На узагальнення із судів м. Києва надійшло 97 справ, розглянутих у порядку цивільного судочинства в другому півріччі 2008 р. і першому півріччі 2009 р., предметом вирішення по яких були спори, що випливають із земельних правовідносин (Подільського районного суду м. Києва - 18, Солом'янського районного суду м. Києва - 16, Печерського районного суду м. Києва - 15, Дніпровського районного суду м. Києва - 13, Голосіївського районного суду м. Києва - 10, Шевченківського районного суду м. Києва - 7, Дарницького і Деснянського районних судів м. Києва - по 6, Оболонського і Святошинського районного судів м. Києва - по 3).

Предметом вирішення у 33 справах були вимоги про звільнення (повернення) самовільно зайнятої земельної ділянки, у 13 - про визначення порядку користування (поділ) земельної ділянки, у 10 - про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та про визнання незаконними (скасування) рішень органів місцевого самоврядування, прийнятих з приводу земельних питань, у 9 - про зобов'язання уповноважених органів виділити земельну ділянку в користування (оформити правоустановчі документи на земельну ділянку) та про визнання права власності (користування) земельною ділянкою.

Інші позови, які знаходились у провадженні судів, стосувались вилучення земельних ділянок, припинення сервітуту, зобов'язання викупити земельну ділянку тощо, і їх кількість була незначною.

По результатах розгляду справ у 40 випадках ухвалювались рішення про задоволення вимог повністю або частково, у 9 - про відмову в задоволенні позову, у 12 - провадження у справах закрите, у 23 - позовні заяви залишались без розгляду.

По інших справах постановлювались ухвали про відмову у відкритті провадження, визнання позовних заяв неподаними та повернення заявникам на стадії відкриття провадження у справах.

У строк до трьох місяців розглянуто 34 справи, до 6 місяців - 31, до 1 року - 6.

Інші справи знаходились в провадженні судів понад 1 рік.

Із 14 справ, судові рішення по яких оскаржувались в апеляційному порядку, по 10 постановлювались ухвали про залишення їх без змін, 2 рішення скасовані з ухваленням нових, одне рішення скасоване із закриттям провадження у справі і одне змінене.

Такі статистичні дані, аналіз вивчених справ свідчить про те, що в основному вони вирішувались правильно, права осіб, які звертались до суду за захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів судом були захищені, а ухвалені по результатах вирішення спорів судові рішення були законними.

Разом з тим, в окремих випадках суддями при ухваленні рішень, допускались помилки в застосуванні норм матеріального та процесуального права, по-різному тлумачились і застосовувались окремі статті Земельного і Цивільного кодексів України, інших нормативних актів.

Суди незавжди дотримувались вимог чинного законодавства при прийомі позовних заяв, а окремі постановлені на цій стадії ухвали не відповідали вимогам ЦПК України.

Відповідно до положень ст. 114 ЗК України позови, що виникають з приводу нерухомого майна, яким є і земельна ділянка, пред'являються за його місцезнаходженням.

Земельна ділянка, про надання якої в оренду Л.І.Д. подала позов до Голосіївського районного суду м. Києва, знаходилась на території Обухівського району Київської області.

Однак позовна заява повернута позивачу для подачі до належного суду не з підстав, передбачених зазначеною статтею ЦПК України, а у зв'язку з тим, що відповідач, до якого заявлена вимога, перебуває поза межами юрисдикції цього суду.

В ухвалі про повернення позовної заяви також помилково вказано про визнання позовної заяви неподаною, хоча такі наслідки наступають у випадку, коли позовна заява містила недоліки і після залишення її без руху позивач у встановлений суддею строк їх не усунув (ст. ст. 119 - 121 ЦПК України) .

Суддею Солом'янського районного суду м. Києва відмовлено у прийнятті до розгляду позовної заяви Г.В.І., громадської організації "Звіринецькі пагорби" до Х.Л.В., Київської міської ради про визнання недійсним та скасування рішення Київської міської ради N 204/204 від 28 серпня 2008 р. "Про передачу громадянці Х.Л.В. земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по пров. Бастіонному, 7-б у Печерському районі м. Києва" з тих підстав, що вказаний позов підлягає розгляду в порядку адміністративного, а не цивільного судочинства.

Оскільки земельна ділянка знаходилась поза межами юрисдикції Солом'янського районного суду м. Києва, то цей суд повинен був повернути заявнику позовну заяву для подачі до належного суду, а не з'ясовувати питання про вид судочинства, в якому вона підлягає розгляду.

Шевченківським районним судом м. Києва розглянуто по суті з ухваленням рішення про задоволення вимог справу за позовом ЗАТ "Нест-Ханнер" до Київської міської ради, Головного управління земельних ресурсів - виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) про спонукання до укладення договору оренди земельної ділянки (справа N 2-8052). В апеляційному порядку це рішення скасоване із закриттям провадження у справі, оскільки вказаний спір, виходячи із його суб'єктного складу, підлягав вирішенню господарським судом, а не в порядку цивільного судочинства.

Суддею Голосіївського районного суду м. Києва відмовлено у прийнятті до розгляду позовної заяви П.О.Ф. з тих підстав, що в ній об'єднані вимоги, які підлягають розгляду за правилами різних видів (цивільного і адміністративного) судочинства (справа N 2-5758).

Дійсно, ст. 16 ЦПК України вказано про недопущення об'єднання в одне провадження таких вимог, однак цим Кодексом не передбачено, що порушення вказаного правила є підставою для відмови у прийнятті позовної заяви.

При відмові у прийнятті до розгляду заяви в частині вимог, які мають вирішуватись в порядку позовного провадження, погодитись із законністю ухвали в цій частині неможливо.

Видається правильним, що при виявленні об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, є підстави для залишення позовної заяви без руху та встановлення строку для виправлення цього недоліку.

У жодній із справ про визнання права власності, поділ земельної ділянки, виділення частки, які є вимогами майнового характеру, в позовних заявах, на порушення ст. 119 ЦПК України, позивачами ціна позову не вказувалась, що давало підстави для залишення їх без руху. Однак позовні заяви без руху для усунення такого недоліку не залишались. Незазначення ціни позову перешкоджало визначити правильність оплати позовних заяв судовим збором.

Залишаючи без руху позовну заяву З.Г.І. з тих підстав, що вона не оплачена судовим збором в розмірі 1% вартості від ? земельної ділянки, на яку остання просила визнати право, суддя не запропонувала вказати ціну позову і не визначила сама розмір судового збору в порядку ст. 80 ЦПК України (Дніпровський районний суд м. Києва, справа N 2-443).

Незважаючи на те, що судами вирішувались майнові спори відносно земельних ділянок (визнання права власності на частку, поділ, виділ частки), які мали значну вартість, судді вважали правильною сплату судового збору в сумі 51 грн., тобто в розмірі, який підлягає сплаті при ціні позову до 5100 грн.

Так, наприклад, у сумі 51 грн. сплачено судовий збір у справі за позовом С.С.І. про виділ в натурі 1/2 частини земельної ділянки, що перебувала у спільній частковій власності сторін. Предмет спору, - земельна ділянка розміром 0,0569 га по вул. Садовій, 53 ділянка 58 с/т ім. Симиренка, Дарницький район "Осокорки".

Розмір сплаченого судового збору у вказаній справі вочевидь не відповідає вартості спірного майна, тому суддя, при прийнятті позовної заяви, мала визначити розмір судового збору, Дарницький районний суд м. Києва, справа N 2-299).

Окремі позовні заяви, предметом вирішення по яких були вимоги майнового характеру, оплачувались митом за ставками, встановленими для вимог немайнового характеру в сумі 8 грн. 50 коп.

У процесі розгляду справи фактично по всіх справах не встановлювалась ціна позову, недоплачений при поданні позову судовий збір не стягувався (Печерський районний суд м. Києва, справа N 2-610, позов про виділення частки земельної ділянки площею 498 кв.м по вул. Лізи Чайкіної, 10-а в Печерському районі м. Києва, при поданні позову сплачено судовий збір в розмірі 8 грн. 50 коп.).

Ухвалою судді Дніпровського районного суду (справа N 2-3207 за позовом Б.В.В. до Д.В.В. про визнання права власності на 2/3 частини земельної ділянки) задоволено заяву позивача і зменшено розмір судового збору, яким підлягала оплаті позовна заява. Однак в ухвалі не вказано, до якої суми зменшується судовий збір. Задовольнивши заявлений позов, суд не стягнув недоплачений судовий збір в дохід держави з відповідача.

Статтею 83 ЦПК України визначені випадки, за яких можливе повернення заявнику судового збору та коштів на оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду судової справи. При цьому підстави для повернення зазначених витрат не однакові.

Однак при вирішенні питання про повернення вказаних витрат на ці обставини незавжди зверталась увага, а положення вказаної статті застосовувались неправильно.

Закривши провадження у справі за позовом Оболонської районної в м. Києві ради в зв'язку із відмовою від позову, позивачу повернуто квитанцію про сплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду цивільної справи, хоча такі витрати можуть бути повернуті лише при закритті провадження у справі в зв'язку з тим, що вона не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (Оболонський районний суд м. Києва, справа N 2-1874, аналогічно у справі цього ж суду N 2-1831, по якій позовна заява залишена без розгляду відповідно до поданої позивачем заяви).

Траплялися випадки, коли позовні заяви за формою і змістом відповідали встановленим ЦПК України вимогам, однак безпідставно залишались без руху з наданням строку для усунення недоліків, хоча вони таких не містили.

Так, ухвалою судді Святошинського районного суду м. Києва залишена без руху позовна заява Б.О.Г. до К.А.К. про визначення порядку користування земельною ділянкою, позивача зобов'язано у встановлений строк надати докази, якими підтверджується належність йому на праві власності - частини будинку, розміщеної на спірній земельній ділянці.

Між тим, позовна заява не може бути залишена без руху з мотивів неподання доказів. Позивач зобов'язаний лише зазначити докази, якими він обґрунтовує свої вимоги. Крім того, суддя, при вирішенні питання про прийняття позовної заяви, перевіряє відповідність її форми і змісту вимогам цивільного процесуального законодавства і, при встановленні недоліків, має вказати на них в ухвалі та необхідність їх виправлення. Суддя не наділений повноваженнями ухвалою про залишення позовної заяви без руху зобов'язувати позивача вчиняти будь-які дії, оскільки усунення недоліків є правом, а не обов'язком останнього (справа N 2-1887).

Позовна заява А.В.П. до Щ.О.М. про захист права власності на земельну ділянку помилково залишена без руху, а згодом визнана неподаною і повернута з тих підстав, що в ній неповно визначено коло осіб, до яких заявлені вимоги.

Особу, яка має бути відповідачем за заявленим позовом, позивач визначає на свій розсуд самостійно. При вирішенні спору суд має перевірити обґрунтованість вимог до цієї особи і, в залежності від встановленого, ухвалити відповідне рішення. Якщо вирішення спору і ухвалене у справі рішення може вплинути на права або обов'язки інших осіб щодо однієї із сторін, такі особи вступають у справу, у т.ч. за ініціативою суду відповідно до ст. 35 ЦПК України.

Статтею 207 ЦПК України передбачена можливість залишення без розгляду позовної заяви, по якій відкрите провадження у справі, якщо така подана без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 цього Кодексу, та не було сплачено судовий збір чи не було оплачено витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк.

Виходячи із змісту цієї статті, залишення такої позовної заяви без руху, після відкриття провадження у справі, можливе лише ухвалою суду, а не судді.

Всупереч зазначеному, позовна заява прокурора Солом'янського району м. Києва в інтересах Солом'янської районної у м. Києві державної адміністрації до М.Г.С. про звільнення земельної ділянки та знесення незаконно зведеного гаражного приміщення залишена без руху ухвалою судді Солом'янського районного суду м. Києва від 19.06.2008 р., хоча провадження по ній вже було відкрите і на 28 травня та 19 червня 2008 р. призначалось попереднє судове засідання.

Як на підставу для залишення позовної заяви без руху, крім іншого, вказано на те, що юридична особа, в інтересах якої прокурором подано позов, має в своїй структурі юридичний відділ, а тому може самостійно реалізувати право на звернення до суду з позовом (справа N 2-2454).

Наведене не може тягти за собою залишення позовної заяви без руху. Помилковою є вказівка, як на недоліки позовної заяви, ненадання плану меж спірної земельної ділянки, доказів належності гаражу відповідачу, схеми його розташування і документів з приводу характеристики гаража (цегляний чи збірно-розбірний).

У деяких випадках до участі в розгляді справи безпідставно притягувалися особи, коли вирішенням спору і ухваленням рішення їх права і законні інтереси не могли бути порушені.

Так, Голосіївським районним судом м. Києва в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, до участі в розгляді справи за позовом Д.Т.М. до К.І.С., В.Л.Ф., С.В.Ф. про визначення порядку користування земельною ділянкою притягнуті особи, які проживали в будинку, що розміщений на земельній ділянці, з приводу користування якою виник спір, хоча на праві власності вказаний будинок їм не належав, його власниками були сторони у справі (справа N 2-116).

Статтею 38 ЦПК України передбачено, що сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника. Право брати участь у цивільній справі через представника включає і можливість останнього на подання позову в інтересах особи, яку представляє представник. ЦПК України також визначено, хто може бути представником та якими документами підтверджуються його повноваження. Оригінали документів, що підтверджують повноваження представника, або копії з них, посвідчені суддею, приєднуються до справи (ст. 42 цього Кодексу) .

При вирішенні питань про прийняття позовних заяв судді незавжди звертали увагу на вказані положення цивільного процесуального законодавства, не вимагали надання документів, що підтверджують повноваження представників, не перевіряли їх повноваження на вчинення тих чи інших дій, не посвідчували приєднані до матеріалів електрофотокопії документів, на підставі яких вони діяли, помилково вважаючи такі належними копіями.

Дніпровським районним судом м. Києва розглядалась справа за позовом Київської міської ради до О.О.Г. про зобов'язання звільнити земельну ділянку. Як вказано в позовній заяві, представником позивача є КП "Дирекція будівництва шляхово-транспортних споруд м. Києва" в особі Х.В.М., яким і підписана позовна заява.

Однак ЦПК України не передбачає можливість представництва інтересів однієї юридичної особи іншою юридичною особою. Х.В.М. діяв на підставі довіреності, виданої КП "Дирекція будівництва шляхово-транспортних споруд м. Києва", а не Київської міської ради, яка була позивачем у справі. Повноважень підписувати позовну заяву від імені останньої він не мав, і у суду не було підстав для прийняття поданої ним заяви до розгляду (справа N 2-1294). Згодом на підставі заяви Х.В.М. позов був залишений без розгляду.

Разом з тим по іншій аналогічній справі під головуванням того ж судді позовну заяву правильно залишено без розгляду з тих підстав, що її від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи (справа N 2-129).

Солом'янським районним судом м. Києва закрите провадження у справі за позовом Київської природоохоронної прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради до Л.Ю.М. про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки у зв'язку з відмовою прокурора від позову (справа N 2-156).

Прокурор, який на виконання передбачених Законом України "Про прокуратуру", ст. 45 ЦПК України повноважень звертається до суду із заявою про захист державних інтересів, займає особливе процесуальне положення, і він не може вважатись позивачем. Позивачем у випадку подання прокурором заяви в інтересах держави є орган, уповноважений на виконання функцій держави у спірних правовідносинах. Відмова прокурора від поданої ним заяви не може тягти за собою закриття провадження у справі у зв'язку із відмовою від позову, оскільки не позбавляє особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимоги у первісному обсязі.

Виходячи з цих положень закону, закриття провадження у порушеній прокурором в інтересах іншої особи справи можливе лише у випадку, коли прокурор відмовляється від поданої заяви, а особа відмовляється від заявленого в її інтересах позову і така відмова прийнята судом.

У зв'язку з цим у суду не було підстав для закриття провадження у справі.

При прийнятті заяв прокурора в інтересах держави в особі Київської міської ради суди правильно виходили з того, що позов в даному випадку подається саме в інтересах держави, а не органу місцевого самоврядування. Такий висновок ґрунтується на тому, що згідно із п. 12 розд. X "Перехідні положення" Земельного кодексу України до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Розмежування земель державної і комунальної власності в м. Києві до цього часу не проведене, а тому Київська міська рада виконує делеговані їй державою повноваження щодо розпорядження землями в м. Києві, а, відповідно, виконує функції держави в цих правовідносинах. З врахуванням того, що рішенням Київської міської ради "Про передачу окремих повноважень районним у м. Києві радам з питань регулювання земельних відносин" від 08.06.2000 р. N 164/885 районні ради уповноважені здійснювати контроль за використанням земель на їх території, то не буде суперечити чинному законодавству подання позову з приводу земельних спорів прокурором в інтересах держави в особі районних рад в м. Києві.

Функції держави у земельних правовідносинах виконують також установи і органи, діяльність яких передбачена ст. 9 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель", в т.ч. Державний комітет із земельних ресурсів, який є центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра охорони навколишнього природного середовища. Одним із основних його завдань є здійснення державного контролю за використанням та охороною земель.

Тому позов прокурора може бути поданий в інтересах держави в особі і цих органів. ЦПК України передбачене право позивача протягом розгляду справи змінити підставу або предмет позову.

В окремих випадках позивачі, на порушення цього положення, одночасно змінювали і підставу, і предмет позову, однак суд безпідставно приймав такий новий позов до розгляду, не ухвалюючи ніякого рішення з приводу позовної заяви, за якою було відкрите провадження у справі, помилково вважав, що в даному випадку має місце збільшення (зменшення) розміру позовних вимог.

Згідно позовної заяви, на підставі якої Дарницьким районним судом м. Києва відкрите провадження у справі за позовом Р.Н.П. про визначення порядку користування земельною ділянкою, усунення перешкод в користуванні нею, відповідачами визначені П.В.Д., П.І.Д. У процесі розгляду справи позивач подав заяву про уточнення вимог, в якій містилась лише вимога про визначення порядку користування земельною ділянкою, а відповідачем вказано одного П.В.Д. Саме відносно цієї вимоги та відповідача судом першої інстанції ухвалене рішення. Вимога про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою і відносно П.І.Д. у встановленому порядку не вирішена.

В провадженні Голосіївського районного суду м. Києва знаходилась цивільна справа за позовом заступника прокурора Голосіївського району м. Києва в особі Київської міської ради до Д.О.Д., Д.Т.Г. про повернення самовільно зайнятої земельної ділянки (відповідачі шляхом самозахоплення на 0,02 кв.м збільшили розмір земельної ділянки, право на користування якою мали). Під час розгляду справи прокурор подав заяву про зміну предмету позову, в якій просив суд зобов'язати відповідачів звернутися до органів місцевого самоврядування із клопотанням про передачу їм у власність або користування самовільно захопленої земельної ділянки та вчинити дії по оформленню прав на неї. По своїй суті прокурор змінив не тільки предмет, а і підставу позову. Позиція органу, який уповноважений на здійснення функцій держави у спірних правовідносинах, щодо зміни предмету позову не з'ясована. Задовольняючи повністю поданий позов та покладаючи на відповідачів обов'язок звернутися до органів місцевого самоврядування із клопотанням про передачу їм у власність або користування самовільно захопленої земельної ділянки та вчинити дії по оформленню прав на неї, суд не звернув уваги, що вчинення чи невчинення дій, пов'язаних з набуттям прав на користування земельною ділянкою, є правом, а не обов'язком осіб. Ухваливши таке рішення, суд поклав на відповідачів не передбачені для них чинним законодавством обов'язки.

У поданій до Дніпровського районного суду м. Києва позовній заяві Київська міська рада просила зобов'язати М.В.І. звільнити земельну ділянку. Вимоги обґрунтовувались відсутністю у відповідача документів, які б підтверджували правомірність його володіння нею (справа N 2-1309).

До справи долучена подана представником відповідача заява про закриття провадження у справі з тих підстав, що вказаний спір підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства. Однак ніяке рішення судом по цій заяві не прийняте, вона у встановленому ЦПК України порядку не розглянута, ніякого процесуального документа не ухвалено.

У процесі розгляду справи представник позивача подав заяву про зміну позовних вимог, просив про вилучення земельної ділянки у М.В.І. з наданням йому грошової компенсації в розмірі ринкової оцінки майна та експертної оцінки земельної ділянки.

Поданням такої заяви змінено не тільки підстави, а і предмет позову, тобто фактично подано новий позов, питання про прийняття якого мало вирішуватись відповідно до встановлених ЦПК України правил.

В окремих випадках судді приймали до розгляду позовні заяви з вимогами, які не можуть бути предметом вирішення в судах.

Так, Печерським районним судом м. Києва прийнята до розгляду позовна заява Б.М.М., Х.Г.Г., Х.В.І. до М.Ж.В., М.Т.В. про встановлення межі між суміжними земельними ділянками, тоді як згідно з ст. ст. 184, 185 ЗК України встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок передбачено землеустроєм, який здійснюється державними та іншими землевпорядними організаціями (справа N 2-2317). В судовому порядку можуть розглядатись спори про відновлення, а не встановлення меж земельних ділянок, усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою.

Аналогічне порушення допущене Солом'янським районним судом м. Києва при прийнятті до розгляду позовної заяви М.В.А. про встановлення меж земельної ділянки (справа N 2-3114).

Дарницький районний суд м. Києва (справа N 2-3320) за позовом М.О.П. визнав недійсним план земельної ділянки, складений 27 січня 2006 р. Київським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна при проведенні інвентаризації за адресою: м. Київ, Бортничі, вул. Польова, буд. 8. Оскільки сам по собі план земельної ділянки не є правоустановчим документом і не породжує будь-яких прав, то він не може визнаватись недійсним.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 26.09.2008 р. за П.Ю.О. визнане право власності на земельну ділянку площею 0,10 га для забудови і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по вул. Толочанській, 5 в м. Києві. Головне управління земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації зобов'язано організувати виготовлення, реєстрацію та видачу позивачу державного акта на право власності на вказану земельну ділянку (справа N 2-5210). При ухваленні цього рішення не було враховано, що спірна земельна ділянка у встановленому порядку в користування П.Ю.О. не надавалась. Прийняття рішень про передачу земельної ділянки у власність віднесено до компетенції відповідних органів місцевого самоврядування (ст. 118 ЗК України) . Надання останніми згоди на розробку проекту відведення земельної ділянки не тягне за собою виникнення у осіб, які отримали таку згоду і на замовлення яких розроблено проект відведення, будь-яких прав на користування земельною ділянкою (ст. 126 ЗК України) . Ця згода дає право звертатися із замовленням на розроблення документації з землеустрою до організацій, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання таких видів робіт.