1. Правова система ipLex360
  2. Законодавство
  3. Постанова


ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
28.02.2011 N 1
Про затвердження висновку щодо проекту Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення роботи Верховного Суду України" (реєстр. N 7447 від 9 грудня 2010 року)
Керуючись пунктом 4 частини другої статті 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", Пленум Верховного Суду України
ПОСТАНОВЛЯЄ:
Затвердити висновок Пленуму Верховного Суду України щодо проекту Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення роботи Верховного Суду України" (реєстр. N 7447 від 9 грудня 2010 року), що додається.
Голова
Верховного Суду України
Секретар Пленуму
Верховного Суду України

В.В.Онопенко

Ю.Л.Сенін
Додаток
ВИСНОВОК
ПЛЕНУМУ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ щодо проекту Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення роботи Верховного Суду України" (реєстр. N 7447 від 9 грудня 2010 року)
Проаналізувавши положення проекту Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення роботи Верховного Суду України", внесеного на розгляд Верховної Ради України народним депутатом України П.Д.М. і прийнятого за основу 15 лютого 2011 року (реєстр. N 7447 від 9 грудня 2010 року; далі - законопроект), Пленум Верховного Суду України вважає за необхідне вказати на нижченаведене.
Законопроектом пропонується внести зміни до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон), Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК України), якими розширити процесуальні повноваження Верховного Суду України як судового органу.
Положеннями законопроекту передбачається частково повернути повноваження Верховного Суду України, якими він був наділений відповідно до Закону України від 7 лютого 2002 року "Про судоустрій України", а саме уточнити підстави для перегляду ним судових справ. Крім того, пропонується уточнити порядок розгляду справ Верховним Судом України на перехідний період.
Ряд положень законопроекту заслуговує на увагу. Водночас інші його положення викликають зауваження.
1. Законопроектом пропонується внести зміни до Розділу XIII "Перехідні положення" Закону щодо зменшення кількості суддів Верховного Суду України до двадцяти (по п'ять суддів від кожної спеціалізованої юрисдикції) та залишення на цих посадах лише тих суддів, що працювали у відповідних судових палатах Верховного Суду України і відповідають вказаним у законопроекті критеріям (безперервний стаж роботи безпосередньо на посаді судді Верховного Суду України; наявність наукового ступеня; наявність вченого звання; наявність значних за обсягом публікацій науково-практичного змісту). При цьому повноваження визначати відповідність суддів Верховного Суду України цим критеріям пропонується надати Вищій кваліфікаційній комісії суддів України.
Суддям Верховного Суду України, які, на думку Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, не відповідають названим критеріям, пропонується давати згоду на добровільне переведення до інших судів протягом тридцяти днів з дня прийняття Вищою кваліфікаційною комісією суддів України рішення про відмову в залишенні їх на посаді. У разі якщо судді відмовляться від такого "добровільного" переведення, законопроект пропонує їх звільнити, надавши їм при цьому вихідну допомогу в розмірі, встановленому на випадок відставки, і статус судді у відставці.
Ці положення законопроекту не відповідають нормам Основного Закону України. Так, виключний перелік підстав для звільнення судді з посади визначено у частині п'ятій статті 126 Конституції України:
1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено;
2) досягнення суддею шістдесяти п'яти років;
3) неможливість виконувати свої повноваження за станом здоров'я;
4) порушення суддею вимог щодо несумісності;
5) порушення суддею присяги;
6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;
7) припинення його громадянства;
8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;
9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.
Повноваження судді припиняються у разі його смерті. Основний Закон України не містить жодних інших підстав для звільнення судді з посади або вказівок на те, що такі підстави можуть бути визначені законами України.
Зазначений підхід суперечить і нормі частини четвертої статті 126 Конституції України, яка передбачає, що судді обіймають посади безстроково (принцип незмінюваності суддів). Також слід враховувати, що згідно з Основними принципам незалежності судових органів ( схвалені резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року) "судді, яких призначають чи обирають, мають гарантований термін повноважень до обов'язкового виходу на пенсію чи завершення строку повноважень там, де це встановлено", "судді можуть бути тимчасово усунуті від посади або звільнені тільки з причин їх нездатності виконувати свої обов'язки чи поведінки, невідповідної до посади, яку вони обіймають".
На наш погляд, кількість суддів Верховного Суду України має встановлюватися указом Президента України за поданням Голови Верховного Суду України, погодженим з Радою суддів України.
Більше того, пропозиція законопроекту встановити однакову кількість суддів у кожній судовій палаті Верховного Суду України не враховує ту обставину, що навантаження (кількість та складність судових справ) на суддів у різних судових юрисдикціях не однакове. Вважаємо, що Пленуму Верховного Суду України слід надати повноваження утворювати судові палати Верховного Суду України, а також визначати кількісний склад кожної з них.
2. Зміни, внесені Законом до всіх процесуальних кодексів, унеможливили реалізацію Верховним Судом України свого конституційного обов'язку щодо забезпечення єдності судової практики. Так, положеннями законопроекту пропонується змінити порядок подання безпосередньо до Верховного Суду України заяви про перегляд судового рішення з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом (пункт 2 частини першої статті 355 ЦПК України, пункт 2 частини першої статті 237 КАС України, пункт 2 частини першої статті 111-16 ГПК України, пункт 2 частини першої статті 400-12 КПК України) . Однак порядок подання заяви про перегляд судового рішення з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах або норм процесуального права, які регулюють питання відповідної судової юрисдикції(пункт 1 частини першої статті 355 ЦПК України, пункт 1 частини першої статті 237 КАС України, пункт 1 частини першої статті 111-16 ГПК України, пункт 1 частини першої статті 400-12 КПК України), пропонується залишити той самий - через відповідний вищий спеціалізований суд. Зокрема, статтями 358 - 360 ЦПК України статтями 239-1, 239-2, 240 КАС України, статтями 111-19 - 111-21 ГПК України та статтями 400-16 - 400-18 КПК України передбачено порядок подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України. Відповідно до цього порядку заява про перегляд судового рішення подається до відповідного вищого спеціалізованого суду, який у свою чергу здійснюватиме перевірку такої заяви на предмет дотримання процесуальних вимог щодо її оформлення, а також прийматиме рішення про допуск справи до провадження у Верховному Суді України.
Крім того, положення процесуальних законів (частина друга статті 360 ЦПК України, частина друга статті 240 КАС України, частина друга статті 111-21 ГПК України, частина друга статті 400-18 КПК України) сформульовані таким чином, що суд нижчого рівня (у даному випадку відповідний вищий спеціалізований суд) своєю ухвалою зобов'язує Верховний Суд України переглянути рішення суду касаційної інстанції.
Статтею 55 Конституції України гарантовано кожному право на судовий захист порушених прав і свобод. Частиною четвертою цієї статті передбачено можливість звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, після використання всіх національних засобів правового захисту. Така вимога повною мірою узгоджується з приписами частини першої статті 35 Конвенції Ради Європи від 4 листопада 1950 року про захист прав людини і основоположних свобод.

................
Перейти до повного тексту