Банківська система в будь-якій країні є важливою складовою економіки та має значний вплив на діяльність та розвиток суспільства. З метою забезпечення стабільного та ефективного функціонування цієї системи держава створює умови та надає гарантії зайняття банківською діяльністю, головною з яких є банківська таємниця.

У зв'язку з цим правовий інститут банківської таємниці є обов'язковим атрибутом правової системи держави, зміст якої зумовлюється особливостями економіко-правової доктрини та формуванням нормативної бази.

На сьогодні правовий режим банківської таємниці в Україні визначається Цивільним кодексом України (далі - ЦК), а також Законом від 7 грудня 2000 р. N 2121-III "Про банки і банківську діяльність" (далі - Закон N 2121-III). У цьому Законі дано визначення поняття "банківська таємниця", встановлено механізм збереження та порядок її розкриття.

Разом із тим встановлений законом режим банківської таємниці не має абсолютного характеру, оскільки у ньому також передбачені правомірні правові дії щодо розкриття такого виду інформації.

Саме на суд як орган державної влади, що розглядає справи про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб відповідно до гл. 12 розд. IV Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК), покладено обов'язок у кожному конкретному випадку оцінити нагальну суспільну потребу в розкритті такої інформації.

Згідно зі статистичними даними Державної судової адміністрації України у 2008 р. на розгляд місцевих судів по першій інстанції надійшло 4 тис. 813 цивільних справ окремого провадження про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб, що на 23,6% менше, ніж у 2007 р.

Закінчено провадження в 4 тис. 726 справах, або 93,1% (2007 р. - 95,9%) від кількості тих, що перебували на розгляді судів, що на 23,1% менше. Із ухваленням рішення розглянуто 4 тис. 238 справ, або 89,7% (2007 р. - 89,4%) від кількості справ, провадження в яких закінчено. Вимоги задоволено у 3 тис. 647 справах, що на 24,4% менше, ніж у 2007 р., їх частка серед числа справ, розглянутих з ухваленням рішення, становить 86,1% (2007 р. - 87,9%). Суди закрили провадження у 112 справах, що на 62,5% менше. Без розгляду залишено 328 заяв, що порівняно з 2007 р. більше на 0,9%.

Аналіз цих даних свідчить про те, що в 2008 р. лише у 4% від усіх справ цієї категорії суди відмовляли в задоволенні вимог про розкриття банківської таємниці.

У I півріччі 2009 р. на розгляд місцевих судів по першій інстанції надійшла 2 тис. 31 цивільна справа окремого провадження про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб, що на 18,3% менше, ніж у I півріччі 2008 р.

Провадження закінчено у 1 тис. 949 справах, або 81,9% (I півріччя 2008 р. - 84,1%) від кількості тих, що перебували на розгляді судів, що на 15,6% менше. Із ухваленням рішення розглянуто 1 тис. 759 справ, або 90,3% (I півріччя 2008 р. - 90,6%) від кількості справ, провадження в яких закінчено. Вимоги задоволено у 1 тис. 481 справі, що на 15,6% менше, ніж за аналогічний період попереднього року, їх частка серед числа справ, розглянутих з ухваленням рішення, становила 84,2% (I півріччя 2008 р. - 83,8%). Суди закрили провадження у 17 справах, що на 71,2% менше. Без розгляду залишено 144 заяви, що порівняно з I півріччям 2008 р. більше на 3,6%.

Таким чином, відмовлено в задоволенні вимог лише в 7,6% від заявлених у суді.

За апеляційними скаргами у 2008 р. апеляційними судами розглянуто 415 цивільних справ зазначеної категорії, що на 41,6% більше, ніж у попередньому році, або 9,8% (2007 р. - 5,3%) від кількості справ, розглянутих місцевими судами з ухваленням рішення.

Кількість скасованих і змінених в апеляційному порядку судових рішень у справах про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб збільшилася на 5,7% і становила 148. Апеляційні суди ухвалили 52 нових рішення, або 38% (2007 р. - 56,4%) від усіх скасованих, що на 34,2% менше порівняно з 2007 р.

В апеляційному порядку змінено 11 (2007 р. - жодного зміненого) судових рішень, ухвалених місцевими судами у справах зазначеної категорії, їх частка становила 0,3% від ухвалених.

У 2008 р. в апеляційному порядку залишено без змін 267 (2007 р. - 153) рішень місцевих судів, що на 74,5% більше, або 6,3% (2007 р. - 2,8%) від кількості рішень, ухвалених місцевими судами.

У I півріччі 2009 р. апеляційними судами за апеляційними скаргами розглянуто 183 цивільні справи зазначеної категорії, що на 9% менше, ніж за аналогічний період попереднього року, або 10,4% (I півріччя 2008 р. - 9,6%) від кількості справ, розглянутих місцевими судами з ухваленням рішення.

Апеляційні суди ухвалили 31 нове рішення, або 47,7% (I півріччя 2008 р. - 39,3%) від усіх скасованих, що на 29,2% більше порівняно з I півріччям 2008 р.

В апеляційному порядку змінено 19 (I півріччя 2008 р. - 6) судових рішень, ухвалених місцевими судами у справах зазначеної категорії, що у 3,2 рази більше, їх частка становила 1,1% (I півріччя 2008 р. - 0,3%) від ухвалених.

У I півріччі 2009 р. в апеляційному порядку без змін залишено 99 (I півріччя 2008 р. - 134) рішень місцевих судів, що на 26,1% менше, або 5,6% (I півріччя 2008 р. - 6,4%) від кількості рішень, ухвалених місцевими судами.

Аналіз чинного законодавства дає підстави дійти висновку, що банківська таємниця належить до такого виду інформації з обмеженим доступом, як таємна інформація (різновид комерційної таємниці).

Згідно зі ст. 1076 ЦК банк гарантує таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта. Відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі органам державної влади, їхнім посадовим і службовим особам, такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених Законом N 2121-III. У цьому Законі питанням банківської таємниці та конфіденційності інформації присвячена гл. 10.

Зокрема, у ст. 60 цього Закону поняття "банківська таємниця" визначено як інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку в процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальну чи моральну шкоди клієнту.

Крім того, банківською таємницею є й інформація, яка залишилась у банку після смерті особи, оскільки згідно з ч. 3 ст. 62 Закону N 2121-III довідки по рахунках (вкладах) у разі смерті їх власників надаються банком особам, зазначеним власником рахунку (вкладу) в заповідальному розпорядженні банку, державним нотаріальним конторам або приватним нотаріусам, іноземним консульським установам у справах спадщини за рахунками (вкладами) померлих власників рахунків (вкладів).

До банківської таємниці належить й інформація про клієнтів іншого банку, навіть якщо їх імена зазначені у документах, угодах та операціях клієнта, оскільки ч. 4 ст. 62 цього ж Закону банку заборонено надавати таку інформацію.

Системний аналіз відповідного законодавства свідчить про те, що перелік відомостей, які становлять банківську таємницю, можна доповнити такими положеннями: персональними даними про діючих клієнтів банку, отриманими банком офіційно; відомостями про майно, яке перебуває на зберіганні в банку (про власника майна, перелік майна та його вартість, про види банківського збереження); інформацією про осіб, які хотіли стати клієнтами банку, але за наявності певних причин ними не стали; інформацією про клієнтів, які вже припинили свої відносини з банком.

Правова охорона прав власника банківської таємниці починається з моменту укладення в письмовій формі договору між клієнтом - з одного боку, та банківською установою - з іншого.

Основними суб'єктами права на банківську таємницю є її власники та утримувачі.

У Законі N 2121-III чітко не визначено, хто є власником банківської таємниці, а хто - утримувачем. Проте з урахуванням системно-логічного аналізу законодавства можна навести такі визначення:

власник банківської таємниці - це клієнт банку, тобто фізична чи юридична особа, яка в процесі співпраці з банківською установою надала їй відомості, що можуть становити банківську таємницю;

утримувач банківської таємниці - це особа, яка при виконанні своїх службових обов'язків отримує відомості, що становлять банківську таємницю. До утримувачів можна віднести: Національний банк України, банки та органи державної влади, перелік яких зазначено в пунктах 2 - 6 ч. 1 ст. 62 Закону N 2121-III. Цей перелік є вичерпним і може бути змінений лише на підставі закону.

Особи, винні в порушенні порядку розкриття та використання банківської таємниці, несуть відповідальність згідно із законами України.

Розкриття банківської таємниці може здійснюватись у двох формах: адміністративній - забезпечується на вимогу компетентних осіб, зазначених у законі, безпосередньо банком і без попереднього звернення до суду; судовій - надається банком, але на вимогу суду або за рішенням суду. У свою чергу, на вимогу суду банківська таємниця розкривається у двох випадках: а) суддею одноособово з дотриманням режиму секретності; б) судом при розгляді справи у господарському, адміністративному, кримінальному та цивільному судочинстві (щодо останнього, то це правило є актуальним для цивільних справ, у яких вирішуються спори: про поділ майна, про виконання аліментних зобов'язань, про спадкування, оскільки вони пов'язані з дослідженням доказів, що становлять банківську таємницю, витребуваних судом за клопотанням учасників процесу). Відбувається це, як правило, при вирішенні судом питань про забезпечення доказів, витребування доказів, про що судом постановляються процесуальні ухвали.

Що стосується доступу до банківської таємниці за рішенням суду, то таке право надається лише внаслідок судового розгляду цивільних справ за правилами гл. 12 розд. IV ЦПК.

Справи про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб розглядаються в порядку окремого провадження суддею одноособово без проведення попереднього судового засідання.

Оскільки розгляд справ окремого провадження зазначеної категорії за правилами господарської юрисдикції у відповідному Господарському процесуальному кодексі України не передбачено, то такі справи незалежно від суб'єктного складу підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства (зокрема, гл. 12 розд. IV ЦПК) . Проте суди при цьому нерідко допускають помилки.

Так, Київський районний суд м. Сімферополя ухвалою від 23 липня 2008 р. у справі N 2-0-331/08 відмовив заявнику - державній податковій інспекції (далі - ДПІ) - розкрити інформацію, яка містить банківську таємницю, оскільки суб'єктом перевірки є юридична особа, тому суд зробив висновок, що спір підлягає розгляду в господарському суді.

Разом із тим суди мають враховувати, що справа розглядається в порядку цивільного судочинства, а тому необхідно відрізняти випадки звернення органів досудового слідства, які мають розглядатися в порядку, передбаченому Кримінально-процесуальним кодексом України (далі - КПК; статті 14-1, 177, 178).

Матеріали узагальнення свідчать про те, що немає єдиної судової практики розгляду справ про розкриття банківської таємниці за заявами органів прокуратури України, державної податкової служби України (далі - ДПС), Служби безпеки України у випадках, коли вони звертаються до суду для розкриття банківської таємниці у зв'язку з проведенням оперативно-розшукових заходів чи вже у межах кримінальної справи.

При вирішенні справ про розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, суди повинні ретельно перевіряти законність підстав звернення, зокрема, органів ДПС із заявами про розкриття банківської таємниці за правилами ЦПК з метою виключення дій працівників податкової міліції, пов'язаних з проведенням оперативно-розшукових дій чи розслідуванням кримінальних справ, порушених стосовно платників податків (посадових осіб платників податків), що перебувають у їх провадженні.

Іноді суди відкривають провадження у справі та ухвалюють рішення на користь заявників за певними заявами про розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, навіть при очевидній недопустимості розгляду справи в порядку цивільного судочинства. Також нерідко ототожнюються поняття "інформація, яка є банківською таємницею" та "виїмка", й фактично надається дозвіл на виїмку документів, що повинно здійснюватись у порядку, передбаченому КПК.

Так, Сихівський районний суд м. Львова рішенням задовольнив заяву ДПІ у м. Львові, відповідно до якого зобов'язано ФЛРУАГ "Індустріальний-експортний банк" розкрити інформацію, яка містить банківську таємницю, щодо суб'єкта підприємницької діяльності В. про рух коштів з розшифровкою призначення платежу та контрагентів за рахунком, а також надати копії документів, які є в юридичній справі В. у ФЛРУ АГ "Індустріальний-експортний банк", та копії карток із зразками підписів суб'єкта підприємницької діяльності (справа N 2о-123).

Таким чином, суд першої інстанції розглянув вимоги в цивільній справі, які не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Поза увагою суду також залишилися положення п. 4.1 Правил зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці, затверджених постановою правління Національного банку України від 14 липня 2006 р. N 267, відповідно до яких виїмка документів, що містять інформацію, яка становить банківську таємницю, проводиться лише за вмотивованою постановою судді та в порядку і з дотриманням вимог гл. 16 КПК.

Слід зазначити, що згідно зі ст. 234 ЦПК окреме провадження, у порядку якого суд розглядає справу про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, це вид непозовного цивільного судочинства, при якому розглядаються цивільні справи щодо підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів. Отже, у порядку цивільного судочинства не підлягають розгляду заяви, пов'язані з оперативно-розшуковою діяльністю чи розслідуванням кримінальних справ. Такі питання треба вирішувати за кримінально-процесуальним законодавством, зокрема, у порядку, передбаченому статтями 14-1, 66, 97, 177, 178 КПК. Так, згідно зі ст. 66 КПК особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, що перебувають у їх провадженні, вправі вимагати від банків інформацію, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб у порядку та обсязі, встановлених Законом N 2121-III.

Також слід зазначити, що дії, які вчиняються суб'єктами цивільного та кримінального судочинства, мають різний характер і змістове наповнення, тому регламентація нормами цивільного процесуального права дій у межах кримінального процесу, порядок провадження якого визначений ст. 1 КПК, виключається (за винятком випадків, якщо це пов'язано із вирішенням цивільного позову в кримінальній справі).

Підсудність розгляду справ цієї категорії визначена ст. 287 ЦПК, в якій передбачено, що заява про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи у випадках, встановлених законом, подається до суду за місцезнаходженням банку, що обслуговує таку юридичну або фізичну особу. Отже, загальні правила підсудності, визначені у гл. 1 розд. III ЦПК, застосовуватися не можуть.

Немає у судів єдиної позиції щодо питання територіальної підсудності, тому виникають питання: чи можуть заяви про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи, пред'являтися до суду не лише за місцезнаходженням банку, а й за місцезнаходженням його філії чи відділення, що обслуговує юридичну особу, стосовно якої вимагається розкриття такої інформації?

У цьому випадку слід враховувати, що згідно зі ст. 93 ЦК місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені.

Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій. Філії та представництва не є юридичними особами та наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення (ст. 95 ЦК) .

У контексті положень цивільного законодавства щодо поняття "юридична особа", її представництва та філії, у ст. 2 Закону N 2121-III роз'яснюються вживані в ньому терміни: банк - юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб; представництво банку - територіально відокремлений структурний підрозділ банку, що виконує функції представництва та захисту інтересів банку і не здійснює банківську діяльність; філія банку - відокремлений структурний підрозділ банку, що не має статусу юридичної особи і здійснює банківську діяльність від імені банку.

Таким чином, аналіз чинного законодавства ( ЦК та Закону N 2121-III) свідчить про те, що мова йде лише про філії та представництва банку. Правовий статус відділення банку на законодавчому рівні не регламентований. Проте в п. 10.1 постанови Національного банку України від 31 серпня 2001 р. N 375 "Про затвердження Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень" (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 24 жовтня 2001 р. за N 906/6097) зазначається, що з метою поліпшення обслуговування клієнтів та виконання функцій, визначених банком, банк може відкривати структурні одиниці (відділення, власні обмінні пункти), і таке відкриття відповідно до п. 10.4 може здійснюватися як на балансі банку, так і на балансі філії.

Банківська таємниця безпосередньо пов'язана з банківською діяльністю (здійсненням банківських операцій), тому на відміну від філії, представництво не може обслуговувати юридичну та фізичну особу, адже здійснює лише представницькі функції, а відділення банку перебуває або на його балансі, або на балансі філії.

Наприклад, Ленінський районний суд м. Луганська ухвалою від 1 грудня 2006 р., яка залишена без змін ухвалою апеляційного суду Луганської області від 1 серпня 2007 р., заяву ДПА в Луганській області повернув без розгляду, оскільки справа не підсудна районному суду. На думку суду, ДПА повинна була звернутися не за місцем знаходження філії АКБ "Укрсоцбанк", а до суду за місцем знаходження самого АКБ "Укрсоцбанк", посилаючись на ст. 287 ЦПК. Ухвалою Верховного Суду України від 6 лютого 2008 р. ухвалені судові рішення скасовані, оскільки суд дійшов висновку з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. Поняття "філія" та "місцезнаходження" розкриваються у статтях 93, 95 ЦК і ст. 2 Закону N 2121-III. Аналізуючи наведені норми права, можна дійти висновку, що зміст ст. 287 ЦПК відповідає зазначеним нормам права, тому заява може подаватись і за місцезнаходженням філії банку.

Таким чином, заяви про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, можуть подаватися до суду, крім місцезнаходження банку, також і за місцезнаходженням філії банку, якщо вона обслуговує юридичну чи фізичну особу, стосовно якої вимагається розкриття такої інформації. Проте, враховуючи, що філія не є юридичною особою, на підставі положень ч. 2 ст. 30 ЦПК особою, яка бере участь у цій справі, може бути лише банк.

У результаті вивчення матеріалів справ встановлено, що більшість заяв були подані та розглянуті судами за місцезнаходженням філій банку.

Слід звернути увагу на те, що не будь-яка особа може звернутися до суду із заявою про розкриття інформації, яка містить банківську таємницю. Із змісту ст. 287 ЦПК, в якій йдеться про звернення до суду у випадках, встановлених законом, та ст. 62 Закону N 2121-III й інших законів, що регулюють порядок розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, вбачається, що суд може розглядати заяви: а) осіб, які мають право на отримання такої інформації, але за законом їх не було наділено правом безпосередньо звертатися до банку з вимогою про розкриття такої інформації; б) осіб, які відповідно до закону мають право звертатися до банку із заявою про розкриття банківської таємниці у відповідному обсязі (обмеженому), проте яким банк відмовив у розкритті цієї інформації. Якщо такий орган чи особа має право безпосередньо звертатися до банку про розкриття банківської таємниці, але вимагає розкриття цієї таємниці в повному обсязі, а не в обмеженому відповідно до своїх повноважень, передбачених законом, то суд не може відмовити у відкритті провадження у справі.

Вимоги до змісту заяви про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи визначені у ст. 288 ЦПК.

Загальні правила про форму і зміст позовної заяви (статті 119, 120 ЦПК) та про залишення заяви без руху або її повернення (ст. 121 ЦПК) застосовуються також до заяв у справах окремого провадження. Недотримання загальних правил щодо форми і змісту заяв (статті 119, 120, 288 ЦПК) є наслідком застосування судами вимог про залишення заяви без руху, а у разі неусунення зазначених недоліків - повернення її заявнику (ч. 2 ст. 121 ЦПК) .

Узагальнення засвідчило, що одним з найбільших недоліків у справах цієї категорії є те, що заявники не звертають на це увагу, а суди відповідно не реагують, коли в заяві немає посилання на обставини, якими обґрунтовується необхідність розкриття банківської таємниці, мету і межі її розкриття. Це залежить від суб'єкта звернення, його статусу, мети і завдань його діяльності, виконуваних функцій та компетенції.

Оскільки заяви про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, розглядаються в порядку окремого провадження, суд розглядає такі справи за участю заявника та заінтересованих осіб (статті 234, 235 ЦПК) , а не позивача і відповідачів, як про це помилково зазначив Шосткинський міськрайонний суд Сумської області (справа N 2-0-64).

У заяві про розкриття банківської таємниці Охтирська МДПІ (справа N 2-0-41/08) зазначила відповідачем Сумську філію "Приватбанку", а суб'єкта підприємницької діяльності М. - як третю особу, тому Ковпаківський районний суд м. Суми залишив заяву без руху, а після усунення недоліків - коли ці особи були згадані як заінтересовані, суд відкрив провадження у справі.

У цьому випадку суд вчинив правильно, оскільки розкриття банківської таємниці можливе і в порядку позовного провадження у разі наявності спору про право (ч. 3 ст. 289 ЦПК) , тому суд уточнив у заявника суб'єктний склад учасників процесу для визначення виду провадження.

Статтями 121 та 122 ЦПК передбачений вичерпний перелік підстав, з яких суддя може повернути заяву заявнику або відмовити у відкритті провадження у справі, зокрема, за заявою про розкриття інформації, яка містить банківську таємницю.

Складність у вирішенні процесуального питання про відкриття провадження у справі чи про визначення відповідності заяви вимогам закону полягає й у тому, що вже на цій стадії процесу відповідність форми і змісту заяви вимогам процесуального закону для справ цієї категорії має важливе значення, оскільки суддя має керуватися нормами спеціальних законів України: зокрема, згаданого вище Закону N 2121-III, від 20 травня 1999 р. N 679-XIV "Про Національний банк України", від 2 жовтня 1992 р. N 2657-XII "Про інформацію", від 25 червня 1991 р. N 1251-XII "Про систему оподаткування", від 4 грудня 1990 р. N 509-XII "Про державну податкову службу в Україні" (далі - Закон N 509-XII), від 20 грудня 1990 р. N 565-XII "Про міліцію", від 5 листопада 1991 р. N 1789-XII "Про прокуратуру", від 25 березня 1992 р. N 2229-XII "Про Службу безпеки України", від 26 січня 1993 р. N 2939-XII "Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні", від 26 листопада 1993 р. N 3659-XII "Про Антимонопольний комітет України", від 11 липня 1996 р. N 315/96-ВР "Про Рахункову палату", від 24 березня 1998 р. N 202/98-ВР "Про державну виконавчу службу" та ін.

Наприклад, вирішуючи питання про відповідність форми і змісту заяви про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, поданої органами ДПС, суддя має застосувати положення статей 11, 11-1 Закону N 509-XII, які визначають права цих органів, підстави та порядок проведення податкових перевірок, оскільки про наявність підстав для розкриття банківської таємниці згідно з п. 4 ч. 1 ст. 288 ЦПК обов'язково має бути зазначено в поданій до суду заяві.

У разі відсутності відповідного процесуального реагування щодо застосування положень статей 119, 121 ЦПК на такий недолік заяви, на стадії судового розгляду виникають труднощі при виконанні вимог ч. 2 ст. 290 ЦПК, згідно з якою якщо під час судового розгляду буде встановлено, що заявник вимагає розкрити інформацію, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи без підстав та повноважень, визначених законом, то суд ухвалює рішення про відмову в задоволенні заяви.

Разом із тим положення пунктів 4 і 5 ч. 1 ст. 288 та ч. 2 ст. 290 ЦПК не суперечать одне одному. При поданні до суду заяви заявник обґрунтовує її відповідно до вимог ст. 288 ЦПК, проте давати остаточну оцінку такому обґрунтуванню при вирішенні питання про відкриття провадження у справі суд не може. Лише під час розгляду справи, встановивши відсутність у заявника підстав та повноважень на розкриття банківської таємниці, суд відмовляє в задоволенні заяви.

Одночасно з вирішенням питання про дотримання форми і змісту заяви суддя має перевірити відповідність заяви іншим вимогам процесуального закону, зокрема ч. 5 ст. 119 ЦПК щодо сплати судового збору та оплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Відповідно до статей 79 - 81 ЦПК, Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. N 7-93 "Про державне мито", Порядку оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов'язаних з розглядом цивільних та господарських справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 р. N 1258, заяви у таких справах повинні оплачуватись судовим збором та витратами на інформаційно-технічне забезпечення розгляду цивільних справ.

Розмір судового збору із заяв у справах окремого провадження відповідно до підпункту "є" п. 1 ст. 3 зазначеного вище Декрету складає 8 грн. 50 коп. При цьому необхідно брати до уваги, що відповідно до абз. 2 п. 15 ч. 1 ст. 4 цього Декрету від сплати державного мита звільняються фінансові органи та ДПІ за позовами до суду.

Згідно з ч. 5 ст. 81 ЦПК не підлягають оплаті витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах, в яких у випадках, встановлених законом, представництво інтересів громадянина або держави в суді здійснює прокурор.

Якщо встановлено, що заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 119, 121 ЦПК, або не сплачено судовий збір чи не оплачено витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, суддя постановляє ухвалу про залишення заяви без руху та встановлює заявнику строк для усунення недоліків.

Проте результати узагальнення засвідчили, що переважна більшість заяв, розглянутих судами, не була оплачена судовим збором та витратами на інформаційно-технічне забезпечення і на порушення вимог ст. 121 ЦПК судді не залишали заяв без руху та не вирішували питання про стягнення цього виду витрат при ухваленні рішень.

Зокрема, із 34 справ, які були направлені до апеляційного суду Волинської області для проведення узагальнення, лише у двох справах були сплачені витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Аналогічна ситуація склалася практично у всіх областях.

Згідно з ч. 1 ст. 289 ЦПК справа про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, розглядається у п'ятиденний строк з дня надходження заяви у закритому судовому засіданні з повідомленням заявника, особи, щодо якої вимагається розкриття банківської таємниці, та банку, а у випадках, коли справа розглядається з метою охорони державних інтересів та національної безпеки - з повідомленням тільки заявника.

При надходженні заяви про розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, суд постановляє ухвалу про відкриття провадження у справі та призначення її до розгляду, копія якої разом із копією заяви та доданих до неї документів листом з повідомленням невідкладно надсилається іншим заінтересованим особам (ст. 127 ЦПК) .

На порушення вимог ст. 122 ЦПК при відкритті провадження у справі за заявами про розкриття банківської таємниці та призначенні справи до розгляду судді не завжди постановляли відповідні ухвали.

Так, у справі, яку розглядав Луцький міськрайонний суд Волинської області (N 2о-400/08) за заявою ДПА у Волинській області, заінтересовані особи: ТзОВ КБ "Західінкомбанк", ПП "Симонюк і К", про розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, вбачається, що ухвала про відкриття провадження у цій справі у матеріалах справи відсутня. Ще у двох справах (N 2о-342, 2о-343) зазначений суд не постановляв ухвали про відкриття провадження у справі.

Аналогічні помилки допускали й інші суди.

Главою ЦПК, якою регулюється розгляд цих заяв, не передбачено проведення будь-яких підготовчих дій. Тому суди правильно призначають справу до судового розгляду після постановлення ухвали про відкриття провадження у справі. Таке ж роз'яснення міститься у п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 р. N 5 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду".