Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого, судді Мазур А.С., суддів: Качура І.А., Кишинського М.І., при секретарі Бистрик О.С., за участю: позивача - І.А.М., представника відповідача - Б.О.В., третіх осіб без самостійних вимог на стороні позивача: Л.Г.С., С.О.В., розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом І.А.М. до Президента України, треті особи без самостійних вимог на стороні позивача: Л.Г.С., С.О.В., про визнання незаконними Указів Президента України від 24.03.2008 N 256/2008 р. та від 25.07.2008 р. N 668/2008 року.

На підставі ч. 3 ст. 160 КАС України в судовому засіданні 25 травня 2009 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови. Виготовлення постанови у повному обсязі відкладено, про що повідомлено сторін після проголошення вступної та резолютивної частини постанови в судовому засіданні з урахуванням вимог ч. 4 ст. 167 КАС України.

В С Т А Н О В И В:

І.А.М. звернувся до суду з позовом до Президента України про визнання незаконним Указу Президента України від 24.03.2008 р. N 256/2008 "Про відзначення в Україні 1020-річчя хрещення Київської Русі" та Указу Президента України від 25.07.2008 р. N 668/2008 "Про День хрещення Київської Русі - України".

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що вказані укази Президента ображають його релігійні почуття та релігійні почуття послідовників дохристиянської віри предків, також зазначав, що вважає їх незаконними, оскільки такі укази суперечать ст. ст. 5, 6 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", якою заборонено встановлення переваг однієї релігії щодо інших.

У судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги і пояснив, що оскаржувані укази Президента України порушують його інтереси, як послідовника дохристиянської віри наших предків, знищених християнами, та вважає оскаржувані укази Президента України зневажливими до його віри, а тому просив суд задовольнити свої позовні вимоги.

Заперечуючи проти позову, представник відповідача подав до суду письмові заперечення на позов та у судовому засіданні зазначив, що Президент України своїми діями та рішеннями не порушував вимог частини 4 статті 5 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", крім того Президентом України не вчинено жодних дій щодо порушення права позивача на свободу совісті та віросповідання, а тому вважає позовні вимоги необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у розгляді справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд доходить висновку, що позов не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

В статті 11 Конституції України визначено, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин.

Відповідно до статті 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина визначаються виключно законами України (пункт 1 частини першої статті 92 Конституції України) .

Статтею 3 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" гарантовано кожному громадянину в Україні право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

Відповідно до частини 3 статті 5 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству.

Положення статті 35 Конституції України та Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" по суті відображають принципи щодо свободи світогляду та віросповідання, визначені в міжнародно-правових актах про права людини, зокрема, статті 18 Загальної декларації прав людини (1948 року), статті 18 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 року), статтях 1, 6 Декларації про ліквідацію усіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігій або переконань (1981 року), статтях 1, 2 Декларації про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних або мовних меншин (1992 року), статті 9 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (1950 року) тощо.