судді Конституційного Суду України Маркуш М.А. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини четвертої статті 18, статті 171-1, частини першої статті 180 Кодексу адміністративного судочинства України, 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини четвертої статті 18, частин другої, третьої, п’ятої статті 171-1, частин другої, шостої статті 183-1 Кодексу адміністративного судочинства України та 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 89 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", частини четвертої статті 18, статті 171-1 Кодексу адміністративного судочинства України (справа про підсудність окремих категорій адміністративних справ)

На підставі статті 64 Закону України "Про Конституційний Суд України" висловлюю окрему думку стосовно Рішення Конституційного Суду України від 29 серпня 2012 року № 16-рп/2012 (далі - Рішення).

Конституційний Суд України визнав такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення:

- частини четвертої статті 18, частин першої, другої, шостої статті 171-1, частини першої статті 180 Кодексу адміністративного судочинства України стосовно підсудності Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції справ про дострокове припинення повноважень народного депутата України в разі невиконання ним вимог щодо несумісності, а також справ щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;

- частини першої статті 89 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI стосовно підсудності Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції справ щодо оскарження рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді місцевого чи апеляційного суду;

- частин другої, шостої статті 183-1 Кодексу адміністративного судочинства України стосовно підсудності апеляційному адміністративному суду як суду першої інстанції та Вищому адміністративному суду України як суду апеляційної інстанції справ про примусове відчуження земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності.

Вважаю, що положення пункту 1 резолютивної частини Рішення не дістали належного правового обґрунтування в мотивувальній частині Рішення. Висновки, наведені в зазначеному пункті, вважаю хибними з таких підстав:

1. У розділі I Конституції України закріплено основні засади, згідно з якими, зокрема, Україна є демократичною, соціальною, правовою державою; людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави; органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України; в Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; норми Конституції України є нормами прямої дії; звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (статті 1, 3, частина друга статті 6, стаття 8).

В Основному Законі України визначено, що права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (це стосується і конституційного права на судовий захист, складовою якого є право на оскарження рішень суду); при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (стаття 21, частини друга, третя статті 22). Слід наголосити, що навіть при внесенні змін до Конституції України не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав. Основний Закон України не може бути змінений, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина (частина перша статті 157 Конституції України).

Обґрунтовуючи конституційність змін стосовно процедури інстанційного оскарження судових рішень, постановлених у наведеній категорії адміністративних справ, Конституційний Суд України поклав в основу Рішення положення пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, за яким забезпечується апеляційне та касаційне оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, однак зробив це без системної оцінки взаємозв’язку зазначеного положення з іншими приписами Основного Закону України, зокрема розділами I, II, хоча саме вони є базисом, з яким узгоджуються інші розділи Конституції України.

Кодексом адміністративного судочинства України (далі - Кодекс) у редакції від 6 липня 2005 року було встановлено обмеження права на апеляційне та касаційне оскарження щодо окремої категорії справ, пов’язаних з виборами і референдумами (з огляду на швидкоплинність виборчого процесу). За змістом положень Кодексу вказане право на апеляційне і касаційне оскарження було звужене виключно щодо політичних прав громадян України на участь у процесі формування органів державної влади, який обмежений законом у часі строками виборчого періоду. Отже, в попередній редакції Кодексу не містилося обмежень права на апеляційне та касаційне оскарження оспорюваних у Рішенні правовідносин.

У мотивувальній частині Рішення стверджується, що виходячи зі змісту положень пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України трьохінстанційність є основною засадою судочинства в Україні, крім випадків, встановлених законом. У системному зв’язку з положеннями пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України це свідчить про те, що в Основному Законі України закріплено виключне право законодавця визначати випадки одно- або двоінстанційної процедури розгляду окремих категорій справ, а отже, Верховна Рада України має право законом змінювати раніше встановлену процедуру судочинства.

Однак така концепція не є переконливою, оскільки вказане право Верховної Ради України не абсолютне - воно регулюється положеннями Конституції України, які визначають обсяги її можливої поведінки (здійснює повноваження у межах, встановлених Основним Законом України). Інше відкриває Верховній Раді України шлях для нехтування імперативними приписами статей 1, 3, 6, 8, 19, частин другої, третьої статті 22, статті 55, частини першої статті 157 Конституції України тощо, а отже, веде до порушення, звуження чи скасування будь-яких закріплених раніше Конституцією України чи встановлених законом прав людини, зокрема права на судовий захист. Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив: "Реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина" (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України з цього питання, викладеною ним у низці рішень, обмеженням конституційного права громадян на судовий захист є відмова суду у прийнятті апеляційних та касаційних скарг, якщо громадяни вважають, що їх права та законні інтереси порушено, оскільки це є відмовою у правосудді взагалі, чим порушується власне сутність цього права. До того ж вказане обмеження не буде відповідати пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), якщо воно не має правомірної мети і якщо відсутнє пропорційне співвідношення між вжитими засобами та поставленою метою1. Таким чином, визначення законодавцем можливості та порядку оскарження судових рішень по окремих категоріях справ в апеляційному та касаційному порядку має здійснюватися з урахуванням приписів статей 1, 3, 6, 8, 19, 55, 125, 129 Конституції України. Встановлення законом обмежень щодо такого оскарження передбачає дотримання вимог принципу верховенства права, тобто має відбуватися за умов непорушності самої суті права на судовий захист, суспільної необхідності таких обмежень, їх доцільності та пропорційності меті, яку вони переслідують.