До Вищого адміністративного суду України надійшло подання Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини про виконання рішень Європейського суду з прав людини, які набули статусу остаточного.

У зв'язку з цим Вищий адміністративний суд України вважає за необхідне звернути увагу адміністративних судів на таке.

Остаточним рішенням Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі "Щокін проти України"визнано порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Так, у березні 2002, 2003 та 2004 років заявник подав до Державної податкової інспекції у Жовтневому районі міста Харкова податкові декларації про доходи за 2001, 2002 та 2003 роки відповідно. Суми податку з доходу заявника, одержаного не за місцем його основної роботи, були обчислені на підставі фіксованої податкової ставки, встановленої пунктом 3 статті 7 Декрету Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян".

Орган державної податкової службиперерахував суми вказаного прибуткового податку на підставі Інструкції про прибутковий податок з громадян, затвердженої наказом Головної державної податкової інспекції від 21 квітня 1993 року № 12 (назва у редакції наказу, чинного на момент виникнення спірних відносин), внаслідок чого розмір сум податку, що мали бути сплачені заявником, збільшився.

Скарги заявника на незаконність дій Державної податкової інспекціїу Жовтневому районі міста Харкова, а саме збільшення розміру вказаних сум на підставі зазначеної Інструкції, яка є підзаконним актом, і незастосування Декрету Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян", який мав силу закону, судами задоволені не були.

Європейський суд дійшов висновку про порушення прав заявника, гарантованих статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, у зв'язку з тим, що:

відповідне національне законодавство не було чітким та узгодженим і, таким чином, не відповідало вимозі "якості" закону та не забезпечувало адекватність захисту від свавільного втручання у майнові права заявника;

національними органами не було дотримано вимоги законодавства щодо застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для заявника - платника податку, коли у його справі національне законодавство припускало неоднозначне трактування.