфляційних збитків та 3% річних від суми заборгованості 67976 грн. 11 коп., яка була стягнута рішенням Деснянського районного суду від 30.07.2009 р. Вказане рішення не виконано. Період прострочення був обчислений з дня набрання законної сили рішенням суду, тобто з 09.08.2009 р.

При задоволенні вимог про стягнення 3 відсотків річних у рішенні суду не вказуються розрахунки, за який термін нараховані відсотки та від якої суми. Те саме стосується нарахування інфляційних втрат: відсутні вказівки, за який період та за яким індексом інфляції проведено нарахування, за основу нарахування приймають розрахунок, що наданий позивачем без будь-якого аналізу.

У більшості випадків суди задовольняли вимоги про стягнення інфляційних втрат та З відсотків річних одночасно зі стягненням неустойки (пені), яка була передбачена умовами договору. Однак в окремих випадках мали місце відмови у задоволенні вимог про стягнення санкцій, передбачених у ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Так, рішенням апеляційного суду м. Києва від 11.09.2012 р. було скасовано рішення Голосіївського районного суду від 05.07.2012 р. у справі за позовом О. до Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія з управління активами "Стокмастер", третя особа Венчурний пайовий інвестиційний фонд "Київщина-житло" про стягнення грошових коштів за інвестиційним договором та збитків за неналежне виконання договору. Позивачка вказувала, що, отримавши квартиру, яка була побудована за інвестиційним договором, вона виявила, що її площа менша за договірну на 1,51 кв.м. Відповідач визнав обов'язок повернути 9815 грн. за додатком № 5 від 27 листопада 2010 р. до вищевказаного інвестиційного договору. Однак відповідач не повернув зазначені гроші. Тому позивачка просила стягнути на свою користь із відповідача 15934,10 грн., з яких: 9815 грн. коштів за договором, 1800,50 грн. 3% річних та 4318,60 грн. інфляційних витрат на підставі ст. 625 ЦК України. Скасовуючи рішення та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що, правильно встановивши обов'язок відповідача повернути позивачеві 9815 грн. за договором інвестування як надлишково сплачені, суд першої інстанції не врахував, що станом на день звернення позивача до суду із зазначеним позовом набула чинності ч. 4 ст. 3 Закону України від 25.12.2008 р. № 800-VI "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва", що підлягала застосуванню для вирішення справи та звільняла відповідача від стягнення коштів, передбачених ст. 625 ЦК України.

При вирішенні справи за позовом В. до ПрАТ "Український Страховий Дім" про стягнення страхового відшкодування та моральної шкоди Шевченківський районний суд ухвалив рішення про стягнення пені за прострочення виконання зобов'язань. Однак у задоволенні вимог про стягнення інфляційних втрат та 3% річних було відмовлено. Відмовляючи в стягненні інфляційних втрат та 3% річних, суд врахував те, що, оскільки предметом спору у даній справі є виплата страхового відшкодування за договором добровільного страхування наземних транспортних засобів, а не стягнення боргу за грошовими зобов'язанням, можна відмовити позивачу в задоволенні даної вимоги.

Вищезазначене рішення Шевченківського районного суду від 01.09.2011 р. у частині відмови у стягненні з відповідача на користь позивача 3% річних та інфляційних втрат скасоване та ухвалено нове, про задоволення даних вимог. В своєму рішенні апеляційний суд міста Києва від 01.02.2012 р. зазначив, що оскільки зобов'язання страховиків у разі настання страхового випадку зводиться до здійснення страхової виплати, то таке зобов'язання є грошовим і в разі прострочення його виконання настає відповідальність, передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК України. Зокрема, сплата боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення. Річні відсотки і інфляційні втрати на суму боргу входять до складу грошового зобов'язання і на відміну від пені не є санкцією за порушення грошового зобов'язання, а є способом захисту майнового права та інтересу, що полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних відсотків і отриманні компенсації (плати) від боржника за користування отриманими ним грошовими коштами, що належить сплатити кредиторові. Тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання. Таким чином, інфляційні нарахування на суму боргу та 3% річних є наслідком невиконання грошового зобов'язання.

У ст. 257 ЦК України передбачена загальна позовна давність тривалістю у три роки. Оскільки застосування санкції у вигляді сплати 3% річних не є неустойкою, підстав для застосування спеціальних (скорочених) строків відповідно до ст. 258 ЦК України немає.

Рішенням Печерського районного суду від 27.07.2012 р. відмовлено у задоволенні позову П. до ПрАТ "Український страховий капітал" про стягнення моральної шкоди, пені, інфляційних збитків, 3% річних. Зазначене рішення було скасоване рішенням апеляційного суду м. Києва від 06.12.2012 р. у частині вирішення позовних вимог про стягнення пені, інфляційних збитків та 3% річних, ухвалено в цій частині нове рішення, яким стягнуто на користь позивача пеню за несвоєчасну виплату страхового відшкодування за період з 28.10.2010 по 09.10.2011 р. у розмірі 710,72 грн., інфляційні збитки за період з грудня 2008 р. по жовтень 2011 р. у розмірі 6247,01 грн., 3% річних за період з 1 листопада 2008 р. по 9 жовтня 2011 р. у розмірі 1806,34 грн. та 441,90 грн. на відшкодування судових витрат, всього 9205,97 грн. Скасовуючи в цій частині рішення суду першої інстанції, апеляційний суд м. Києва зазначив, що позовна давність є строком, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права та інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. До вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік (ст. 256 - 257, ч. 2 ст. 258 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язанням з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі сплавом строку виконання (ст. 261 ЦК України). Оскільки зобов'язання страховиків у разі настання страхового випадку полягає у здійсненні страхової виплати, то таке зобов'язання є грошовим. В разі прострочення його виконання настає відповідальність, передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК України, зокрема сплата боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення. Відсотки річних, як і інфляційні витрати на суму боргу, входять до складу грошового зобов'язання, і на відміну від пені не є грошовою санкцією за порушення грошового зобов'язання, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних витрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляції і отриманні компенсації (плати) від боржника за користування отриманими ним грошовими коштами, що підлягають сплаті кредитору. Тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання.

Тому щодо вищезазначеної справи за позовом П. до ПрАТ "Український страховий капітал" та враховуючи ту обставину, що здійснення виплати страхового відшкодування повинно було відбутися, за відсутності доказів іншого, у листопаді 2008 р., сума страхового відшкодування підлягає індексації з грудня 2008 р. Враховуючи цю обставину, 3% річних за прострочення виплати страхового відшкодування слід було нараховувати не з 08.10.2008 р., як вимагав позивач, а з листопада 2008 р.

Рішенням Дніпровського районного суду від 16.12.2011 р. було стягнуто з Ф. на користь ПАТ "Родовідбанк" заборгованість за кредитним договором в сумі 142265 дол. США, заборгованість по відсотках - 11942,05 дол. США, пеню в сумі 15420,70 дол. США. А в задоволенні вимог про стягнення 3% річних суд відмовив, оскільки умовами кредитного договору було передбачено процентну ставку за кредитом 15%. Тому підстав для застосування ч. 2 ст. 625 ЦК України немає. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 16.12.2012 р. рішення суду першої інстанції було скасовано в частині відмови у стягненні 3% річних, а позовну вимогу задоволено, оскільки природа відсотків за користування кредитними коштами та нарахування 3% річних у разі його порушення є різкою. Нарахування 3% річних у разі його порушення є самостійним способом захисту інтересів кредитора.

При вирішенні справи за позовом ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" до К. та А. про солідарне стягнення заборгованості судом було задоволено позов та солідарно стягнуто з відповідачів на користь позивача 1457390 грн. 35 коп. пені, нарахованої з 13 березня 2006 р. по 20 листопада 2011 р., тоді як позов до суду поданий 1 червня 2010 р.

Рішенням апеляційного суду міста Києва від 3 липня 2012 р. було змінено рішення Шевченківського районного суду, змінено розмір пені з 1457390 грн. 35 коп. на 374823 грн. 09 коп. з таких підстав. Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції не звернув уваги на пропуск позивачем річного строку до вимог про стягнення неустойки та безпідставно не застосував до цих вимог позовну давність. Хоча представник відповідача К. у своїх запереченнях вказав про сплив позовної давності щодо стягнення пені у вказаний строк та необхідністю застосування наслідків пропуску строку позовної давності.

У зв'язку з вищезазначеним рішення Шевченківського районного суду в частині стягнення з К., А. на користь ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" пені за несвоєчасне погашення кредиту та відсотків за користування кредитними коштами було змінено шляхом зменшення розміру пені з 1457390 грн. 35 коп. на 374823 грн. 09 коп. апеляційний суд міста Києва взяв за основу розрахунок пені позивача за останній рік невиконання основного зобов'язання в межах строку позовної давності за основним зобов'язанням.

Також при ухваленні рішення у справі за позовом Є. до Товариства з обмеженою відповідальністю "Холодильник-Термінал" про стягнення суми за несвоєчасне виконання зобов'язань судом було частково задоволено вимоги щодо стягнення пені. У даному рішенні було зазначено, що вирішуючи спір, суд застосовує за заявою представника відповідача строк позовної давності в один рік, визначений ст. 258 ЦК України щодо вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені), і вирішив, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, а саме за період з 27 червня 2011 р. до 30 листопада 2011 р. Тобто за прострочення виконання зобов'язання на 5 місяців і 3 дні, що дорівнює 157 дням. Оскільки відповідно до відмітки поштового відділення на конверті позов було подано до суду саме 27 червня 2012 р. Проте у рішенні від 15 січня 2013 р. апеляційний суд міста Києва зазначив, що судом було порушено норми матеріального та процесуального права. Відповідно до ч. 2 ст. 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, і до вимоги про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до ч. 1, ч. 5 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.