Термін "правочин" почав вживатися з прийняттям у 2003 р. нового Цивільного кодексу України. За своїм змістом правочин являє собою юридичні дії, спрямовані на досягнення цивільно-правових результатів, тобто на набуття, зміну і припинення цивільних прав та обов'язків, на встановлення, зміну та припинення цивільно-правових відносин.

Недійсності правочинів присвячений параграф 2 глави 16 розд. IV (ст. 215 - 236 ЦК) , окремі норми про недійсність правочинів також містяться в спеціальному законодавстві.

У зв'язку з появою нових формулювань та оціночних категорій у цій сфері виникають певні колізії щодо недійсності правочинів, а це приводить до неоднакового тлумачення та застосування судами законодавства про визнання правочинів недійсними, неоднакової судової практики.

Метою узагальнення є аналіз стану розгляду справ із застосуванням судами першої інстанції законодавства при вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними за друге півріччя 2008 р. та перше півріччя 2009 р.

За запитами для проведення узагальнення до апеляційного суду м. Києва надійшло 178 справ, з них з ухваленими по суті рішеннями - 116 справ. В апеляційному порядку оскаржено 49 рішень, що становить 42,2% від загальної кількості розглянутих по суті спорів. Найбільша кількість справ надійшла з Солом'янського та Святошинського районних судів, відповідно - 45 та 33 справи. Не були направлені для узагальнення справи з Подільського районного суду м. Києва.

У структурі справ про визнання правочинів недійсними основну частину становлять справи про визнання недійсними договорів. За категоріями справ найбільшу питому вагу становлять справи про визнання недійсними договорів купівлі-продажу - 34 справи, а також договори дарування - 32 справи. Суттєво меншу кількість у структурі всіх надісланих на узагальнення справ складають справи про визнання недійсними заповітів - 6 справ, кредитних договорів - 4 справи, договорів позики - 2 справи.

Правочин - це правомірна, не заборонена законом дія, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 ЦК, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним.

Ст. 203 ЦК визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зазначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства (законам України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам органів державної влади України, що видаються у випадках і в межах, встановлених Конституцією та законами), а також моральним засадам суспільства.

Згідно з цією нормою особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, і її волевиявлення повинно бути вільним та відповідати її внутрішній волі. Крім того, правочин повинен бути вчинений у формі, встановленій законом. Правочин, вчинений батьками, не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Недодержання сторонами або стороною правочину вимог, встановлених частинами 1 - 3, 5, 6 ст. 203 ЦК, є підставою для визнання його недійсним (ч. 1 ст. 215 ЦК) .

Термін "нікчемний правочин" теж з'явився з прийняттям ЦК України 2003 р.. Відповідно до ч. 2 ст. 215 цього Кодексу нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам законодавства. Такий правочин є недійсним з моменту його вчинення, незалежно від того, чи визнав таким його суд. Що стосується оспорюваного правочину, то він може визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінювати суд відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26.02.2009 р. позов прокурора Дарницького району м. Києва в інтересах інваліда 1-ї групи Г.І.В. задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу кв. N_ в буд. N_ по вул. Ялтинській у м. Києві, укладений між Г.С.В., яка діяла від свого імені, від імені неповнолітньої доньки Я. і від імені свого чоловіка - підопічного Г.І.В., та Г.В.М. і Г.О.С. Визнано за Г.І.В., Г.С.В. та Г.Я.І. право власності на квартиру та виселено з неї відповідачів без надання іншого житлового приміщення.

Задовольняючи позов у цій частині, суд першої інстанції правильно виходив з того, що, укладаючи зазначену угоду, Г.С.В., як піклувальник дієздатного Г.І.В. діяла з порушенням вимог ч. 4 ст. 144 КпШС України, оскільки не мала права укладати від його імені будь-які угоди, а лише могла надавати свою згоду на їх укладення Г.І.В., а тому зазначена угода укладена з порушенням закону, що відповідно до ст. 48 ЦК України є підставою для визнання її недійсною.

В силу ч. 2 ст. 215 ЦК України норми закону щодо підстав нікчемності правочинів к імперативними, а тому за такими вимогами є недопустимим укладення мирових угод.

Відповідно до статей 215, 216 ЦК суди розглядають справи про визнання оспорюваного правочину недійним і застосування його наслідків та про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Вимога про встановлення нікчемності правочинів підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтись окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В такому разі в резолютивній частині рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.

Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК саме на момент вчинення правочину, а тому не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

Вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом, а тому суди мають відмовляти в позові за такими вимогами. В цьому разі можуть заявлятись лише вимоги про повернення майна, набутого без достатньої правової підстави, та відшкодування збитків.

Найбільш дискусійним є питання конкуренції реституції та віндикації при визнанні правочинів недійсними.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК недійсний правочин не створює для сторін тих прав і обов'язків, які вони мають встановлювати, а породжує наслідки, що пов'язані з його недійсністю. Зазначена норма передбачає, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання правочину, а у разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (реституція).

На відміну від зазначеної норми, главою 29 ЦК передбачені спеціальні норми, якими закріплені основні способи захисту права власності, що можуть застосовуватись власником майна з метою повернення його в натурі, переданого за недійсним правочином (віндикація). Зокрема, ст. 388 ЦК визначено: якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублено власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадено у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Частиною 2 цієї статті передбачено, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

В узагальненні практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними, підготовленої Верховним Судом України, рекомендувалось наступне.

Якщо майно передане власником за правочином, який є нікчемним або оспорюваним, то позов про визнання правочину недійсним та про застосування наслідків недійсності правочину має пред'являтись тоді, коли майно залишається у набувача, тобто коли вчинено один правочин і повернути майно можливо шляхом застосування реституції.

Якщо ж набувач, який набув майно за недійсним правочином, надалі відчужив його іншій особі, то потрібно звертатись з віндикаційним позовом.

Якщо після укладення недійсного правочину було укладено іде декілька, то автори узагальнення вбачали правильним визнавати недійсними не всі правочини, а лише перший, і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача. Застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином, враховуючи положення ст. 216 ЦК, є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і першого покупця (набувача).

Із загальної кількості справ, надісланих для узагальнення, було лише 5 справ про визнання недійсними декількох правочинів. Усі позивачі ставили питання про визнання правочинів недійсними, і суди вирішували спір у вказаний спосіб. Наприклад, Святошинський районний суд м. Києва ухвалив рішення від 10.02.2009 р. у справі N 2-76, яким визнав довіреність, посвідчену приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області К., видану від імені З. на представництво його інтересів, - недійсною, та визнав недійсними: договір купівлі-продажу квартири N _ в буд. N_ по вул. Зодчих у м. Києві від 03.06.2005 р., укладений між П. та Б., та наступний договір купівлі-продажу зазначеної квартири між Б. та К. з моменту їх укладення. А також визнав право власності на вказану квартиру за померлим З. Зазначене судове рішення не оскаржувалось.

За змістом ч. 5 ст. 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача, і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.

Рішенням Святошинського районного суду від 15.07.2008 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 28.10.2008 р., позов прокурора Святошинського району м. Києва в інтересах Святошинської районної у м. Києві ради до Б., К., треті особи: Перша Київська держнотконтора, приватний нотаріус К. про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири, задоволено частково. Визнано недійсним з підстав невідповідності вимогам ч. 1 ст. 203 ЦК України договір купівлі-продажу квартири N_ в буд. N_ по вул. Булаховського у м. Києві, укладений 20.02.2007 р. невідомою особою від імені Р. та Р., а в задоволенні іншого договору купівлі-продажу цієї квартири, укладеного 31.07.2007 р. між Б. та К. відмовлено, з посиланням на те, що К. є добросовісним набувачем, та що прокурор не надав доказів на підтвердження того, що майно вибуло з володіння власника не з його волі, а іншим шляхом.

У разі задоволення віндикаційного позову суд повинен вирішити питання про відшкодування добросовісному набувачеві понесених ним витрат на придбання майна. Такі витрати мають бути стягнуті зі сторони, яка отримала кошти за недійсним правочином, або з особи, яка є винною із недійсності правочину.

Рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації за власником, а також скасування попередньої реєстрації, що передбачено ст. 19, 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", а тому додатково ставити питання про скасування чи визнання незаконним правовстановлюючого документу на нерухоме майно не потрібно.

Ст. 205 ЦК передбачені дві форми правочинів - усна і письмова. Недодержання сторонами простої письмової форми правочину є підставою для визнання його недійсним лише у разі, коли це прямо передбачено законом, зокрема ч. 3 ст. 179, ч. 2 ст. 981, ч. 2 ст. 1055, ч. 2 ст. 1059, ч. 2 ст. 1107, ч. 1 ст. 118, ч. 1 ст. 1257 ЦК.

Відповідно до ч. 1 ст. 218 ЦК недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. За змістом зазначеної норми не може доводитись свідченням свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання. Однак це не перешкоджає сторонам надавати письмові й інші докази, передбачені законодавством (аудіо-, відеозапис та інше).

Правові наслідки недодержання закону при нотаріальному посвідченні одностороннього правочину визначені ч. 1 ст. 219 ЦК, відповідно до якої такий правочин є нікчемним.

Разом з тим, ч. 2 цієї статті передбачено, що суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від його волі.

При співвідношенні ч. 2 ст. 219 ЦК (яка є загальною) та ст. 1257 ЦК, необхідно застосовувати ст. 1257 ЦК, яка є спеціальною, що регулює порядок спадкування за заповітом, і не передбачає можливості визнання судами дійсним заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

Правовим наслідком недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору, відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК, є його нікчемність. При розгляді спору про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, недійсним (встановлення нікчемності) факти його укладення, повного або часткового виконання однією із сторін можуть підтверджуватися тільки письмовими доказами, якщо інше не передбачено законодавством. Випадки, коли свідчення свідків допускаються, як засіб доказування факту вчинення правочину, у ЦК визначено прямо (ч. 2 ст. 937 та ч. 3 ст. 949 ЦК) .

Якщо правочин повністю або частково виконаний однією із сторін, а інша ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд відповідно до п. 2 ст. 220 ЦК за вимогою сторони, що виконала правочин може визнати його дійсним.

Необхідно пам'ятати, що це правило не застосовується, якщо є передбачене законом обмеження (заборона) на здійснення такого правочину, або сторони не дійшли згоди щодо всіх істотних його умов.

Також необхідно відзначити, що правила ст. 220 ЦК не поширюються на правочини, що підлягають нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до ст. 210, 640 ЦК пов'язується з державною реєстрацією, тому вони вважаються неукладеними і такими, що не породжують для сторін прав та обов'язків.

Судам необхідно перевіряти дотримання сторонами вимог, які є необхідними для чинності правочину (частини 1 - 3, 5, 6 ст. 203 ЦК) , а також враховувати зазначені вище положення щодо застосування ст. 220 ЦК, та відмовляти в задоволенні заяв про видачу виконавчого документа на підставі п. 7 ч. 6 ст. 56 Закону України "Про третейські суди" у разі прийняття третейськими судами рішення про визнання дійсними правочинів, які підлягають державній реєстрації.

Крім того, суди повинні перевіряти, чи підлягає правочин нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухиляється від його нотаріального посвідчення і чи немає підстав для визнання правочину нікчемним. У кожному конкретному випадку необхідно встановлювати, який правочин вчинено та яка форма передбачена саме для цього правочину законом, який діяв на момент вчинення.

Ст. 221, 222 ЦК визначені правові наслідки вчинення правочину малолітньою та неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності.

Ст. 223 цього Кодексу передбачені правові наслідки вчинення правочину фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності, а ст. 224 ЦК - правові наслідки вчинення правочину без дозволу органу опіки та піклування.

На узагальнення не надійшло справ, в яких сторони ставили питання про визнання угод недійсними з підстав, передбачених ст. 221 - 224 ЦК.

Спільним для правочинів, вчинених малолітньою, неповнолітньою та фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами їх цивільної дієздатності, є те, що правочин, вчинений зазначеними особами без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників, може бути згодом ними схвалений, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним.

Правовим наслідком вчинення правочину особою з обмеженою відповідальністю без дозволу органу опіки та піклування відповідно до ст. 224 ЦК є його нікчемність, однак на вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування.

У спорах щодо правочинів, вчинених фізичними особами за межами цивільної дієздатності, необхідно розмежовувати підстави для визнання правочинів недійсними, які визначені ст. 225 та ст. 226 ЦК.

Правила ст. 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли немає законних підстав для визнання громадянина недієздатним, однак є дані про те, що в момент укладення правочину він перебував у такому стані, коли не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове зворушення тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд призначає судово-психіатричну експертизу. Оскільки протягом певного часу (в тому числі і одного дня) психічний стан особи може змінюватись, в ухвалі про призначення експертизи слід ставити питання експертам про визначення перебування особи в такому стані стосовно конкретного відрізку часу.

Розгляд вимог про визнання правочину недійсним з цих підстав здійснюється з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так й інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи позивача.

Аналіз надісланих на узагальнення справ, в яких позивачами ставилось питання про визнання угоди недійсною з підстав, визначених ст. 225 ЦК, свідчить про те, що зазначена категорія справ не викликає у суддів труднощів при їх розгляді, і вони вирішуються правильно. Так, рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 18.08.2008 р. правильно задоволено позов А.В.Є. до Г.В.П., треті особи: ГУ юстиції у м. Києві, державний нотаріус Дев'ятої київської держнотконтори про визнання недійсним договору дарування 2/3 частини квартири N_ в буд. N_ по вул. Кавказькій, укладений між В.Л.М. та Г.В.П., з тих підстав, що В.Л.М. на момент укладення договору дарування не розуміла значення своїх дій та не могла ними керувати, що підтверджується висновком посмертної судово-психіатричної експертизи та дослідженою в судовому засіданні медичною документацією, з якої убачається, що дарувальник страждала на хронічне психічне захворювання і з цього приводу періодично перебувала на стаціонарному лікуванні. Рішенням цього ж суду від 05.03.2009 р. відмовлено в задоволенні позову К.В.Й. до Г.Т.М., третя особа: ГУ юстиції у м. Києві про визнання недійсними заповіту та договорів дарування. Як підставу визнання угод недійсними К.В.Й. посилалась на ст. 225 ЦК, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що Ч.Г.Й. на момент складання заповіту та договору дарування не розуміла значення своїх дій та не могла ними керувати, оскільки перебувала в похилому віці (78 років), страждала склерозом головного мозку, який у неї розвинувся в останні роки її життя. Крім того, стверджувала, що оспорювані правочини підписані не Ч.Г.Й., а іншою особою. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що К.В.Й. не надала будь-яких доказів, які підтверджували б, що на момент укладення заповіту та договору дарування Ч.Г.Й. перебувала у такому стані, що не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними. Вказані правочини були вчинені нею більш як за два роки до смерті, погіршення стану здоров'я з урахуванням її віку є природнім, на психічні розлади вона не страждала, крім загальних хвороб, викликаних її віком, та що згідно з висновком експерта підпис в заповіті та договорі дарування виконано особисто Ч.Г.Й.

Зазначені вище судові рішення апеляційною інстанцією залишені без змін.

Згідно з ч. 3 ст. 203 ЦК волевиявлення учасника правочину має бути вільним, і відповідати його внутрішній волі. На цій підставі можуть бути визнані недійними правочини, вчинені під впливом помилки (ст. 229 ЦК) , обману (ст. 230), насильства (ст. 231), зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232), а також унаслідок тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах (ст. 233).

Заявлені вимоги про визнання правочину недійсним з вказаних підстав можуть бути задоволені, якщо доведені факти обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною або збіг тяжких для сторони обставин і наявність їх безпосереднього зв'язку із волевиявленням сторони вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах.

Воля особи до вчинення правочину і результат правочину не узгоджуються в разі помилки, якщо вона має істотне значення.

Частиною 1 ст. 229 ЦК визначено, що істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання її за цільовим призначенням. Найчастіше в практиці зустрічається хибне сприйняття правової природи та предмету правочину, що може виникнути при визначенні тотожності предмета або його якості.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 27.02.2009 р. задоволено позовні вимоги Б.О.К. до Р.Д.О. про визнання недійсним договору дарування S частини кв. N_ в буд. N_ по пр.-кту Оболонському у м. Києві, укладеного 07.12.2006 р. Свої позовні вимоги Б.О.К. обґрунтовувала тим, що вона є інвалідом 2-ї групи, потребує догляду та матеріальної допомоги, і вважала, що уклала з онукою договір довічного утримання, оскільки остання обіцяла, що буде її довічно доглядати та надавати матеріальну допомогу. Однак після укладення договору дарування відповідачка змінила ставлення до неї і матеріальної допомоги не надає.

Скасовуючи зазначене судове рішення та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог Б.О.К., суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що відсутні правові підстави для визнання оспорюваного договору недійсним з підстав, визначених ст. 229 ЦК, оскільки в листопаді 2006 р. позивачка самостійно зверталась з заявою до КМБТІ про видачу їй довідки-характеристики, в якій підкреслила, що зазначена довідка їй необхідна для дарування майна. Її стан здоров'я не викликав сумніву в тому, що вона добре усвідомлювала значення своїх дій. Остання не заперечувала, що між нею та відповідачкою не обумовлювались види матеріального забезпечення і догляду та їй роз'яснювались нотаріусом правові наслідки укладення договору. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 09.10.2008 р. відмовлено в задоволенні позову О.О.Р. до АКБ "Правекс-Банк" про визнання недійсною третейської угоди, укладеної у вигляді третейського застереження.

Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що під час укладення кредитного договору позивач діяв під впливом помилки щодо істотної умови договору, а саме: щодо передачі спору, що виникає з договору, на розгляд до постійно діючого незалежного третейського суду. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції правильно керувався тим, що зазначені позивачем обставини не належать до істотних умов договору, а тому не можуть бути підставою для визнання третейського застереження недійсним.

Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі ст. 230 ЦК може бути визнаний судом недійсним у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, то вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. За змістом вказаної статті саме позивач повинен довести наявність умислу з боку відповідача, істотність обставин, щодо яких його введено в оману, і сам факт обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка.