1. У разі відчуження майна за відплатним договором відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК власник має право витребувати це майно від добросовісного набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі (пункти 1-3 зазначеної статті). Наявність у діях власника майна волі на передачу цього майна виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Під час розгляду вимог про витребування майна у його набувача мають бути враховані всі умови, передбачені ст. 388 ЦК (постанова Верховного Суду України від 6 грудня 2010 р. у справі № 3-13гс10).

2. При вирішенні спорів про витребування майна з чужого незаконного володіння відповідно до статей 387, 388 ЦК необхідно встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власника або особи, якій він передав його у володіння, за наявності на це згоди законного розпорядника зазначеного майна (постанова Верховного Суду України від 28 березня 2011 р. у справі № 3-17гс11).

3. Дії особи, спрямовані на створення штучних перешкод для виконання судових рішень, якими вже визнано право власності на спірне майно, а також зобов'язано цю особу передати майно законному власнику, не є підставою для звернення до суду з позовом за змістом ст. 392 ЦК. Захист порушених прав у цьому разі здійснюється в порядку, встановленому Законом від 24 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» (постанова Верховного Суду України від 4 квітня 2011 р. у справі № 3-18гс11; постанова Верховного Суду України від 12 вересня 2011 р. у справі № 3-76гс11).

4. Відмова органу державної реєстрації прав в оформлені права власності на об'єкт нерухомого майна та видачі свідоцтва суб'єкту господарювання у зв'язку з ненаданням ним необхідних документів для оформлення такого права не є оспорюванням права власності на об'єкт нерухомого майна (постанова Верховного Суду України від 20 червня 2011 р. у справі № 3-54гс11; постанова Верховного Суду України від 20 червня 2011 р. у справі № 3-55гс11; постанова Верховного Суду України від 20 червня 2011 р. у справі № 3-60гс11; постанова Верховного Суду України від 20 червня 2011 р. у справі № 3-61гс11; постанова Верховного Суду України від 12 вересня 2011 р. у справі № 3-78гс11; постанова Верховного Суду України від 3 жовтня 2011 р. у справі № 3-100гс11; постанова Верховного Суду України від 10 жовтня 2011 р. у справі № 3-105гс11; постанова Верховного Суду України від 10 жовтня 2011 р. у справі № 3-109гс11).

5. До прийняття об'єкта новоствореного нерухомого майна в експлуатацію та його державної реєстрації право власності на цей об'єкт не виникає; ст. 331 ЦК не передбачена можливість визнання права власності на недобудоване нерухоме майно в судовому порядку (постанова Верховного Суду України від 19 вересня 2011 р. у справі № 3-82гс11).

6. У разі якщо проведені на виконання судового рішення прилюдні торги з реалізації майна визнано судом такими, що проведені з порушенням чинного законодавства щодо порядку виконання судових рішень, то особа, яка придбала це майно, не є добросовісним набувачем, у якого майно не може бути витребувано відповідно до ч. 2 ст. 388 ЦК (постанова Верховного Суду України від 3 жовтня 2011 р. у справі № 3-98гс11; постанова Верховного Суду України від 17 жовтня 2011 р. у справі № 3-103гс11).

1. За змістом ст. 199, ч. 1 ст. 216, ч. 2 ст. 217 ГК, ч. 2 ст. 546, ст. 627 ЦК суб'єкти господарських відносин при укладенні договору мають право забезпечити виконання господарських зобов'язань шляхом встановлення окремого виду відповідальності - договірних санкцій за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань (постанова Верховного Суду України від 22 листопада 2010 р. у справі № 3-24гс10).

- спори, що виникають із договору застави

2. Закон від 18 листопада 2003 р. № 1255-IV «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» є спеціальним законом з питань правового режиму регулювання обтяжень рухомого майна. Відповідно до ч. 1 ст. 24, ст. 26 цього Закону (у редакції, чинній до внесення змін згідно із Законом від 22 вересня 2011 р. № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг») звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку. Звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження на підставі виконавчого напису нотаріуса Законом у зазначеній редакції не передбачалось (постанова Верховного Суду України Верховного від 15 листопада 2010 р. у справі № 3-5гс10; постанова Верховного Суду України від 17 жовтня 2011 р. у справі № 3-111гс11; постанова Верховного Суду України від 12 грудня 2011 р. у справі № 3-130гс11; постанова Верховного Суду України від 12 грудня 2011 р. у справі № 3-134гс11; постанова Верховного Суду України від 12 грудня 2011 р. у справі № 3-135гс11).

3. Передання у заставу майнових прав кредитора за кредитним договором на відміну від передбаченого ст. 512 ЦК відступлення права вимоги не передбачає заміни кредитора у зобов'язанні за кредитним договором (постанова Верховного Суду України від 12 вересня 2011 р. у справі № 3-71гс11; постанова Верховного Суду України від 12 вересня 2011 р. у справі № 3-79гс11).

4. За змістом Закону від 18 листопада 2003 р. № 1255-IV «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» (який є спеціальним Законом з питань правового режиму регулювання обтяжень рухомого майна) у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження суд може обрати один із способів звернення стягнення, обраний обтяжувачем на власний розсуд, зокрема шляхом передачі предмета застави у власність заставодержателя (постанова Верховного Суду України від 26 грудня 2011 р. у справі № 3-139гс11).

- спори, що виникають із договору іпотеки

5. Укладення іпотечного договору на забезпечення грошового зобов'язання, в якому визначено зміст і розмір основного зобов'язання, встановленого на підставі генерального договору про здійснення кредитування, що набрав чинності, та кредитних договорів, укладених у межах цього генерального договору, не суперечить ч. 4 ст. 3, ч. 2 ст. 7, п. 2 ч. 1 ст. 18 Закону від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» (постанова Верховного Суду України від 15 листопада 2010 р. у справі № 3-7гс10; постанова Верховного Суду України від 15 листопада 2010 р. у справі № 3-8гс10; постанова Верховного Суду України від 15 листопада 2010 р. у справі № 3-9гс10; постанова Верховного Суду України від 15 листопада 2010 р. у справі № 3-10гс10; постанова Верховного Суду України від 15 листопада 2010 р. у справі № 3-15гс10; постанова Верховного Суду України від 15 листопада 2010 р. у справі № 3-18гс10; постанова Верховного Суду України від 15 листопада 2010 р. у справі № 3-21гс10; постанова Верховного Суду України від 15 листопада 2010 р. у справі № 3-29гс10; постанова Верховного Суду України від 22 листопада 2010 р. у справі № 3-16гс10; постанова Верховного Суду України від 22 листопада 2010 р. у справі № 3-17гс10; постанова Верховного Суду України від 22 листопада 2010 р. у справі № 3-20гс10; постанова Верховного Суду України від 22 листопада 2010 р. у справі № 3-26гс10; постанова Верховного Суду України від 22 листопада 2010 р. у справі № 3-31гс10; постанова Верховного Суду України від 22 листопада 2010 р. у справі № 3-32гс10; постанова Верховного Суду України від 29 листопада 2010 р. у справі № 3-33гс10; постанова Верховного Суду України від 29 листопада 2010 р. у справі № 3-34гс10; постанова Верховного Суду України від 29 листопада 2010 р. у справі № 3-36гс10; постанова Верховного Суду України від 29 листопада 2010 р. у справі № 3-37гс10; постанова Верховного Суду України від 29 листопада 2010 р. у справі № 3-39гс10; постанова Верховного Суду України від 29 листопада 2010 р. у справі № 3-42гс10; постанова Верховного Суду України від 29 листопада 2010 р. у справі № 3-43гс10; постанова Верховного Суду України від 29 листопада 2010 р. у справі № 3-44гс10; постанова Верховного Суду України від 6 грудня 2010 р. у справі №3-49гс10).

6. Відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. У зв'язку з цим для набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель має виконати відповідні умови договору, зокрема щодо реалізації предмета іпотеки (постанова Верховного Суду України від 21 березня 2011 р. у справі № 3-7гс11).

- спори, що виникають із договору поруки

7. У разі якщо умовами договору поруки передбачена можливість зміни розміру процентів та строків їх сплати в порядку, визначеному кредитним договором, на забезпечення якого надана порука, то підстав для її припинення, що передбачені ч. 1 ст. 559 ЦК, немає (постанова Верховного Суду України від 17 січня 2011 р. у справі № 3-62гс10).

8. Порушення справи про банкрутство боржника та пропущення кредитором строку заявлених вимог до нього у цій справі не позбавляє кредитора права вимоги до майнового поручителя боржника як солідарного боржника, а останнього не звільняє від виконання взятих на себе зобов'язань перед кредитором (постанова Верховного Суду України від 24 жовтня 2011 р. у справі № 3-107гс11).

9. За змістом статей 525, 526, 553, 629 ЦК, ст. 193 ГК у разі здійснення продавцем позадоговірної поставки товарів, яка не покривається договором поруки, підстав для стягнення заборгованості з поручителя за поставлений товар немає (постанова Верховного Суду України від 12 грудня 2011 р. у справі № 3-133гс11).

- спори, що виникають із правовідносин щодо гарантії

10. Згідно зі статтями 563, 565 ЦК обов'язок гаранта сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії настає за умови порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, та направлення кредитором гаранту письмової вимоги разом із зазначеними в гарантії документами; за відсутності однієї із зазначених умов відповідальність гаранта не настає (постанова Верховного Суду України від 12 вересня 2011 р. у справі № 3-63гс11).

1. Визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору в разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх його істотних умов, а не за наслідками виконання договору сторонами (постанова Верховного Суду України від 25 червня 2011 р. у справі № 3-58гс11).

2. За відсутності у договорі фінансового лізингу погодженої сторонами формули розрахунку додаткової винагороди лізингодавець, здійснюючи розрахунок такої винагороди за формулою, не узгодженою з лізингоотримувачем, фактично змінює умови договору в односторонньому порядку, не дотримуючись при цьому передбаченого законодавством порядку внесення змін до договору (постанова Верховного Суду України від 12 вересня 2011 р. у справі № 3-80гс11).

3. Передбачене ст. 188 ГК надсилання іншій стороні пропозицій про розірвання договору в разі виникнення такої необхідності є правом, а не обов'язком особи, яка використовує його добровільно, виходячи з власних інтересів, та може звернутися за захистом свого порушеного права шляхом подання позову про розірвання договору (постанова Верховного Суду України від 19 вересня 2011 р. у справі № 3-74гс11).

1. За змістом частин 1, 5 ст. 203, ч. 1 ст. 215, ст. 627, ч. 1 ст. 628, ч. 3 ст. 631 ЦК умови договору, які визначають відповідальність за його несвоєчасне підписання, є спрямованими на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором, тому підстав для визнання його недійсним у цій частині немає. Наявність прострочення на момент підписання договору не може бути підставою для визнання недійсною окремої його частини у зв'язку з неможливістю ототожнення правових підстав недійсності правочину з підставами звільнення від відповідальності за порушення зобов'язань, що виникли з такого правочину (постанова Верховного Суду України від 11 квітня 2011 р. у справі № 3-24гс11).

2. Норма ч. 2 ст. 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не породжують для сторін прав та обов'язків (постанова Верховного Суду України від 18 квітня 2011 р. у справі № 3-28гс11).

3. Відповідно до положень статей 6, 627 ЦК господарське товариство вправі укладати безоплатні договори.

Норма ч. 3 ст. 238 ЦК встановлює заборону на вчинення правочину, в якому один представник одночасно виступає від імені кількох контрагентів (постанова Верховного Суду України від 16 травня 2011 р. у справі № 3-31гс11).

4. Визнання недійсними в судовому порядку рішень загальних зборів господарського товариства не може бути підставою для визнання недійсними договорів, укладених виконавчим органом товариства на виконання рішень загальних зборів, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (ч. 3 ст. 92 ЦК; постанова Верховного Суду України від 6 червня 2011 р. у справі № 3-50гс11).

5. Вирішуючи питання про застосування правових наслідків недійсності правочину, судам слід з'ясовувати наявність у позивача права на звернення з такими вимогами з урахуванням положень статей 15, 16, 216 ЦК (постанова Верховного Суду України від 10 жовтня 2011 р. у справі № 3-104гс11).

6. У разі якщо відчуження майна здійснювалося два і більше разів після вчинення недійсного (нікчемного) правочину, це майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного (нікчемного) правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, - з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК. У такому разі чинне законодавство не пов'язує можливість витребування майна у добросовісного набувача з умовою наявності у відчужувача за останнім договором права відчужувати це майно (постанова Верховного Суду України від 17 жовтня 2011 р. у справі № 3-103гс11).

1. За порушення споживачем умов договору щодо встановленої договірної величини електроспоживання у постачальника електричної енергії виникає право стягнути зі споживача двократну вартість різниці між фактично спожитою і договірною величиною електричної енергії (постанова Верховного Суду України від 6 грудня 2010 р. у справі № 3-54гс10).

2. За змістом статей 235, 236 ГК, а також Правил користування електричною енергією, затверджених постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України від 31 липня 1996 р. № 28, рішення постачальника електричної енергії про донарахування споживачу вартості недорахованої спожитої електричної енергії є оперативно-господарською санкцією, у разі незгоди із застосуванням якої заінтересована сторона відповідно до ч. 2 ст. 237 ГК може звернутися до суду з вимогою про скасування такої санкції та відшкодування збитків, завданих її застосуванням (постанова Верховного Суду України від 29 листопада 2010 р. у справі № 3-30гс10; постанова Верховного Суду України від 4 квітня 2011 р. у справі № 3-21гс11; постанова Верховного Суду України від 16 травня 2011 р. у справі № 3-37гс11).

3. Штрафні санкції, передбачені ч. 2 ст. 231 ГК, застосовуються у разі порушення строків виконання негрошового зобов'язання (постанова Верховного Суду України від 6 грудня 2010 р. у справі № 3-4гс10).

4. Відповідно до змісту ч. 5 ст. 3 Закону від 25 грудня 2008 р. № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» право на відстрочення сплати пайових внесків на розвиток інженерно-транспортної і соціальної інфраструктури виникає у забудовника після подання ним до відповідного органу заяви до настання терміну здійснення такого платежу, і таке право не може бути поширене на суму заборгованості, яка виникла у замовника до набрання чинності цим Законом (постанова Верховного Суду України від 6 грудня 2010 р. у справі № 3-45гс10; постанова Верховного Суду України від 6 грудня 2010 р. у справі № 3-46гс10).

5. Застосування до боржника, який порушив господарське зобов'язання, штрафних санкцій у вигляді пені, штрафу, передбачених абз. 3 ч. 2 ст. 231 ГК, можливе за наявності таких умов: якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачений договором або законом; якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки; якщо допущено прострочення виконання негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу (постанова Верховного Суду України від 20 грудня 2010 р. у справі № 3-41гс10; постанова Верховного Суду України від 28 лютого 2011 р. у справі № 3-11гс11).

6. Чинним законодавством не передбачено можливості застосування до договору поставки положень про позику. Зазначені договори є різними за своєю правовою природою та регулюють різні види правовідносин, тому застосування до правовідносин поставки положень ст. 1048 ЦК є безпідставним (постанова Верховного Суду України від 27 грудня 2010 р. у справі № 3-65гс10).

7. За змістом статей 22, 611, 612, 614, 623 ЦК для застосування такого засобу відповідальності, як стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди, необхідною є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправна поведінка, збитки, причинний зв'язок між протиправною поведінкою боржника та завданими збитками, вина та встановлення заходів, вжитих стороною для одержання такої вигоди (постанова Верховного Суду України від 20 червня 2011 р. у справі № 3-56гс11; постанова Верховного Суду України від 4 липня 2011 р. у справі № 3-59гс11; постанова Верховного Суду України від 4 липня 2011 р. у справі № 3-64гс11).

8. Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 85 Закону від 7 грудня 2000 р. № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховуються неустойка (штраф, пеня), інші фінансові (економічні) санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань перед кредиторами, у зв'язку з чим нарахування пені під час дії мораторію є безпідставним (постанова Верховного Суду України від 10 жовтня 2011 р. у справі № 3-110гс11).

9. Невиконання відповідачем своїх зобов'язань з оплати прийнятих товарів за наявності коштів, передбачених у Державному бюджеті України на відповідний рік, є порушенням вимог статей 525, 526 ЦК (постанова Верховного Суду України від 26 грудня 2011 р. у справі № 3-138гс11).

10. Положення ч. 6 ст. 232 ГК щодо нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання в межах шести місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано, застосовується до відповідних правовідносин у разі, якщо інше не встановлено законом або договором. Оскільки законодавством, що регулює орендні правовідносини, встановлено можливість стягнення неустойки за весь час прострочення виконання зобов'язання щодо повернення об'єкта оренди, зменшення строку нарахування неустойки до шести місяців є безпідставним (постанова Верховного Суду України від 26 грудня 2011 р. у справі № 3-140гс11).

1. За змістом ч. 1 ст. 230 ГК, ст. 625 ЦК правові наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних від простроченої суми не є штрафними санкціями, у зв'язку з чим дія мораторію на задоволення вимог кредиторів відповідно до статей 58, 85 Закону від 7 грудня 2000 р. № 2121-III «Про банки та банківську діяльність» на них не поширюється (постанова Верховного Суду України від 8 листопада 2010 р. у справі № 3-12гс10; постанова Верховного Суду України від 15 листопада 2010 р. у справі № 3-11гс10).

2. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК (постанова Верховного Суду України від 20 грудня 2010 р. у справі № 3-57гс10; постанова Верховного Суду України від 4 липня 2011 р. у справі № 3-65гс11; постанова Верховного Суду України від 12 вересня 2011 р. у справі № 3-73гс11; постанова Верховного Суду України від 24 жовтня 2011 р. у справі № 3-89гс11; постанова Верховного Суду України від 14 листопада 2011 р. у справі № 3-116гс11).

3. До зобов'язань з оплати, які виникли з вексельних відносин, норми цивільного законодавства України застосовуються лише в тій частині, в якій вони не врегульовані вексельним законодавством. У зв'язку з цим норма ч. 2 ст. 625 ЦК у цьому разі застосуванню не підлягає (постанова Верховного Суду України від 28 березня 2011 р. у справі № 3-19гс11; постанова Верховного Суду України від 3 жовтня 2011 р. у справі № 3-91гс11).

4. За змістом статей 524, 533, 627, 628 ЦК, ст. 16 Закону від 16 грудня 1997 р. № 723/97-ВР «Про фінансовий лізинг» положення чинного законодавства хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у разі зміни Національним банком України (далі - НБУ) курсу національної валюти України щодо іноземної валюти (постанова Верховного Суду України від 4 липня 2011 р. у справі № 3-62гс11; постанова Верховного Суду України від 26 грудня 2011 р. у справі № 3-141гс11).

5. За змістом Закону від 22 листопада 1996 р. № 543/96-ВР «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» визначений у договорі розмір пені за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання не може перевищувати розміру подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня (постанова Верховного Суду України від 24 жовтня 2011 р. у справі № 3-114гс11; постанова Верховного Суду України від 7 листопада 2011 р. у справі № 3-121гс11).

6. За змістом ч. 5 ст. 11 ЦК підставою виникнення грошового зобов'язання може бути рішення суду, зокрема щодо зобов'язання відповідача повернути позивачу суму попередньої оплати за недопоставлений у строк товар. У зв'язку з цим до боржника, який прострочив виконання такого зобов'язання, можуть застосовуватися наслідки, передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК (постанова Верховного Суду України від 5 грудня 2011 р. у справі № 3-125гс11).

7. Подвійне стягнення пені за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання покупцем не узгоджується з приписами ст. 61 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (постанова Верховного Суду України від 12 грудня 2011 р. у справі № 3-132гс11).